Байда, князь Вишневецький

Кулиш Пантелеймон Александрович

То лучче в морі воду мовчки пити.

Байда

Панове! я сказав би вам, що Ганжа

Преславний воїн, лицар знаменитий;

Що ним козацтво наше українське

Гримить, блищить і славиться по світу.

Та знаю, ви не вважите на силу,

На смілий дух, на той огонь лицарський,

Котрим він дива доказав на морі

І навіть на нещасному Босфорі.

А подаю вам, браттє, до уваги,

До присуду козацьке давнє право.

Се право маю я, панове, браттє.

Я визволив його від смерті кров'ю,

Моєю і моїх трьох побратимів:

Бо ми окрились ранами тяжкими.

Костир.

Що ж, браттє? чого мовчите, мовчки? Князь Байда гаразд говорить. Так воно й є. Се козацьке право давнє. Визволив князь Байда Ганжу Андибера кров'ю християнською. Християнська ж кров, панове браття, велика річ: нею і від моря козаки відкуплялись. Раз ми тонули на безкраїм під велику хуртовину. А я, не вам кажучи, почувавсь у тяжкому грісі. А в якому грісі, коли б ви знали? У страсну п'ятницю, саме в обляги, як Христос у муках кінчився на хресті, нализавсь постової кваші. Молодий був ще й дурний. Озвався, бачте, спасенником серед козацтва, щоб аж три дні випостувати, а паскою, що нас з Києва од родичів подано, на морі розговітись; озвавсь та й нажерся крадькома кваші. А ми, бачте, задумали святкувати святки на морі, то кожен постував по своїй спромозі. Стали ми верстати здобичну козацьку дорогу, вже не одно купецьке судно й спліндрували. Дякуючи господеві, тілько що почали розговлятись, коли ж лихо! завіяли разом усі вітри; вре Чорне море хуртовиною. Отаман і каже: "Оце ж, панове молодці, не дурно Руське наше море так вре та грає: хтось між вами великий гріх на собі має". Так як про того Поповича Олексія співа Шерешир ваш, так якраз і промовив отаман. "Сповідайтесь,- каже,- панове молодці, милосердному богу, Чорному морю і мені, отаману кошовому, в Чорне море впадіте, війська козацького не губіте..." Так мене цим словом і вразив у серце.

Байда похитує головою.

Козаки. То ти й признався?

Костир. Ато все військо погубити? Признавсь і про інші гріхи: як і старих людей у домівці зневажав, і малих дітей конем топтав, і божим домом п'яний гордував, шапки проти церкви не здіймав, хреста на себе не клав. Ну, почали вже мені хусткою очі в'язати, щоб сердите море вгамувати. А один старий козак: "Ей,- каже,- козаки, друзі, небожата! ви сього козака не топіте, не губіте, а лучче йому мізинної пучки втніте, крові християнської в Чорне море впустіте". Що ж би ви думали, панове браттє? Скоро стало море кров християнську зачувати, зараз почало й утихати. Тим же то я вам велю й раю: нехай цей Андибер живе-поживає, милосердного бога за все військо козацьке благає.

Козаки. Згода! згода! згода! Нехай Ганжа живе-поживає, мов троянда в саду, цвіте-процвітає!

Байда

Спасибі, козаки, що Ганжу слобонили!

Хоть ви й Молоховим судом судили, [99]

А справу добру військову вчинили,

Лицарством чесним тут себе явили.

Козаки

(розбиваючи на Ганжі Андибері кайдани, співають)

Ой гук, мати, гук:

99

– ...Молоховим судом судили...
– вирішили принести в жертву. Древні фінікійці, у релігії яких Молох був богом природи, сонця, йому в жертву приносили людей. Це ім'я стало символом ненажерливості.

Запорожці

йдуть,

І веселая ж та доріженька,

Куди вони йдуть.

Куди вони йдуть,

Береги гудуть:

Поперед себе та й облавою

Бусурменців пруть...

Байда

Прощай, Стамбуле! не вдалося Ганжу

Тобі на гак залізний почепити.

Ще він твої не раз галери буде

Посеред моря Чорного топити;

Не раз від голосу його струснеться

Твоя пещена челядь азіатська,

Не раз твоєю кров'ю обіллється

"Веселя доріженька" козацька.

Один з побратимів

Усе б гаразд, коли б не коні, князю!

Другий

Велика се, ненаградима шкода!

Байда

Моя найбільша: бо Арап мій, Буря...

Мені б за нього і півцарства мало.

Третій

Ми думали, що турчин вб'є Арапа,

А той йому, мов барс, у шию впився...

Четвертий

Як з каменя підкова креше іскру,

Із нього вибив духа копитами.

П'ятий

І півгодини турку не дозволив

На кобилиць гарячим духом дихать.

Байда

Шкода коня! Сей кінь - моя емблема.

Або мене уб'є напасть і кривда,

Або я правдою возьму над ними гору.

Товаришу моїх боїв кривавих,

Лицарської моєї честі й слави!

Я на тобі сидів, як на престолі,

І царював на бойовому полі...

Шкода коня!

Один з отамання

Пресвітлий князю й батьку!

За те, що визволив єси галеру нашу,

Ми під полки твої поставим коней.

Другий

Татарські в нас поводяться бахмати:

Вони тебе, мов буря, будуть мчати.

Третій

Дамо, дамо!

Четвертий

Ми не вірмене, князю.

П'ятий

Ми не жиди, не крамарі, не скнари.

Шестий

Все забирай, що маємо на Січі.

Семий

Не жаль оддать тобі і тих кожухів,

Що цар про люту зиму надсилає.

Байда

Спасибі, козаки. Тепер же знайте,

Що я везу стару додому неньку

З сестрою любою: то ви галеру,

Де кров лилась, кругом пообмивайте,

Турецький труп у воду пометайте,

Козацький гунями понакривайте.

На морі в кобзи ми над ним задзвоним

І в глибокостях чесно похороним.

Чути похоронну музику. Спускається завіс.

СЦЕНА ДРУГА

Великий Луг.

Увіходить Ганжа Андибер.

Андибер

Знов у раю!.. О батьку ти наш, Луже!

Не сподівавсь ізнов тебе вбачати...

Яка гидота лізе там у вічі,

На тім затоні, пакоснім Босфорі!