Без козиря (збірка)

Панч Петро

Ілько й сьогодні переживав гостре й солодке хвилювання. Щоб краще бачити, як снують між лампочок привабливі, оголені по лікті Марусині руки, він по-гусячому витяг із-за батькової спини шию. Певний, що сьогодні Маруся вже не буде глузувати з нього, Ілько нетерпляче чекав на свою чергу.

Маруся, узявши машинально у Байди бляшку, відійшла до разка лампочок, схожих на сухих жучків, приколотих до жердочок.

— Який твій номер? — І, наморщивши лоба, заморочено озирнулась. Побачивши у віконце шпакувате, тверде обличчя Климового батька,

Маруся винувато посміхнулась. Збентежений Байда зрозумів її перепитування по-своєму. Значить, вона вже не знайшла його лампочки на своєму місці. Значить, він уже лампочки більше не одержить, вважай — уже безробітний, а завтра йому не видадуть із кооперативу пайки хліба, а може, викинуть і з землянки. Серце боляче стиснулось у грудях, і холодний піт укрив усе тіло.

Ількові не терпілося, і він, почервонівши враз по самі вуха, вигукнув за батька:

— Номер три — вісімдесят чотири! Читати, мабуть, арифметики розучилась?

— Та вона ж ось, хай їй чорт! — І Маруся брязнула номером, а потім у віконце просунула лампочку.

Гордій Байда цупкими пальцями обійняв лампочку за масне денце і, мабуть з радості, яка гарячим струмом пройшла по його тілу, ніжно сказав:

— Гарна з тебе буде невісточка!

Маруся зашарілася, зирнула сірими вологими очима на Ілька і чмихнула: він закохано кліпав очима.

— Ну чого баньки вилупив? Держи лампу, капловухий!

— Мій номер…

— І без номера знаю.

Задні весело зареготали. Голосніше за всіх гудів бас батька, що дивився на лампочку, як голодний на шматок хліба.

У ній горіла жовтою цяткою на ґнотику його доля.

— Старий шахтар, що ти хочеш, — підморгнув він до збентеженого Ілька, який не знав, куди сховати свої очі.

Уже на порозі Гордій Байда зіткнувся з десятником.

— А ти вже й лампу одержав? — сказав десятник з вусами фельдфебеля й одвислим волом. — Усердний! Ти поки що здай її назад: у контору викликають.

У Гордія Байди шпакувате від неголеної бороди обличчя посіріло ще більше.

— Чого ж я буду здавати лампу? Чадитиме панам, чи що?

— Та й з лампою можна. Тільки краще здай. Марусю! — гукнув десятник у віконце. — Візьми Байдину лампу й номерок, нехай у тебе побуде, — а як, може, повернеться, знову віддаси.

У Байди лампочка застрибала в руках.

— Ти що — заарештував мене, чи що? Бери, бери, а то ще вкраду. Я ж літун!

Тут десятник відчував себе сміливіше, ніж учора у вибої, і одверто зловтішався з переляканого вигляду Байди:

— Гайка ослабла? Іди, іди!

Стурбований Ілько, як тінь, посунув за батьком. Біля контори їх догнав Семен Сухий:

— Ти, хлопче, йди в нарядну, скажи про це Убогому, а ми підемо в контору — побалакаємо.

Ілько повернув назад до нарядної. Звідти чулись вже якісь збуджені голоси, а Гордій Байда з Семеном Сухим переступили поріг чорної від сажі й цигаркового диму контори. В одне з віконець виглядала голова зачучвереного конторника.

— Ви кликали мене? —

торопко запитав Байда.

— Тобі чого?

— Це я, ніби кликали в контору.

— Байда?

— Атож!

— Ти що там, образив пана техніка?

— Тільки правду сказав.

— Так от за цю правду, а по-нашому — це образа при службі, ти звільняєшся з роботи. Іди до рахівника.

— То ість?

— Без усяких «то ість».

Гордій Байда від несподіванки розгубився. Він розгублено глянув і на Сухого, ніби не покладався на свій слух. Семен Сухий стояв, обпершись на кайло, і жував кінець свого пожовтілого вуса.

— Ви що? — запитав він у віконце. — Погодили це зі спілкою? У колдоговорі, пригадую, сказано…

— Спілка нам не указ, — гаркнув конторник, — а колдоговором можеш тепер піч розтопити.

— О!

— Факт!

— Подивимось. Ти почекай, Гордію, з розрахунком. Ми ще побалакаємо інакше.

— А то ж як! І до спілки піду. Щоб за правду та звільняти старого шахтаря?! Може, ще й по третьому пункту, з вовчим білетом?

— Що ти з правдою тут розносився? Їхня правда на нашу не схожа.

— Дивись, які тендітні! За образу! Може, він мене все життя ображав. Ходім, Семене, а то ще й цей образиться, — попробував пожартувати Байда, але Сухий не підтримав його, а, навпаки, чомусь насупився.

— Чи ти не розумієш? Не в образі тут справа. Зачіпки шукали.

Байда, здивований з такої думки, навіть рукою махнув на Сухого.

— Що ти мені туману напускаєш? Може, не хочеш іти, то так і скажи.

Замість старого робітника Лук'яненка головою спілки був уже бухгалтер Пантелеймон Петрович. Робітники називали його «верблюдом». Високий, сутулий, він мав довгу шию, на якій стирчала кістлява голова з ріденьким волоссям. На хрящуватому носі боком сиділо пенсне. Він завжди почував переполох, коли у шахтарів виникали суперечки з адміністрацією.

— Ну так чого ви хочете? — запитав він, вислухавши Гордія Байду. — Ви образили техніка, так би сказати, адміністрацію.

— Хіба це образа?

— Ну, припустімо. Образили? Образили.

— А що йому в зуби дивитися, раз не вміє поводитися з робітниками? Робітник хіба ж працює на кого? На них же. Значить, треба берегти його.

— Чекайте, образили? Образили. За це слід звільняти? Ну, може, й не обов'язково, але, припустімо, — слід. Значить, вони правильно поступили? Правильно.

— Дозвольте, — вмішався вже Семен Сухий, — ви тут більше ніж треба наприпускали і тоді робите висновки. Ловко, єй-єй! Спілка мусить захищати інтереси своїх членів?

Пожмакане обличчя бухгалтера зморщилось:

— Припустімо, що мусить.

— Чому ж «припустімо», коли це так повинно бути?

— На вашу думку. А справді трохи інакше. Щоб захищати інтереси робітників, треба сваритися з адміністрацією, а коли ми будемо сваритися з адміністрацією, нас розженуть, а коли нас розженуть, ми не зможемо тоді захищати інтереси своїх членів.