Без права на реабилитацию. Часть 1
Шрифт:
В подобном духе проходила конференция АБН в Мюнхене. В своем докладе Я. Стецко пространно разглагольствовал о том, что «в российской империи якобы никогда не будут осуществлены права человека» [8, с. 366, 367]. Внимание акцентировалось на «подъяремном» положении Украины в составе Союза ССР. Не случайно США отмечали 40-летие провозглашения бандеровцами «акта» 30 июня 1941 года. По этому поводу Стецко призвал американских конгрессменов активизировать дальнейшую помощь украинским националистам для продолжения антисоветской деятельности. И конгресс США пошел им навстречу, увеличив ассигнования на свои «довооружения». 13 июня 1982 года президент Р. Рейган подписал декларацию о проведении
Можно было бы продолжить разговор о деятельности Ярослава Стецко, «экс-премьера», «мини-фюрера» и т. п. Во всяком случае, никакого добра для Украины не было от этой деятельности. «Пусть погибнет вся коммунистическая Украина, — каркал Стецко, — это не так уж и страшно., ибо новые кадры придут из Торонто, Лондона, других городов Запада» [9].
Таким он был до последних дней жизни. Умер врагом социализма и советской власти 5 июня 1984 года в Мюнхене.
1. Гомін України. — 1986. — 30 липня.
2. Войцеховский А. А., Ткаченко Г. С. Украинский фашизм. — К., 2004, с.37.
3. Дмитрук К. Безбатченки. К., 1980, с. 193–194.
4. Войцеховский А. А., Ткаченко Г. С. Без срока давности. — Харьков, 2001. С. 163.
5. Українська думка. — 1986. — 10 липня.
6. Дмитрук К. Е. Крестом и трезубцем. — М., 1980. — С. 99.
7. Беляев В. Формула яда. — М., 1970. — С. 67.
8. Антибільшовицький блок народів: Збірник документів і статей. 1971–1975 рр., 1982. Т.4, С. 20, 21.
9. Радянська Україна. — 1990. — 22–23 вересня.
В. М. Мазаров
Микола Лебедь: покликання — кат
Коли влітку 1998 року на сторінках деяких радикал-націоналістичних видань з'явилася «посмертна згадка», свідчило це лише про одне: закінчив свій життєпис один з тих, кого аж ніяк не віднести до найкращих представників роду людського. Можна багато просторікувати щодо співвідношення факторів об'єктивного та суб'єктивного плану, недвозначних моментів зламу історичних епох, але є, на наш погляд, незаперечним: Микола Лебедь (в літературі подекуди зустрічається і інше написання цього прізвища — «Лебідь», але тут і надалі користуватимемося розміщеним на обкладинці його книги «УПА») в історії України залишиться тим, ким він був насправді. Колаборантом і організатором етнічних чисток.
До націоналістичного руху син дрібного кравця з Жидачівщини долучився ще в гімназійні роки. Лебедь належав до другої хвилі, яка на відміну від своїх старших керманичів, що еволюціонували від доволі консервативних (а то і ліберальних) до радикальних поглядів, отримувала вишкіл в дусі інтегрального націоналізму УВО-ОУН. Радикалізації теоретичних уподобань та практичних дій сприяла вкрай напружена ситуація в Польщі, де на складні економічні проблеми накладалося різке загострення міжнаціональних відносин як результат курсу режиму маршала Пілсудського.
Йшлося про намагання законсервувати на теренах Галичини і Волині дискримінаційну специфіку соціально-класової структури, штучно стримувати зростання представництва українців в робітничому класі, мінімізувати їх роль в торгівлі, освіті, культурі, тим більше — в органах управління. Зокрема, влада різко обмежувала прийом представників непольських національностей на державні оборонні, залізничні, поліграфічні, нафтодобувні та ін. підприємства. Згідно даних перепису 1931 р. серед греко-католиків (методика перепису підміняла національну належність конфесійною) Львівського, Станіславського
Поряд з цим польська влада вживала дії, спрямовані на асиміляцію, в першу чергу українців. З цією метою проводилися форсовані заходи по мінімізації (де-факто — ліквідації) мережі культурно-освітніх установ.
Таким чином влада буржуазної Польщі прагнула зменшити ризики, пов'язані з можливим плебісцитом відносно долі «східних кресів» — Східної Галичини та Волині, переданих Польщі згідно рішенням Паризької конференції країн-переможниць у Першій світовій війні. Версальський мир був хиткий, а 6 референдумів відносно державного самовизначення окремих територій, проведені на його підставі, не давали однозначних гарантій на утримання загарбаних земель. Так, населення Північного Шлезвігу, анексованого Прусією ще в 1866 р., висловилося за приєднання до Данії, а у Верхній Сілезії 717 122 голосам за перехід до Німеччини протистояло 483 514 тих, хто бачив своє майбутнє в Польщі (Див.: 2).
Більш «дієвим» виглядала політика посилення гноблення — і класового, і національного. Як перше, так і друге були справою, звичайною для капіталістичної Європи в міжвоєнний період. Статистика свідчила: в 1920-січні 1931 рр. до Ліги націй було подано 314 петицій відносно порушень прав національних меншин, з яких розглянуто лише 21. Практично половину (155 з 314) складали скарги на національну політику польської держави. З 79 петицій, поданих з українського питання розглянуто лише 1. Більше того, розглядаючи криваву «пацифікацію» («умиротворення») селянства Галичини та Волині в 1930–31 роках, Рада Ліги Націй в січні 1932 р. на доповідь японського делегата винесла постанову, якою засуджувалися дії… українських селян (Див.: 3).
Альтернативу такій політиці пропонувала КПЗУ, яка організаційно входила до складу Комуністичної партії Польщі. В спеціальній резолюції V Конгресу Комінтерну підкреслювалося, що українське питання є одним з найважливіших національних питань середньої Європи, вирішення якого диктується інтересами пролетарської революції як у Польщі, в Румунії і Чехословаччині, так і у всіх прилеглих країнах. Конгрес, записано в резолюції, «визнає необхідність проголошення комуністичними партіями Польщі, Чехословакії і Румунії лозунгу об'єднання розірваних імперіалізмом на частини українських областей в Радянську робітничо-селянську республіку» (4). Саме реалізація такої програми дала змогу об'єднати етнічні українські землі в єдине ціле в рамках Української РСР.
Інший шлях був обраний націоналістами, які за словами слабкого політика, але вдумливого письменника В. Винниченка, «зовсім не мали на увазі ніяких соціальних чи навіть глибоко політичних революцій. Їм ходило переважно те, щоб вирвати з під польського панування Галичину» (5).
До різкої радикалізації дій націоналістичних угруповань активно був причетний і Лебедь. Вперше його ім'я широкому загалу стало відомо під час Варшавського процесу над організаторами вбивства 15 червня 1934 р. бойовиком ОУН Мацейком («Гонта») міністра внутрішніх справ Польщі Пєрацького. З 12 підсудних троє були засуджені до смертної кари, яку пізніше замінили довічним ув'язненням. Серед них, разом з Бандерою та Карпинцем — «Микола Лебедь, літ 25, абсольвент гімназії» (6).