Безсмертні

Семенюк Іван Вікторович

Я привітався з кожним вартовим. Дівчина на ім’я Еллі першою привернула мою увагу, вона мала підозрілий вигляд. Брюнетка ніби не вірила, що перед нею стою я. Було відчуття, ніби вона мене… Знає… Еллі хотіла щось сказати у мій бік, але Адам, викрикнувши, не дозволив цього зробити:

– До речі, знаєш що, Престоне? – Берелі різко поглянув на Еквіджа. – Ми маємо невеличку проблему.

– Яку ще? – зі зневагою запитав чоловік.

– Версель не пам’ятає своїх попередніх життів…

– Що? Як це можливо? – Престон раптово зиркнув на мою постать.

– Для мене це також загадка. Єдине, що ми з ним змогли пригадати – його життя, коли він виховувався

у моєму старому помісті.

– Це якась маячня! Дурня! Ще такого не зустрічав. Найдовше пригадування безсмертним свого минулого було не більше тижня, а вартові взагалі моментально усе пригадують, ти ж знаєш? – Престон задумався.

Еллі, почувши слова Адама, стала похмурішою, вона опустила голову, дивилася на підлогу. Щось її засмутило у тій розмові.

– Є ще якісь несподіванки? – запитав Еквідж.

– Гадаю ні!.. Хоча, є ще одна! – відповів Адам. – Не відомо, яку надприродну здібність має хлопець… Вона ще не давала про себе знати.

– Скільки часу він вже є безсмертним? – запитав вартовий на ім’я Нелл.

– Майже півроку…

– Ще й досі нічого не відбулося, не трапилося? – лютував Престон. Це була лють, мені здалося, від того, що не все відбувається так, як цей чолов’яга хоче, ніби руйнуються його давно розроблені плани.

– Ні, нічого несподіваного…

Еквідж знову задумливо стояв. У коридорі стало тихо.

– Вас лише п’ятеро? – цього разу я порушив мовчанку.

– О так… Кефф у відрядженні! – відповіла Террі. – Він сьомий. Завтра має повернутися.

Дівчина, як могла, розряджала напругу у коридорі. Вона вже говорила будь-що, лише б не мовчати:

– Я знаю… Дорога була довгою. Сама колись це пережила… Тому ви, напевно, стомилися… Ой! Що я таке кажу, ми ж не стомлюємося… Може, ви зголод… Знову не те… Пройшли б ми принаймні до вітальні.

– Ви поки що йдіть до вітальні, а я облаштую твою кімнату, – промовив Престон до мене. – Якби ми знали, що ти приїдеш, то хоча б організували гідний прийом! Але ж Берелі любить бути таємничим, біс би його!

Еквідж попрямував до сходів будинку.

– Ну що ж, година пізня. Ми б могли випити чаю чи кави. Прошу, ходімо, – люб’язно мовила Террі, вказуючи на двері, що вели у вітальню.

Ми зайшли до великої кімнати, присіли на дивані.

– Гадаю, дивлячись на час, не потрібно кави чи чаю, можна поспілкуватися, – сказав Адам. – Краще розкажіть, як тут у вас справи, ми давненько не бачилися.

– Все як завжди… Починаємо сподіваємося, що з приїздом сьомого вартового в решти поменшає обов’язків. Буде більше часу приділяти собі увагу… А взагалі, усе по-старому, – промовив, здається, Екон… Так, це був Екон. Вже запам’ятав їхні імена.

– Як справи у Престона?

– Як і були! Все стоять на місці! Не рухаються, та й сумніваюся, що зможуть колись покращитись, – відказав Нелл.

– А чим займається Престон? – запитав я, але не почув відповіді, бо Еквідж зайшов до кімнати сказавши, що вже все налагодив. Він попросив Еллі провести мене до моєї спальні, наголосив, щоб сьогодні я відпочивав, а завтра о сьомій годині ранку був у вітальні, одягнений у речі, що він залишив для мене на ліжку.

Ми піднялися на третій поверх. Еллі вказала пальцем на мою кімнату. Вона побажала мені доброї ночі:

– Завтра ми влаштуємо тобі дійсно справжній прийом! Сьогодні краще більше нічого не робити. Еквідж виглядає дуже роздратованим через цю історію про попередні життя… На добраніч! Нехай тобі присниться янгол! – і по-доброму дивакувата Еллі пішла.

Я

прочинив двері до моїх хоромів. Здивувався. Кімната була більшою навіть за ту, що мав у Адама. Здоровезне ліжко, плазмовий телевізор, робочий стіл, шафа, дзеркало у повний зріст, масажне крісло та ще багато іншого. Я відкрив гардеробну, побачив, що вона наповнена вишуканим чоловічим одягом мого розміру. На ліжку лежав мобільний телефон, годинник, вбрання, що мені Престон сказав одягнути завтра, і ще щось. Якісь чохли… «Так, чохли…» Це були чохли для моїх кинджалів-тризубів. Вони одягаються на ноги: один на праву, один на ліву – для двох ножів. Їх потрібно накладати під штани, щоб ніхто не помітив. Я відразу дістав зі своєї валізи дорогоцінну зброю та приміряв чохли разом з нею на себе. Вони зручні й виготовлені спеціально для мене. «Це чудово, тепер мої символи сили завжди знаходитимуться поруч. Я зможу носити їх будь-де!»

Я переодягнувся у піжаму, впав на ліжко й пригадував тих, кого сьогодні бачив вперше в житті. Тих, котрі тепер є найважливішими для мене – моя нова родина.

Террі – привітна й ввічлива брюнетка, з розпущеним довгим волоссям виглядала надзвичайно звабливою. Стен – високий хлопець, який не відпускав руки Террі ні на секунду. «Невже вони дійсно закохані один в одного?» Нелл – насторожений юнак, він видався досить серйозним. «Цей блондин напевно не вміє жартувати». Екон… Єдиний по-справжньому зрадів, побачивши мене. Еллі… Зеленоока дівчина з зібраним у хвіст волоссям. Еллі також виглядала серйозною, водночас невимушеною. Щось тягнуло до неї, якась невідома сила в мені розгледіла у ній дещо привабливе, дещо моє. ЇЇ очі були сповнені рішучості, наполегливості. Вона просто ідеальна! Захопила мене у полон своїм смутком, який долинав від неї там у коридорі. «Але я їй цього не скажу, вона не повинна знати. А навіть якщо й скажу, то не повірить. Навіть мені у це складно повірити. Безсмертні не відчувають нічого, а те що я, так би мовити, відчув – це, напевно, сила мене хоче обманути, можливо, почуття потужності просто змушує тягнутися до іншої могутності. Не знаю, що там трапилося, та про це варто мовчати!»

Кожен вартовий на вигляд приваблива й цікава персона. У кожного на шиї є символ безсмертя, як і у мене. Те, як вони стояли у коридорі – струнко й упевнено, видалось проявом їхньої влади над чимось невідомим. «Я також так непорушно стою, й очі мої при цьому кажуть, який я нездоланний у порівнянні з іншими. А яка сила від них усіх долинала, невже й від мене таке чується?» Таке було величне збудження!

«Завтра вони покажуть мені свої здібності, розкажуть про роботу, яку виконують, поділяться враженнями від безсмертя, дадуть певні поради. Вони стовідсотково здивують.... Приймуть у своє тісне коло». Захоплення завтрашнім днем оповило. Я заснув.

***

Подарований Еквіджем наручний годинник вказував на сьому, а моє тіло ще й досі ніжилося у ліжку. Аж підстрибнув, зрозумівши, що проспав. «Престон цього не схвалить». Учора він видався суворим чоловіком, відповідальною особою, яка обожнює порядок. Такий собі наглядач над вартовими. Я швиденько одягнув костюм, залишений на моїй постелі учора. Це був не костюм у класичному розумінні. Не спортивний костюм. Це було щось на кшталт термовбрання, зроблене з масивної тканини, що могла добре розтягуватися. Прості штани та гольф із застібкою. Речі мали темно-синій колір. Вони ніби були призначені для бігу чи фізичних вправ. Під штани наклав чохли з моїми залізними кинджалами.