Безсоння

Кінг Стівен

— Обов’язково купіть що-небудь поїсти, а не лише випивку. І подумайте, чи задоволені ви своїм життям.

— Ви абсолютно праві! — натхненно вигукнув жебрак. Він не зводив очей з банкноти, затиснутої між пальцями Луїзи. — Абсолютно, мем! За рікою є центр реабілітації. Чи не податися мені туди? Чесно, я подумую про це. Я думаю про це щодня. — Але погляд його був прикутий до двадцятки, у нього навіть слинка потекла, передчуваючи швидкий бенкет. Луїза глянула на Ральфа, знизала плечима й віддала гроші.

— Спасибі! Спасибі, мадам! — Потім він обернувся до Ральфа: — Та вона справжня чарівниця. Сподіваюся, вам це відомо.

Ральф піднесено глянув на Луїзу.

— Я й сам знаю, — сказав він.

5.

За півгодини

Ральф і Луїза йшли між іржавими рейками, що обгинали Муніципал Голф-Курс… Ось лише після зустрічі з жебраком вони піднялися трохи вище, і «йшли» було не зовсім точним визначенням. По-перше, вони не докладали жодних зусиль, до того ж Ральфові здавалося, що вони радше ковзають, ніж ідуть. Він не був цілком певен, що вони видимі світу шот-таймерів, Біля їхніх ніг діловито снували білки, збираючи запаси на зиму, а якось Луїза різко пригнулася, коли кропив’яник мало не зачепив крильми її голову. Птах різко злетів угору, немов лише в останній момент помітив, що на його шляху була жива істота. Гравці в гольф також не звертали на них ніякої уваги. На думку Ральфа, ці люди завжди самозаглиблені до одержимості, однак тепер їхня заглибленість у себе здавалася просто екстремальною. Якби він побачив двох дорослих, чисто одягнених людей, що брели старою залізничною колією, його зацікавило б те, що ті задумали й куди йдуть. «Гадаю, особливо цікавим мені видався б той факт, що жінка постійно бурмоче: “Залишайся на місці, клята штуковино” — і підтримує спідницю», — подумав Ральф і посміхнувся. Але гравці в гольф навіть не глянули в їхній бік. Думка, що вони з Луїзою знову стали невидимими — або, принаймні, напівпрозорими, — здавалася все більш правдоподібною. Правдоподібною і… турбувала. «Час біжить швидше, коли ти на підйомі», — сказав старий Дор.

У міру їхнього просування на захід слід Атропоса ставав усе свіжішим. Там, де червонувата речовина потрапляла на сталеві рейки, вона роз’їдала іржу мов антикорозин. Трава, на яку падали краплі, чорніла й гинула. Коли слідопити дійшли до гайка, Луїза смикнула Ральфа за рукав і показала вгору. Величезні сліди, залишені Атропосом, що нагадували фосфоресцентну фарбу, поблискували на гілках сусідніх із колією дерев.

(— Ми майже впритул підійшли до його лігва, Ральфе.)

(— Так.)

(— Що ми робитимемо, якщо він повернеться й побачить нас тут?)

Ральф знизав плечима. Він не знав і не хотів про це думати. Нехай про це подбають сили, які пересувають їх, немов пішаків по шахівниці, — ті, яких пан К. і пан Л. назвали Вищою Визначеністю. Якщо з’явиться Атропос, Ральф спробує вирвати язика огидному карлику й засунути йому в горлянку, І начхати, якщо це зруйнує чиїсь плани. Він не відповідає за грандіозні задуми й справи лонґ-таймерів, зараз його хвилювала Луїза, що була в небезпеці, і кривава бойня, якій слід було запобігти. І хтозна — можливо, він знайде кілька хвилин і на спробу врятувати свою оновлену шкуру. Ось про що йому варто було подумати, і якщо лиса потвора стане Ральфові на шляху, один із них мусить програти. А якщо це не входить у розрахунки великих хлопців, то пішли вони до біса.

Більшість його міркувань Луїза прочитала по аурі Ральфа — він зрозумів це з її поля, коли жінка торкнулася його руки.

— Що це значить, Ральфе? Ти вб’єш його, якщо він стане на твоєму шляху?

Ральф, подумавши, кивнув:

— Саме так.

Луїза, подумавши, теж кивнула.

— Ральфе?

Він подивився на неї й звів брови.

— Якщо так треба, я тобі допоможу.

Ральфа розчулили слова Луїзи… І він спробував приховати від неї інші думки: єдиною причиною того, що Луїза й далі поруч, є те, що йому поки ще вдається оберігати її. Ця думка наштовхнула його на спогад про брильянтові сережки, але Ральф відкинув його, не бажаючи, щоб вона побачила — або хоча б запідозрила — що-небудь по його аурі.

А в цей час думки Луїзи потекли в абсолютно іншому, більш безпечному напрямку.

— Навіть якщо нам увійти й вийти, не зустрічаючись із ним, Атропос однаково зрозуміє, що тут хтось побував.

Можливо, він навіть буде знати, хто саме.

Заперечувати Ральф не міг; вони не мали іншого вибору, хоча б тимчасово. Їм залишалося лише робити свою справу, просуваючись уперед крок за кроком, і сподіватися, що коли завтра вранці встане сонце, вони це побачать.

«Хоча якби в мене був вибір, я вибрав би сон, — подумав Ральф, і тужлива скороминуща посмішка торкнулася його губ. — Господи! Здається, я не спав цілу вічність». Від цієї думки розум його навіть перестрибнув до улюбленої приказки Керолайн про те, яка терниста і довга дорога назад в Едем. У цю мить Ральф вважав, що Едемом може бути лише безтурботний сон до обіду… І навіть далі.

Ральф узяв Луїзу за руку, і вони знову пішли слідами Атропоса.

6.

Метрів за п’ятнадцять на схід огорожі, що відзначала межі льотного поля, іржава колія закінчувалася. Сліди Атропоса, однак, вели далі, хоча й недовго; Ральф був майже впевнений, що бачить місце, де закінчуються сліди, і їхній образ — спиць величезного колеса. Якщо він не помиляється, лігвище Атропоса має бути неподалік від того місця, де Ед Діпно врізався в пікап здорованя, який перевозив діжки з добривом.

Вітер доносив нудотний запах гнилизни й голос Чепіна, — той просторікував на свою улюблену тему:

— …а що я завжди казав! Шахи — як життя…

Вітер затих. Напружуючи слух, Ральф міг чути голос Фея, але слів уже не розбирав. Та це й неважливо: він так часто чув цю проповідь, що знав її напам’ять.

— Ральфе, який гидкий запах. Це він так смердить, авжеж?

Ральф кивнув, хоча навряд чи Луїза це помітила. Жінка, міцно тримаючи його за руку, дивилася широко розплющеними очима вперед. Слід, що починався біля дверей Громадського центру Деррі, кінчався під п’яно похиленим дубом метрів за сімдесят від них. Причина смерті дерева, а не лише його покрученого виду, була очевидною: бік древнього релікта був очищений, немов банан, ударом блискавки. Тріщини, зазубрини, опуклості сірої кори утворювали дивні поєднання скривлених у мовчазному крику облич, а саме дерево розкинуло сухі гілки у вигляді похмурих ідеограм… які нагадували — принаймні Ральфові — японські ієрогліфи, що позначали слово «камікадзе». Блискавці, що вдарила в дуб, не вдалося звалити дерево, хоча вона й постаралася. Міцна коренева система з одного боку була вирвана з ґрунту. Корінь, вирвавшись назовні, припіднімав ланцюг огорожі, неначе купол, уперше за багато років нагадавши Ральфові про його дитяче знайомство з Чарльзом Енгстромом.

«Не треба гратися з Чакі, — казала йому мати. — Він поганий хлопчик».

Ральф не знав, поганий Чакі чи ні, однак міцним горішком він був без сумніву. Чарлі Енґстром ховався за деревом з довгим прутиком у руці, який він називав Чарівним Жезлом. Коли мимо проходила жінка в пишній спідниці, Чакі скрадався за нею навшпиньках, діставав іззаду Чарівним Жезлом спідницю й задирав її. Частенько йому навіть вдавалися розгледіти кольори спідньої білизни, поки жінка не починала розуміти, що відбувається, і зчиняла крик, погрожуючи розповісти все матері. Ланцюг огорожі, припіднятий коренем дуба, нагадав Ральфові спідниці, котрі Чакі задирав своїм Чарівним Жезлом.

— Ральфе?

Він подивився на Луїзу.

— А хто такий Свинтус Ян? [51] І чому ти зараз про нього думаєш?

Ральф розреготався:

— Ти побачила це в моїй аурі?

— Можливо. Тепер я ні в чому не певна. А хто він такий?

— Розповім коли-небудь іншим разом. Ходімо.

Взявши жінку за руку, Ральф повів її до дуба, під яким закінчувалися сліди Атропоса, — до все дужчого смороду тління, який був візитівкою карлика.

51

Тут гра слів, яка полягає у схожій вимові: Peekie Want — Чарівний Жезл і Piggy Juan — Порося Ян.