Безсоння
Шрифт:
«Правильно, це велосипедне колесо, і йому ніяк не менше століття», — подумав він здивовано.
Скільки ж людей — напевно десятки тисяч — померли в Деррі відтоді, як Атропос прикотив сюди колесо… І скільки смертей стало здобиччю Випадковості? За який час? Невідомо — можливо, це тягнеться аж від початку, коли б і яким би той початок не був. І весь цей час Атропос забирав що-небудь у кожного, кого він обдурив… Тут і зберігалися його трофеї.
Тут і зберігалися.
— Ральфе!
Оглянувшись, він побачив, що Луїза простягає до нього обидві руки. В одній вона тримала панаму з обкусаними полями, а в іншій — темний гребінець, який можна купити в будь-якій крамничці
«А потім він підстрибнув і клацнув каблуками».
Луїза показувала на старе крісло-гойдалку зі зламаними полозами.
(— Панама лежала на сидінні. А гребінець був під нею. Він же належав містерові Вайзеру, правда?)
(— Так.)
Луїза негайно простягнула речі Ральфові:
(— Краще ти візьми. Я не така тюхтійка, за яку мав мене Білл, але іноді я все-таки гублю речі. І я ніколи не прощу собі, якщо загублю це.)
Ральф, узявши гребінець, хотів сунути його в задню кишеню штанів, але, згадавши, з якою легкістю Атропос витяг його, поклав гребінець у глибоку бічну кишеню, потім оглянувся на Луїзу, що дивилася на панаму Мак-Ґоверна з видом Гамлета, який філософствує над черепом свого бідолашного Йорика. Ральф помітив у її очах сльози, і вона відвела погляд.
(— Він любив цю панаму. Білл вважав, що в ній він молодий і чепуристий. Хоча це й не так, але він думав, що має гарний вигляд, і це важливо. Ти згоден зі мною, Ральфе?)
(— Так.)
Луїза кинула панаму назад на крісло й повернулася до коробки, набитої одягом. Як тільки вона відвернулася, Ральф, нагнувшись, заглянув під крісло в надії помітити блискіт сережок. Якщо панама Біллі й гребінець Джо лежали тут, тоді, можливо, сережки Луїзи…
Але під кріслом нічого не виявилося, крім пилу й в’язаного дитячого черевичка.
«Неможливо, щоб усе відбулося так легко й просто», — подумав Ральф, підводячись і обтрушуючи коліна. Раптом на нього навалилася неймовірна втома. Вони без жодних клопотів майже одразу відшукали гребінець Вайзера — добре, просто чудово, але Ральф підозрював, що це лише показна удача. Він і далі переймався сережками Луїзи… і, звичайно, мусив зробити те, заради чого їх сюди послали. Що це було? Він не знав, а якщо хто-небудь згори й розсилав інструкції, до нього вони не дійшли.
(— Луїзо, чи ти придумала що-небудь…)
(— Ш-ш-ш-ш!)
(— Що? Це він, Луїзо?)
(— Ні! Тихо, Ральфе! Послухай!)
Ральф прислухався. Спочатку він нічого не почув. Потім подумки відчув стискання, спалах. Дуже повільний і обережний цього разу. З легкістю пір’їнки, що ширяє в потоці теплого повітря, Ральф ковзнув трохи вище і почув тихий тривалий звук, схожий на скрип дверних петель. Було щось знайоме — не в самому звуку, але в асоціації, яку він навіював. Схоже на…
…сигналізацію проти злому або на сигнал димоуловлювача. Це кличуть нас.
Луїза крижаними пальцями схопила його за руку:
(— Ось воно, Ральфе, — те, що ми шукаємо. Чуєш?)
Звичайно, Ральф чув. Але чим би не був цей звук, він не мав жодного відношення до сережок Луїзи… А без них він звідси нікуди не піде.
(— Нумо ж, Ральфе! Ми повинні його відшукати!)
Він дозволив Луїзі повести себе далі в
Хоча окремі аури предметів, звалених у цьому склепінні, й розвіялися, як зникає аромат квітки, засушеної між сторінками книги, вони все-таки були присутні тут, під шаром смороду Атропоса — навіть на цьому рівні сприйняття, коли всі почуття Ральфа були розбуджені й наструнені, неможливо було, вловлюючи ці аури, не відчувати до них відрази. Від німих слідів смертей жертв Випадковості віяло жахом і патетикою. Ральф зрозумів, що жахливе місце — не лише музей чи лігвище пацюків, воно було язичеським храмом, де Атропос виконував власну версію святого причастя, вживаючи замість хліба й вина сум і сльози.
Блукання Ральфа й Луїзи вузькими кривими проходами між купами мотлоху стало важким експериментом, який руйнував душу й тіло. Кожен не вповні безцільний зиґзаґ виставляв на огляд сотні нових предметів, бачити й згадувати про які Ральфові не хотілося, кожен предмет волав своїм власним болем і розпачем. Ральф не дивувався, що Луїза розділяла його почуття, — ідучи за ним, жінка тихо схлипувала, стримуючи ридання, що підкочували до горла.
Тут валялися покручені дитячі саночки із прив’язаною до них мотузкою. Дитина, якій вони належали, померла від конвульсій морозного січневого дня 1953 року. Була тут і жердина мажоретки, обгорнена по спіралі червоно-білими стрічками, — дівчину згвалтували й забили до смерті камінням восени 1967 року. Убивця, якого так і не піймали, сховав тіло в невеликій печері, де її останки, разом з останками двох інших жертв, спочивають і понині.
Виявили вони й брошку з камеєю, що належала жінці, якій на голову впала цеглина, коли вона йшла по Мейн-стріт, щоб купити свіже число журналу «Воґ» [53] — якби вона вийшла з дому секунд на тридцять раніше або пізніше, то залишилася б живою.
Знаходився тут і дешевий ніж чоловіка, випадково застреленого під час полювання в 1937 році.
Бачили вони й компас бойскаута — хлопець зламав шию під час підйому на гору Катадін.
Тапочок маленького хлопчика Ґейджа Кріда, якого переїхав бензовоз, що мчав з перевищенням швидкості по шосе № 15 у Ладлоу.
53
«Vogue» — один з найпопулярніших в Америці журналів для жінок.
Перстені й журнали, брелоки від ключів та парасольки, капелюхи й окуляри, брязкальця і радіоприймачі. Вони розрізнялися лише на вигляд, але суть їх була одна й та ж: тихі, сумні голоси людей, викреслених із п’єси в середині другого акту, коли вони ще розучували свої ролі, готуючись до третього; людей, яких безцеремонно вигнали, і їхні справи залишилися незавершеними, а зобов’язання невиконаними; людей, єдиним злочином яких було те, що вони народилися у володіннях Випадковості… І трапилися на очі божевільному з іржавим скальпелем у руках.