Безсоння

Кінг Стівен

— Га?.. — відгукнулася вона дивним тоном, абсолютно не схожим на завжди такий жвавий голос молодої жінки, яка іноді супроводжувала його в кіно. Здорове око Елен зупинилося на ньому, і Ральф побачив вираз нерозуміння, який свідчить про те, що жінка не знає, хто вона, де вона і що й коли сталося.

— Га?.. Ральфе?.. Що?..

Дитина почала зісковзувати вниз. Ральф відпустив Елен, кинувся до Наталі й устиг схопити крихітку за бретельку комбінезона. Плачучи, Наталі замахала рученятами, вирячившись на нього темно-блакитними оченятами. Другою рукою Ральф підхопив малу між ніжок саме в той момент,

коли бретелька, за яку він її тримав, лопнула. Якусь мить Наталі з плачем балансувала на його руці, немов крихітна гімнастка на канаті, крізь комбінезон Ральф відчув, що в неї мокрий підгузок. Він обхопив крихітку другою рукою і притиснув до грудей. Серце скажено калатало, і навіть тепер, коли дитині вже нічого не загрожувало, Ральфові уявлялось, як Наталі вислизає з його рук, і, здавалося, він чув, як ця мила кучерява голівка вдаряється об брудний тротуар.

— Га? Що? Ральфе? — повторила Елен. Вона побачила Наталі на руках у Ральфа, і тупа байдужість почала зникати з її здорового ока. Вона простягнула руки до дитини, і Наталі повторила цей жест своїми пухкенькими рученятами. Але тут Елен знову похитнулася, ударилася об ріг «Червоного яблука» і відхилилася назад. Одна нога її зачепилася за іншу (Ральф побачив заляпані кров’ю білі тапочки; аж дивно, яким яскравим усе раптом стало: барви знову ожили, принаймні на деякий час), і жінка обов’язково впала б, якби Сью нарешті не зробила спроби вибігти з магазину й прочинила двері. Елен одразу притулилася до тих дверей — так підпилий гуляка знаходить опору, обіймаючи вуличний ліхтар.

— Ральфе? — Погляд Елен став трохи гостріший, і Ральф помітив у ньому не стільки інтерес, скільки недовіру. Глибоко зітхнувши, жінка спробувала вичавити крізь опухлі губи кілька зв’язних слів: — Дай. Дай мені мою ди-и-ти-и-ну-у-у. Дай мені… На-лі.

— Не тепер, Елен, — спробував заспокоїти її Ральф. — Зараз ти не можеш твердо стояти на ногах.

Сью й далі притримувала двері зсередини, щоб Елен не впала. Обличчя Сью стало попелясто-сірим, в очах застигли сльози.

— Вийди, — попросив її Ральф. — Підтримай Елен.

— Не можу! — пробурмотіла дівчина. — Вона вся в кро… кро… крові!

— Заради Бога, перестань! Це ж Елен! Елен Діпно з нашої вулиці!

І хоча Сью прекрасно знала це, — ім’я, вимовлене вголос, змусило її вийти із заціпеніння. Вона прослизнула у відчинені двері, й коли Елен знову похитнулася, Сью міцно обхопила жінку за плечі. Вираз недовіри застиг на обличчі Елен. Ральфові все тяжче було дивитися на неї. Від вигляду Елен млоїло в грудях.

— Ральфе? Що сталося? Її збила машина? — почувся чоловічий голос.

Обернувшись, Ральф побачив Білла Мак-Ґоверна. Той, в одній зі своїх акуратних блакитних сорочок із напрасованими стрілочками на рукавах, стояв поруч, прикриваючи очі витонченою рукою з довгими пальцями, яка так не в’язалася з його виглядом. Він був якось дивно недоодягнений, але в Ральфа не було часу міркувати над причиною цього; занадто багато чого відбувалося одночасно.

— Це не нещасний випадок, — сказав він Біллу. — Її побили десь. Ось, потримай дитину.

Ральф простягнув Наталі Мак-Ґоверну. Той спершу відхитнувся, але потім усе-таки взяв крихітку. Наталі знову розплакалася. Мак-Ґоверн із виглядом людини, якій щойно вручили

переповнений пакет, який в особливих випадках використовують у літаках, тримав малу, що чеберяла ніжками, на витягнутих руках. Довкола нього почали збиратися люди, здебільшого підлітки в бейсбольній формі, що поверталися додому після денної гри на шкільному полі. Вони витріщалися на розпухле, закривавлене обличчя Елен з гидотно жадібною цікавістю, і, помітивши їх, Ральф згадав біблійну притчу про п’яного Ноя — усі сини відвернулися, щоб не бачити наготи старого, який заснув у курені, лише Хам продовжував дивитися…

Дуже обережно Ральф обхопив Елен за плечі. Жінка зиркнула на нього здоровим оком. На цей раз вона вимовила його ім’я більш чітко, із симпатією, і від подяки, яку Ральф уловив у її голосі, йому захотілося плакати.

— Сью, візьми дитину. У Білла немає навичок, — попросив він.

Дівчина ніжно й уміло прийняла Наталі. Мак-Ґоверн вдячно посміхнувся Сью, і Ральф раптом зрозумів, що ж у вигляді Білла було не так. Мак-Ґоверн був без своєї улюбленої панами, яка здавалася такою ж невід’ємною його частиною (принаймні влітку), як і бородавка на переніссі.

— Гей, містере, що тут сталося? — запитав один із бейсболістів.

— Нічого, що б вас стосувалося, — відрізав Ральф.

— Схоже, вона провела кілька раундів з Ріддіком Бові.

— Ні, радше з Тайсоном, — припустив інший паливода. Неймовірно, але — почулися смішки.

— Забирайтеся звідси! — закричав роздратований Ральф. — Займіться своїми справами!

Підлітки позадкували, але розходитися не квапились. Вони дивилися на кров — це ж бо відбувалося не в кіно.

— Елен, ти можеш іти?

— Так, — відповіла вона. — Гадаю… Гадаю, що можу.

Ральф обережно провів її крізь відчинені двері в приміщення магазину. Елен ішла дуже повільно, переступаючи з ноги на ногу, як старезна баба. Від неї смерділо потом й адреналіном, і Ральф відчув, як у нього знову звело шлунок. Але не тільки через запах — в основному через те, що ця Елен ніяк не в’язалася з образом жвавої, чарівно сексуальної жінки, з якою він не далі як учора розмовляв, поки вона поралася на квіткових клумбах біля свого будинку.

Раптом Ральф згадав ще дещо з учорашнього дня. Елен була в доволі коротких блакитних шортах, і він помітив кілька синців на її ногах — величезну жовту пляму на лівому стегні й свіжіший темний синець на правій гомілці.

Ральф провів Елен за прилавок і, глянувши в спеціальне дзеркало, яке дозволяє бачити все, що відбувається в магазині, помітив Мак-Ґоверна, який відчиняв двері перед Сью.

— Замкни двері, — кинув він дівчині через плече.

— Але ж, Ральфе, я не повинна…

— Лише на кілька хвилин, — попросив він. — Будь ласка…

— Ну… Добре.

Саджаючи Елен на твердий пластиковий стілець, Ральф почув клацання замка. Він зняв телефонну слухавку і набрав номер 911.

Але перш ніж почувся гудок, рука в крові натиснула на важіль.

— Ні… — Елен заледве ковтнула, тоді спробувала заговорити знову. — Не треба.

— Треба, — заперечив Ральф. — І я зроблю це.

Одразу ж у її здоровому оці він побачив страх і — ні тіні байдужості.

— Ні, — ледь вичавила з себе Елен. — Будь ласка, Ральфе, не треба.