Безсоння
Шрифт:
А на вулиці лютував вітер, трусив будинок і понуро завивав. Вони подивилися у вікно, і хоча знову перебували на рівні шот-таймерів, Ральф був упевнений, що Луїза розділяє його думки: десь там зараз Атропос, геть розчарований ходом подій, але не зломлений, закривавлений, але не скорений, принижений, але не знищений. «Тепер вони зможуть називати його Старим Одновухим», — подумав Ральф і зіщулився. Він уявив Атропоса, що гасає по наляканому, схвильованому містечку, немов астероїд, Атропоса, що крадеться й ховається, викрадає сувеніри і відрізає «мотузочки»… Інакше кажучи — знаходить розраду в роботі. Майже неможливо було повірити, що не так давно він, Ральф, сидів
Ральф обернувся до Луїзи і взяв її за руки:
— Я знову загубив твої сережки. Думаю, цього разу вони зникли на добро. Мені дуже шкода.
— Не вибачайся. Згадай, вони й так уже були загублені. І мене більше не хвилюють Гарольд і Дженет, тому що тепер у мене є друг, який прийде на порятунок, якщо люди неналежно поводитимуться зі мною або коли я просто злякаюся. Адже так?
— Так. Безсумнівно.
Луїза обійняла Ральфа, міцно пригорнулася до нього, і вони знову поцілувалися. Цілком очевидно, що вона нічого не забула про поцілунки, до того ж Ральфові здалося, що в цій сфері вона була добре обізнана.
— Роздягайся і йди під душ.
Ральф хотів було сказати, що моментально засне, як тільки до його голови торкнуться струмені теплої води. Але тут Луїза додала дещо, від чого він поспішно змінив своє рішення.
— Не ображайся, але від тебе пахне, особливо від рук. Точно так само пахло від рук мого брата Віка, коли він цілими днями чистив рибу.
За дві хвилини Ральф уже стояв під душем, намилившись від голови до п’ят.
Коли Ральф вийшов з ванної, Луїза сховалася під двома пуховими ковдрами. Виднілося лише її обличчя, та й то починаючи від носа. Ральф бігцем перетнув кімнату, соромлячись худих ніг і великого живота. Він відкинув ковдру і швидко пірнув під неї, завмерши, коли прохолодні простирадла торкнулися розпашілої від води шкіри.
Луїза відразу ж сковзнула на його бік ліжка й оповила Ральфа рукою. Він, уткнувшись обличчям в її волосся, дозволив собі розслабитися. Було просто чудово лежати поряд із Луїзою під теплою ковдрою, коли надворі завивав вітер, трясучи скло в рамах. Однаково що в раю.
— Хвалити Бога, що в моїй постелі чоловік, — сонно мовила Луїза.
— Хвалити Бога, що це я, — відгукнувся Ральф, а вона розсміялася.
— Як твої ребра? Може, принести тобі аспірин?
— Не треба. Я певен, що вранці біль відновиться, але зараз теплий душ сотворив диво. — Думка про те, що може й чого не може статися вранці, розбудила питання, яке дрімало десь у голові, чекаючи, мабуть, свого часу.
— Луїзо?
— М-м-м-м?
Подумки Ральф побачив, як він схоплюється в темряві, глибоко втомлений, але абсолютно не сонний (безсумнівно, це було одним з найжорстокіших світових парадоксів), як тільки на електронному годиннику з’являються цифри 3.47 або 3.48, і кожна година триває так довго, що за цей час можна побудувати величну піраміду Хеопса.
— Як ти гадаєш, ми будемо спати всю ніч? — запитав він.
— Так, — упевнено відповіла Луїза. — Гадаю, тепер ми будемо спати дуже добре.
І за мить Луїза вже спала.
Ральф не спав ще хвилин п’ять, обіймаючи жінку, вдихаючи чудовий
Надворі завивав вітер — глухий, порожній звук у ринві, немов найбільший у світі хлопчисько — Нірвана — дув у горлечко найбільшої у світі пляшки, і Ральфові здалося, що, можливо, у житті немає нічого кращого, ніж лежати в м’якому ліжку, обіймаючи сплячу жінку, коли осінній вітер стогне зовні твого раю.
Але все-таки було й краще — принаймні одне, — відчуття засинання, м’якого занурення в прекрасну ніч, сковзання в потік невідомого, — так каное зісковзує зі стапеля й плавно рухається по водах широкої, величної ріки в яскравий сонячний день.
«Із усіх речей, які привносять радість у наші шот-таймерівські життя, сон, вочевидь, найкращий», — подумав Ральф.
І знову на вулиці бушував вітер (тепер його завивання чулося оддалік), а коли Ральф відчув, що хвилі величезної ріки прийняли його, він нарешті зміг визначити почуття, яке охопило його, коли Луїза, оповивши його рукою, легко й довірливо, немов дитина, заснула поруч. У цього переживання безліч імен — мир, безтурботність, здійснення мрій, — але тепер, коли дує вітер, а Луїза злегка похропує уві сні, Ральфові здалося, що це одна з тих рідкісних речей, які відомі, але абсолютно не поіменовані: структура, аура, можливо, цілий рівень існування в потоці буття. Це був ніжний і гладенький червонясто-брунатний спокій; це тиша після виконання важкого й такого важливого завдання.
Коли знову подув вітер, доносячи віддалені звуки сирен, Ральф його не почув. Він спав. Йому приснилося, що він вставав у туалет, і він припускав, що то був не сон. Йому снилося, що вони з Луїзою повільно, солодко, чудово кохалися, і це також цілком могло виявитися не сном. Якщо й були інші сни або моменти пробудження, він їх не пам’ятав, і на цей раз не було ніякого різкого підйому о третій або четвертій ранку. Вони проспали — іноді самі, але частіше пригорнувшись один до одного — до сьомої години суботнього вечора, майже двадцять дві години, і цим усе сказано.
Із заходом сонця Луїза приготувала сніданок — чудові пишні оладки, бекон, смажену картоплю. Поки вона клопотала на кухні, Ральф намагався напружити м’яз, захований глибоко в мозку, — викликати спалах. Але в нього не вийшло. Коли спробувала Луїза, у неї теж нічого не вийшло, хоча Ральф міг заприсягтися, що на мить вона спалахнула, і він побачив газову плиту просто крізь неї.
— Це на краще, — зробила висновок Луїза, розставляючи тарілки.
— Напевно, — погодився Ральф, і далі вважаючи, однак, що в нього усе вийшло б, якби він замість персня, відібраного в Атропоса, загубив перстень, подарований Керолайн, — його мучило відчуття, що якийсь короткий, але значний відрізок його життя викреслений назавжди.
А після двох ночей глибокого сну аури теж почали бліднути. Наступного тижня вони зникли повністю, і Ральф почав думати про те, чи не приснилося йому все це в дивовижному сні. Він знав, що це не так, але все важче й важче було вірити в це знаття. Звичайно, на правій руці залишився шрам, але й тут Ральф сумнівався, чи не походить він із тих років, коли в його волоссі не блищала сивина. Але в глибині душі він і далі вірив, що старість — це міф, або сон, або щось, призначене для людей, не таких особливих, як він.