Безсоння
Шрифт:
— Зле, — сказав він, — зате тепер відпала проблема з раком прямої кишки, правда?
— Та я ніколи й не думав про рак, — зніяковіло заперечив Ральф.
Якось узимку 1997 року Луїза вбила собі в голову, що їй неодмінно хочеться спуститися з пагорба в Строуфорд-парку на саночках Наталі Діпно. Вона летіла вниз «швидше, ніж свиня по слизькому настилу» (цей перл належав Дону Візі, того дня він випадково опинився поруч і спостерігав за спуском), і врізалася в кабінку жіночого туалету. Луїза розбила коліно й потягнула спину, і хоча Ральф розумів, що цього робити не можна, він заливався сміхом по дорозі в кабінет невідкладної допомоги. Той факт, що Луїза,
Зазвичай, життя протікає, як то кажуть, поміж рядків і за полями. Це те, що відбувається, поки ми обмірковуємо різні плани, відповідно до тієї або іншої мудрої поради. І якщо життя й було особливо гарним для Ральфа Робертса, то лише тому, що він не будував ніяких планів. Він просто жив. Ральф приятелював із Джоном Лейдекером і Джо Вайзером. але найкращим другом усі ці роки залишалася його дружина. Вони майже всюди ходили разом, у них не було секретів одне від одного, а сварилися вони так рідко, що правильніше сказати — ніколи. До того ж у Ральфа були його гонча Розалі, улюблене крісло-гойдалка, яке колись належало містерові Чессу, а тепер стало його улюбленим, і майже щоденні візити Наталі (яка називала їх уже Ральфом і Луїзою, а не Лальфом і Лиїзою). До того ж Ральф був здоровий, — чого ще бажати? Звичайне життя, насичене звичайними шот-таймерівськими перемогами й поразками, і Ральф щиро насолоджувався ним до середини березня 1998 року, коли, прокинувшись якось уранці й глянувши на годинника, побачив, що всього 5.49.
Він тихенько лежав поруч Луїзи, не бажаючи тривожити дружину, і роздумував, що ж розбудило його.
«Тобі це відомо, Ральфе».
«Ні, абсолютно».
«Ні, відомо. Слухай».
І він слухав. Слухав дуже уважно. І за якийсь час він почув це в стінах: тихе, м’яке постукування хронометра — розмірене наближення Вісника Смерті.
Наступного ранку Ральф прокинувся о 5.47, а ще за добу о 5.44.
Сон його малів крапля за краплею, хвилина за хвилиною, поки зима поступово послабляла свою хватку, дозволяючи весні знову знайти дорогу в Деррі. До травня вже звідусіль чулося постукування хронометра Вісника Смерті, однак Ральф розумів, що виходить воно з одного й того ж місця, але видозмінюється — як управний черевомовець, змінює свій голос. Колись постукування виходило з Керолайн. Тепер воно виходило з нього.
Ральф не відчував уже того жаху, який охопив був його тоді, коли йому здалося, що в нього рак, або розпачу, як при давніх приступах безсоння. Він частіше втомлювався, і йому все важче було зосереджуватися й згадувати навіть найпростіші речі, але все це Ральф сприймав спокійно.
— Ти добре спиш? — якось запитала його Луїза. — У тебе під очами з’явилися темні кола.
— Це через допінг, — відповів Ральф.
— Ах ти, старий пустуне!
Ральф пригорнув Луїзу:
— Не тривожся за мене, люба, — я сплю стільки, скільки треба.
А за тиждень він прокинувся о 4.02 ранку від ниючого болю, який кинджалом
«Це шрам, — подумав він, а потім: — Ні, це обіцянка. Час виконання обіцянки майже наспів».
«Якої обіцянки, Ральфе? ЯКОЇ обіцянки?»
Він не знав.
Якось на початку червня в гості до Робертсів прийшли Елен і Наталі, щоб розповісти про поїздку в Бостон з «тіткою Мелані», касиркою в банку, яка стала близькою подругою Елен. Елен і тітка Мелані брали участь у якихось феміністичних зборах, а Наталі тим часом спілкувалася з малятами в дитячому денному центрі. Відтак тітка Мелані поїхала до Нью-Йорка, а потім і до Вашингтона у своїх феміністських справах, а Елен і Наталі ще кілька днів знайомилися з Бостоном.
— Ми дивилися мультик, — захоплено повідомила Наталі. — Про життя тварин у лісі. Вони розмовляли! — Дівчатко вимовило останнє слово з шекспірівською урочистістю — розмовляли.
— Фільми, де всі тварини такі чистенькі й шляхетні, саме так? — поцікавилася Луїза.
— Так! А ще в мене нова сукня!
— Дуже гарна, — похвалила Луїза.
Елен тим часом дивилася на Ральфа:
— З тобою все гаразд? Ти такий блідий.
— Мені добре, як ніколи, — відповів він. — Які ви обидві гарненькі в цих кепках. Придбали у «Фенвей-парк»?
На головах Елен і Наталі були кепки-бейсболки з емблемою «Бостон Ред сокс». Цілком звична річ для Нової Англії в теплу пору року («звична, немов котячий послід» — за словами Луїзи), однак від виду цих кепок на їхніх головах Ральфа переповнило якесь глибоке, пронизливе відчуття… Воно було пов’язане зі своєрідним образом, якого Ральф абсолютно не розумів: із входом у «Червоне яблуко».
Елен зняла кепку й заходилася вивчати її.
— Так, — сказала вона. — Ми ходили на матч, але протрималися лише три подачі. Чоловіки, що б’ють по м’ячах і приймають м’ячі. Гадаю, зараз у мене не вистачає терпіння на чоловіків з їхніми м’ячами… Однак нам сподобалися їхні франтівські кепки, правда, Наталі?
— Так! — радісно погодилася Наталі, і коли наступного ранку Ральф прокинувся о 4.01, шрам на руці горів, а Вісник Смерті говорив майже вголос, повторюючи пошепки дивне, якесь іноземне ім’я:
«Атропос… Атропос… Атропос».
«Мені це ім’я відоме».
«Невже, Ральфе?»
«Так. У нього ще є іржавий скальпель і жахливе, огидне житло. Це він називав мене Шотті, і ще він забрав… забрав…»
«Забрав що, Ральфе?»
Ральф звик до таких мовчазних дискусій; здавалося, вони приходили до нього по якомусь розумовому радіо, на піратській частоті, яка працює лише в ранні ранкові години, поки він, лежачи поруч сплячої дружини, чекав сходу сонця.
«Забрав що? Ти пам’ятаєш?»
Ральф не чекав на пояснення — питання, що задають цим голосом, майже завжди залишалися без відповіді, але цього разу, зовсім несподівано, відповідь прийшла:
«Панаму Білла Мак-Ґоверна, звичайно. Атропос украв панаму Білла, а якось я так розлютив його, що він навіть відкусив шматок від її полів».
«А хто він? Хто такий Атропос?»
На це запитання в Ральфа чіткої відповіді не було. Він знав лише, що Атропос повинен зробити щось із Елен, у якої тепер є кепка з емблемою «Бостон Ред сокс», котра так подобалася їй, і що в Атропоса є іржавий скальпель.