Безсоння
Шрифт:
— Яке послання? Від кого?
— Я не знаю, від кого, — відповів Дор, окинувши Ральфа красномовним поглядом, який свідчив, що Ральф або прикидається, або розігрує дурника. — Я не втручаюся в справи лонґ-таймерів. Те саме я радив і тобі, хіба ти не пам’ятаєш?
Ральф справді щось пам’ятав, але що саме? Та це його й не цікавило. Він утомився, до того ж вислухав цілу промову про Сьюзен Дей від Гема Дейвенпорта, який намагався навернути Ральфа у свою віру. У нього не було ані найменшого бажання на довершення до всього вести філософські бесіди з Дорренсом Марстелларом, незважаючи на всю принадність суботнього ранку.
— Що
— Звичайно, звичайно. — Але тут Дорренс завмер, уп’явшись на протилежний бік вулиці, коли новий порив вітру спіраллю зметнув у яскраве жовтневе небо оберемок листя. Його вицвілі очі були широко відкриті, і щось у них знову нагадало Ральфові маленьку принцесу Наталі — те, як вона схопила сіро-блакитні сліди, залишені його пальцями, і те, як вона дивилася на гаснучі у вазі квіти. З тим же виразом обличчя Дор годинами спостерігав, як літаки сідають або злітають.
— Доре? — Ральф зважився порушити мовчання. Ріденькі вії Дорренса здригнулись.
— Ага! Правильно! Послання! Послання таке… — Старий, насупившись, подивився на книжку, яку тримав у руках. Потім обличчя його прояснилося, і він знову глянув на Ральфа. — Послання таке: «Скасуй призначений візит».
Тепер була черга Ральфа насупитися:
— Який візит?
— Тобі не слід було втручатися, — повторив Дорренс, важко зітхаючи. — Але тепер уже занадто пізно. Готову булочку не спекти заново. Просто скасуй візит. Не дозволяй цьому хлопцеві встромляти в тебе голки.
Ральф, який уже рушив до дверей, знову повернувся до Дорренса:
— Гонґ! Ти кажеш про Гонґа?
— Звідки мені знати? — роздратовано відповів питанням на питання Дорренс. — Я ні в що не втручаюся, як я вже казав. Просто час від часу я передаю послання, як зараз, наприклад. Я повинен був передати, щоб ти скасував зустріч із людиною, яка встромляє голки, і я це зробив. Усе інше залежить від тебе.
Дорренс знову дивився на дерева, дивне обличчя старого сяяло. Осінній вітер, що посилився, ворушив сиве волосся, немов морські водорості. Коли Ральф торкнувся його плеча, старий охоче обернувся, і тут Ральфа осінило: те, що Фей Чепін та інші завсідники майданчика для пікніків сприймали за ідіотизм, насправді було радістю. Якщо це так, то помилка красномовніше свідчила про них, ніж про старого Дорі.
— Дорренсе?
— Що, Ральфе?.
— Це послання — хто тобі його дав?
Дорренс подумав — або тільки зробив вигляд, що думає, — а потім простягнув Ральфові «Цвинтарні ночі»:
— Візьми це.
— Ні, тут я пас, — відповів Ральф. — Я не дуже люблю поезію, Доре.
— Тобі сподобається. Ці вірші більше схожі на розповіді…
Ральф ледве стримував бажання схопити старого за комір і трясти, поки його кості не затріщать, як кастаньєти.
— Я щойно купив кілька книжок у центрі. Я хочу знати, Доре, хто передав тобі це послання щодо…
Дорренс тицяв книжку віршів у праву руку Ральфа — руку, вільну від вестернів, — з дивною наполегливістю.
— Один із них починається так: «Я кваплю себе щомиті, щогодини — встигнути б усе здійснити, що визначене долею».
І перш ніж Ральф устиг вимовити хоч слово, старий Дор пішов собі. Він звернув ліворуч і рушив у бік аеропорту, зводячи обличчя до блакитного неба, у якому
— Дорренсе! — крикнув Ральф, несподівано розсердившись. Сью, що підмітала опале листя біля дверей «Червоного яблука», від вигуку Ральфа завмерла, здивовано задивившись на нього. Відчувши себе дурнем — відчувши себе старим, — Ральф зобразив на обличчі щось, що, як він сподівався, скидатиметься на добродушну посмішку, і привітально помахав їй рукою. Сью помахала у відповідь і знову заходилася підмітати. Дорренс тим часом безтурботно йшов собі, здолавши вже півкварталу.
Ральф вирішив дати старому спокій.
Він піднявся сходами ґанку, переклавши книжку, яку дав йому Дорренс, у ліву руку, щоб дістати ключі, але це виявилося зайвим — двері були не просто відкриті, а розчинені. Ральф постійно дорікав Мак-Ґоверну за його безтурботність, і, як він вважав, йому нарешті вдалося втокмачити роззяві-сусідові, що вхідні двері слід зачиняти. Однак Мак-Ґоверн знову забув.
— Чорт забирай, Білле, — пробурмотів Ральф, входячи в похмурий коридор і нервово оглядаючи сходи. Легко було уявити, як Ед Діпно прослизнув усередину навіть серед білого дня. Ральф зачинив вхідні двері й почав підніматися сходами.
Хвилюватися, звичайно, не було причини. Він пережив неприємну мить, коли йому здалося, що в далекому кутку вітальні хтось стоїть, але це виявилася його стара куртка. Ральф, переодягаючись, повісив її на вішалку, замість того щоб звично кинути на спинку дивана; не дивно, що така недбалість зробила йому погану послугу.
Ральф пройшов на кухню й, засунувши руки в кишені штанів, задивився на календар. Понеділок був обведений кружечком, а поруч пам’ятний запис: «ГОНҐ — 10.00».
«Я повинен був передати, щоб ти скасував візит до людини, яка встромляє голки. І я це зробив. Усе інше залежить від тебе».
На мить Ральфові здалося, що він незбагненним чином випав із життя, щоб оглянути поглядом усю фреску, яку воно виписало, а не лише деталі одного дня. Те, що він побачив, злякало його: незнайома дорога, що веде до темного тунелю, де його чекає невідомість. Усе, що завгодно.
«Тоді поверни назад, Ральфе!»
Але навряд чи він міг так учинити. У Ральфа виникло передчуття, що йому призначено ввійти в невідомий тунель, хоче він цього чи ні. Мало того — його не ведуть туди, а радше штовхають уперед сильні невидимі руки.
— Не звертай уваги, — пробурмотів він, нервово потираючи скроні й далі дивлячись на обведену кружечком дату — через два дні — у календарі. — Це безсоння. Саме тому все навколо починає здаватися…
Починає здаватися яким?
— Дивним і вигадливим, — пояснив він порожній кімнаті. — Саме тому все набуває таких дивних форм.
Так, і надприродних. Багато явної дурні, але ось аури, які він бачив, — найбільш таємничий феномен. Холодне сіре сяйво — схоже на ожилий морозець — струменіло навколо чоловіка, що читав газету в кафе, де вони сиділи разом з Вайзером. Мати й син, що йшли в кафетерій, і їхні з’єднані аури, що завитками піднімалися від сплетених рук. Елен і Наталі, оточені дивовижною хмарою кольору слонової кості. Наталі, що хапає слід, який залишила його рука в повітрі, — легкі лінії, бачити які могли тільки вона й Ральф.