Безсоння
Шрифт:
Одразу після смерті Керолайн Ральф почав дуже рано прокидатися. Щовечора він ішов у ліжко, як і раніше, одразу після новин об одинадцятій і засинав майже миттєво, але замість того, щоб прокинутися рівно о шостій п’ятдесят п’ять ранку, за п’ять хвилин до дзвінка електронного будильника, він прокидався о шостій. Спершу він списував це на злегка гіпертрофовану передміхурову залозу й сімдесятирічні нирки, але при пробудженні це йому не дуже заважало, а ось заснути після спорожнювання сечового міхура він уже не міг. Лежачи в ліжку, яке він ділив з Керолайн багато років, Ральф чекав сьомої години, щоб устати. Поступово він припинив усі спроби заснути знову; лежачи зі сплетеними на грудях пальцями, Ральф дивився в похмуру стелю, відчуваючи свої
Якщо втрата однієї години сну була тією єдиною ціною, яку йому необхідно заплатити за сумнівне задоволення бути сімдесятирічним, він заплатив би з радістю й уважав би себе абсолютно здоровим.
Але цим не обмежилося. У перший тиждень травня Ральф прокинувся від пташиного співу о 5.15. Він намагався затикати на ніч вуха ватою, сумніваючись, однак, що це допоможе. Будив його зовсім не щебет птахів, що повернулися із зимівлі, й не гуркіт випадкової вантажівки, що мчала по Гарріс-авеню. Ральф завжди належав до тієї категорії людей, яких і гарматами не розбудиш, і навряд чи щось змінилося в його натурі. Змінилося щось у його голові. Там з’явився таймер, який із кожним днем умикався набагато раніше, і Ральф поняття не мав, як із цим боротися.
До початку липня Ральф вистрибував зі сну раптово, як чортик із табакерки, найпізніше о 4.30—4.45, а в середині липня — не такого спекотного, як в 1992 році, але все-таки доволі жаркого — він прокидався вже до четвертої ранку. Саме цими задушливими довгими ночами, проведеними в ліжку, в якому вони з Керолайн кохалися протягом багатьох спекотних ночей (і холодних теж), Ральф почав розуміти, на яке пекло перетвориться його життя, якщо він повністю втратить сон. Удень він ще міг жартувати з цього, однак Ральф усе чіткіше відкривав для себе гнітючу правду про темні ночі душі Скотта Фітцджеральда, і виграшним призом стало те, що зараз 4.15 ранку, а отже, все ще попереду… Усе що завгодно.
Удень він ще міг переконувати себе, що в нього просто триває перебудова циклів сну і що його організм оптимально реагує на серйозні зміни в його житті, — передусім на вихід на пенсію і втрату дружини. Іноді, міркуючи над своїм новим життям, він уживав слово «самотність», відкидаючи інше моторошне слово, ховаючи його в глибини підсвідомості щоразу, коли лише натяк на нього з’являвся в думках. Він погоджувався на самотність. Депресія ж здавалася йому неадекватним означенням.
«Можливо, тобі необхідні фізичні навантаження, — міркував внутрішній голос. — Займися ходьбою, як минулого літа. Зрештою, ти ж провадиш сидячий спосіб життя — встаєш, з’їдаєш тост, читаєш книгу, дивишся телевізор, замість ленчу з’їдаєш сендвіч у «Червоному яблуку», ліниво пораєшся в саду, час від часу ходиш до бібліотеки або розмовляєш із Елен, коли вона виводить дитину на прогулянку, вечеряєш і або розташовуєшся на терасі, або зрідка відвідуєш Мак-Ґоверна чи Луїзу Чесс. А що потім? Знову читаєш і дивишся телевізор, приймаєш душ і лягаєш спати. Сидячий спосіб життя. Нудний. Не дивно, що ти так рано прокидаєшся».
Яка нісенітниця! Життя його тільки здавалося неактивним, насправді все було не так. І сад служив тому чудовим
Ральф не знав, та й не хотів знати. Робота в саду заповнювала більшу частину дня, вона витісняла йому думки, що здавалися неприємними, і цього було цілком достатньо, щоб виправдати біль у м’язах і спорадичне миготіння чорних цяток перед очима. Ральф почав віддавати садові всі сили одразу після 4 липня, Дня Незалежності, — у Східному Мені вже достигали ранні фрукти — і продовжував працювати весь серпень, коли пізні сорти знемагали від посухи…
— Тобі варто облишити все це, — сказав йому якось Білл Мак-Ґоверн, коли вони проводили вечір за питтям лимонаду. Була середина серпня, Ральф прокидався вже майже о пів на четверту ранку. — Надмірне фізичне навантаження підриває твоє здоров’я. До того ж ти почав скидатися на божевільного.
— Можливо, я і є божевільний, — різко обірвав Ральф, і чи сам тон, чи його погляд були настільки переконливі, що Білл поспішив змінити тему розмови.
Ральф знову почав ходити — нічого схожого на марафони 1992 року, але все ж він проходив кілометрів зо два на день, якщо не було дощу. Його звичайний маршрут пролягав до публічної бібліотеки Деррі, потім до «Бекпейджс» — книжкової крамнички зі старими виданнями, а звідти до газетного кіоску на розі Мейн і Вітчгем-стріт.
Неподалік «Бек пейджс» знаходився невеликий магазин «Секонд-генд», де продавали старий одяг. Якось серпневого дня, коли Ральф проходив повз, у вітрині серед старих запрошень на дешеві вечері й церковні збори він побачив свіжий аркуш, що наполовину сховав передвиборний плакат Патріка Б’юкенена. [4]
Із двох фотографій, поміщених над текстом, дивилася приваблива блондинка віком близько сорока років, але похмурість зображення на фотографіях — обличчя без посмішки у фас ліворуч і профіль праворуч на нудному білому тлі — змусила Ральфа зупинитися. Так зазвичай знімали злочинців, розклеюючи їхні фото в громадських місцях і показуючи в телепрограмі поліцейської хроніки… Тож навряд чи це було просто збігом. Отже, фотографії жінки зупинили його, але її ім’я змусило заклякнути на місці.
4
Сенатор від штату Мен.
«РОЗШУКУЄТЬСЯ ЗА ВБИВСТВО СЬЮЗЕН ЕДВІНА ДЕЙ» — було надруковано величезними чорними літерами. А нижче, немов спалах блискавки, горіли чотири червоних слова: «ГЕТЬ ІЗ НАШОГО МІСТА!» Найнижчий рядок був набраний дрібним шрифтом. Від дня смерті Керолайн зір у Ральфа дуже ослаб — як у торбі бісової мами загубився, — і він, подавшись уперед, мало не торкаючись лобом брудного скла вітрини «Секонд-генду», нарешті зміг розібрати: «Коштом Комітету “Друзі життя” штату Мен».
Десь у глибині його мозку зашепотів голосок: «Гей, гей, Сьюзен Дей! Скільки вбила ти дітей?»
Сьюзен Дей, згадав Ральф, була політичною активісткою чи то з Нью-Йорка, чи з Вашингтона, яка доводила своїм красномовством таксистів, перукарів і капелюшників до шаленства. Він не міг точно сказати, чому на гадку спав саме цей римований рядок; він невиразно асоціювався з якимось спогадом. Можливо, у старому, змученому мозку сплив рядок із пісні протесту кінця шістдесятих — часу в’єтнамської війни: «Гей, гей, Ел Бі Джей! Скільки ти убив дітей?»
«Ні, не те, — подумав він. — Близько, але не гаряче. Це…»