Благослови, душе моя, Господа!..
Шрифт:
Так минали тижні. Я запізнався з усіма арештантами, а тіснилось їх у камері понад сорок. Кого тут тільки не було, я навіть заримував: доктори, професори, фельдшери, фольксдойчери, меценаси і свинопаси, шевці, кравці та всякий інший люд… Сидів тут теж забутий нині композитор Василь Якуб’як, учитель коломийської музичної школи, – він ходив камерою і, склавши губи в дудочку, насвистував якусь мелодію, часто зриваючись на слова: «А Говерла спить, а Говерла спить…», і ось недавно я почув цю дивовижну пісню у виконанні Михайла Сливоцького – то й згадав, де вона народилася…
А Волошенюк співав свого «Кониченька», поки не помер від побоїв. Перед смертю сказав мені таке: «Я не виказав ані єдиного бункера, не виказав, щоб ти знав і сказав, як буде хтось питати. А видав мене воскресінецький сексот Ярослав Миколайчук».
Потім, вийшовши з тюрми, я зустрівся
Кажуть, що не так давно, в якусь неділю, він з’явився у своєму селі, навіть до церкви зайшов, до людей підступав, а народ мовчки розступався перед ним, немов перед прокаженим, і так він ні з ким і не заговорив.
Є у Василя Портяка прекрасна новела «Непрошений» – може, він писав її із цього сексота? А втім, таких було багато…
А далі – промайнуло три роки мого самозабутнього навчання в середній школі. Натхненний провидністю пані Філясової, переконаний, що тільки в поезії можна зберегти себе серед цього збезчещеного світу… (о, як я тяжко помилявся: саме в поезії, в художній літературі зганьбили себе люди найстрашніше; я з глибоким болем нині задумуюся, які твори з мільйонів книг, написаних за час більшовицької окупації, потрібні будуть самостійній Україні, які зможуть бути перевидані без повторного редагування; а може, хай усі перевидаються як документ нашої ганьби?)… я не вилазив з книжок, став книжковою міллю, та встиг зазнати пекучого болю нерозділеного кохання, не пропускав жодної забави у музичній школі, і вважали мене дівчата найкращим майстром вальсу – таким я залишився і донині: великим життєлюбом, який ґеніально вміє організувати для себе час. У цьому весь мій талант.
Так чому ж я, такий життєлюб, натруджую сьогодні мозок, щоб згадати щось світле, бурхливо-веселе, святкове, урочисте із днів своєї шкільної юності, і нічого подібного відтворити у своїй пам’яті не можу: перед очима пересуваються самі лише картини дикого людського горя.
…Із села вздовж Зрубу тягнеться санна валка з людьми, клунками, дітьми і по одному енкаведистові на санях з автоматом напереваги – то вивозять з Трача в Сибір чотирнадцять родин. Моторошний лемент і зойк злітає в піднебесся, а я стою у своїй маленькій кімнатці перед відчиненим вікном, що виходить у сад, готовий утікати, як тільки ординці увірвуться на наше подвір’я; батько нервово ходить з кімнати до кімнати й у розпачі розводить руками: «Я ж казав тобі – сиди в Коломиї і додому не приходь»; сестри, слава Богу, дома немає, вона вчителює в Ганеві, може, про неї забудуть; тільки мама не втрачає рівноваги, бо на неї лягає відповідальність за сім’ю: а на кого ж, коли чоловіки розгубилися і стали безпорадні, мов діти; мати виймає з куфра одежу, зносить зі стриху мішки із сухарями; а лемент тим часом віддаляється і нишкне, тихо й німотно стає у спустошеному селі, змовкли раптом собаки, і в’яне, мліє й опускається на долівку моя мама, і я не так чую, як бачу на її устах шепіт: «Пішли… О Боже!..»
…Попри коломийську ратушу вниз до цвинтаря щодня, щодругий день просувається похоронна процесія з домовинами; скорботні люди не плачуть і не голосять – похорони дозволені, та промовляти, навіть плачем, заборонено: то ховають коломийських інтеліґентів-заручників під час перших післявоєнних виборів до Верховної Ради СРСР. Їм у тюрмі прищепили тифозну вакцину і після виборів випустили додому вмирати.
Чому брали заручників – не розумію й досі: що мали з ними зробити, якщо б люди не проголосували? Та щасливий і радісний народ проголосував на 99,98 відсотка – одностайно, з ентузіазмом, з високими трудовими показниками, згуртований, як ніколи, довкола партії – за блок комуністів і безпартійних. Проголосував, а домовини заручників гойдаються над похоронною процесією, і лежать у них інженер Корнило Сербинський – батько мого шкільного товариша Юрка, славного баса в хорі учителя музики
А ще… Перед вікном моєї коломийської квартири стоїть спухлий від голоду молдаванин, він показує на миґах, що серце в нього вже майже не б’ється, що в голові йому крутиться від виснаження і він ось-ось упаде, – я повинен дати йому хліба. Я відрізую тоненьку скибку від б'oханця, яким маю прожити цілий тиждень; молдаванин відходить, плачучи з утіхи, а на другий день о тій самій порі знову стоїть перед моїм вікном, виконуючи ту саму пантоміму. І так щодня!
Я вже не маю хліба, а молдаванин стовбеніє, бо іншого порятунку, аніж те вікно, біля якого сидить за книжками старанний учень, він не знає; він стоятиме тут доти, доки мій батько принесе мені нову хлібину на наступний тиждень, і я дам, дам… Приходить нарешті батько, він тужно дивиться на моє схудле обличчя й не знає, що я з’їдаю тільки дві третіх виділеної пайки; батько відходить, а молдаванин уже тут, він ледве тримається на ногах, я квапно відрізую скибку, даю йому й дивуюся, що він пожадливо не пхає її до рота; молдаванин виходить за хвіртку і падає у рів мертвий, міцно тримаючи скибку хліба в руці…
Що це за диявольщина приходила на нашу землю? З яких космічних світів заслано зграю бандитів, яка, набувши вигляду землян, винищила по всьому світу мільйони людей – і раптом зникла? Хто це був, що призвів народи до людоїдства, що витренував професійних убивць, які могли весь свій восьмигодинний робочий день стріляти людям в потилиці, які загнали за колючі дроти мільйони мирних громадян? Чи зможе відповісти коли-небудь на це наука?
А ще… Та ні, досить, бо ж була в мене й радість, яку ні з чим не зрівняєш, яка стоїть вище голоду й смерті, – це божественний чар поезії, задля якої, щоб тільки відчути її і збагнути, варто жити і ризикувати життям, бо нічого на світі кращого нема, як поетична музика:
А була ти як буря і грім,А була ти як ніч на Купала!Безгоміння і сон, безгоміння і сум,Там десь зірка упала…А за цією музикою – обличчя трацьких красунь, і кожну я опоетизую, кожній гімн складу – тим дівчатам, що співали в хорі мого батька на стрілецькій могилі 1941 року…
Якби їх побачити ще раз у тому розкішному гроні в підніжжі могили!
І я таки побачив – рівно через п’ятдесят літ, 1 листопада 1991 року: у Трачі висипали на місці колишньої, зруйнованої, нову могилу, і мої земляки запросили мене на її освячення, зробивши при цьому для мене милу несподіванку.
На стенді біля могили на побільшеній фотографії стоять мої дівчата, одна за іншу краща, а серед них мій батько-дириґент, такий вродливий, такий рідний, молодий! І я вгадую, ні, не вгадую – впізнаю і називаю по імені кожну красуню, врешті зупиняюся на найвродливішому обличчі й вигукую: «Анна Яремійчук, перша дівчина в селі! О, де моя молодість?»
Хтось м’яко взяв мене під руку, я озирнувся. На мене дивилася тиха, чистенька бабуся, і щось було в її обличчі зухвало дівоче, щось невловимо гарне, та сором’язливо ховалося воно у зморшках.
«То я, Анна Яремійчук, Романе…»
Не треба, не хочу про старість… Ми з тобою, Анно, ще молоді-молоді, поки не соромимося свого віку.
Там десь зірка упала, мов згадка,Засміялося серце у тузі…Знову плачуть сичі. Гей, світлій і ридай,Осінь ходить по лузі…Я закінчив середню школу зі срібною медаллю й залишив назавжди Коломию і Трач. Покинув без болю – стомився. Й пішов у світ райські сади садити…
Рвонули баскі коні, вітер студить на обличчі останню сльозу, і залишаються позаду мій рідний гай, в якому кожне дерево має людське обличчя, і Пиконів з бабою Лісною і з божевільною красунею Оксаною, і трясовина з підземним храмом… Прощайте, дитинство і моє наївне поганство! Все залишаю і йду здобувати великий світ і себе, великого, у тому світі.