Благослови, душе моя, Господа!..
Шрифт:
Досить того, що Павличко не голосував тоді проти мене, і не виріс тоді між нами бар’єр, який з’явився потім, але вже з інших причин: за час нашої розлуки, коли я служив у армії, ім’я поета Павличка спалахнуло було невиданим дотоді феєрверком, і я, звісно, залишаючись приятелем, довго стояв у його тіні; Павличко – я про це ще скажу – вирішив мою долю після повернення з армії, і я йому за це вельми вдячний, але клопіт у тому, що вдячність – теж певна залежність.
А тоді ми вчилися на першому курсі, всіх цих комплікацій ще не було, і я з пієтетом і розчуленням згадую той єдиний рік нашої найщирішої дружби, коли ніхто ні від кого не був залежний, ніхто ні від кого не був вищий – обидва вчились по-справжньому, до самозабуття, обидва співали в одному хорі, брали участь в одному драмгуртку (він грав Назара, а я Гната);
Не знаю, кому із кафедральних світил звірявся Павличко зі своїми поезіями, а я, нічтоже сумняшеся, вислав поштою свої вірші й листа самому академікові Возняку, які він з властивою йому педантичністю переписав і копії передав, на мій встид, скептикові професору Рудницькому, а ориґінал залишив у своєму архіві. Цей документ моєї юнацької наївності сплив нещодавно на світло денне – теж на мій сором – у дослідженні одного вознякознавця…
Минув перший рік нашого навчання в університеті – в бурхливих поривах, літературних дискусіях і шепотливих політичних розмовах, а мені ще додавалася завзята і безнадійна боротьба з кар’єристом «Панчишиним», котрий у своїй вірнопідданській пильності виявляв на зборах «контриків», які ходили у вишиваних сорочках, у дні релігійних свят приходили на лекції в кращій, ніж у будень, одежі, водили хороводи на гаївках біля церкви Юра, до сьомого поту витанцьовували на забавах у Першій школі, де грав джаз «Не журись» і збиралася лише місцева молодь; які вивчали самотужки англійську мову (для чого їм англійська мова, це не випадково!), які – а між ними першими були Сергій Пущик, Іван Денисюк і я – виходили за трибуну, викривали кар’єриста і привселюдно глузували з нього за його політичні бздури: «Панчишин» якось оголосив, що трамваї і міліцейські машини у Львові вифарбувані у націоналістичні кольори… І що гадаєте: не минуло багато часу – як спочатку трамваї, а потім міліцейські машини стали із синьо-жовтих однотонними.
Перед вакаціями ми з Дмитром домовилися: підемо на тиждень-два в гори, як ходили колись Вагилевич і Головацький. Я – збирати матеріали для курсової роботи на тему «Фольклорна основа “Тіней забутих предків”», Дмитро – набиратися вражень для поеми про Довбуша.
На Петра і Павла ми гостювали на празнику в Космачі у нашого приятеля Лук’яна Вардзарука, а на другий день із космацьких Завуял вирушили удвох з рюкзаками бездоріжжям прямо на двогорбу, немов верблюд, Білу Кобилу, за якою десь там розкинулось по безмежжі гірському безмежне село Жаб’є – заповідник гуцульського фольклору.
Тоді Жаб’є ще було Жаб’єм, а не Верховиною, Іспас ще не називався Долішнім, а Княждвір – Верхнім: більшовицький терор ще не встиг дістатися до найглибших пластів нашої історії – топоніміки, бо на їх сторожі стояли рештки УПА. По схронах ще переховувалися партизани: саме в цей час, прочісуючи ліси, винищувала їх «Червона рубаха» – каральні енкаведистські загони.
І як тільки нас батьки пустили в таку дорогу – останніх своїх синів?! Дмитрового старшого брата розстріляли німці як заручника на коломийському єврейському кладовищі, мого брата спіймали в лісі й засадили на п’ятнадцять літ каторги у Воркуту, а ми пішли стежками, де з-за кожного куща чекала на нас смерть – від більшовиків, а чи від своїх, – збирати фольклор! Наші батьки аж потім спам’яталися, коли ми щасливо повернулися, і негайно відправили нас до Львова.
На вершині Білої Кобили ми читали вперше один одному свої вірші. У Дмитровому уривку з поеми «Довбуш», незважаючи на збиту тему, я вловив свіжі інтонації, вправну ритміку і позаздрив – в мене виходило кострубатіше, хоч Дмитро похвалив мої вірші. Я сказав: «Ти будеш поетом, Дмитре, – і додав: – Я намагаюся писати прозу, але вона в мене надто черемшинівська». – «Пиши новели, Романе, – ніби
То було наше свято щирості й зізнання в найпотаємнішому. Ми вперше відчули себе творцями – не в рівень тодішнім ранґам, а набагато вищими – і, втішаючись виявленим у своїх душах здібностям, підкорювали собі тоді і шум потоків та ґаджуґ, і глибини диких ізворів, застиглу бурю гір, і жаб’євську улоговину, з якої починається найбільше в світі село, і хатки, що приліпилися до кичер, мов ластів’ячі гнізда. Все тоді було наше, і ми були всесильні, мов боги.
До центру Жаб’я, над Черемош, прибились аж на третій день. Ми мали у своїх кишенях по п’ятдесят карбованців, тих прастарих грошей із своїх стипендій, і завернули їх додому: з нас не брали гуцули плати ні за їжу, ні за ночівлю, от хіба що старий та немічний ґазда попросив дужих хлопців нарізати й наколоти дров. Нам співали пісні молодиці, діди розказували леґенди, ми все те записували і йшли нетрями далі, поки в самому Жаб’ї нас не затримали енкаведистські патрулі й замкнули на пів дня у підвалі сільради. Вони кудись там дзвонили, з’ясовували, хто ми, а потім наказали швидко «змотуватись» із прикордонної зони.
Саме сплавляли дараби Черемошем. Ми з Дмитром зайшли по пояс у воду, вчепились за останній пліт і так добрались до Криворівні, а звідти через Франкову гору подались у бік Брустор.
Тут на нас чекала смерть. Не встигли ми видряпатись на пологий хребет, як з маленької хмарки, що вмить набухла, як це часто буває в горах, впала злива, а потім вдарив град величиною у волоський горіх; полонина враз укрилася льодяною жорствою, ми йшли, застрягаючи у ній по кістки, промокли до нитки, а довкола – жодної хати! Йти ставало дедалі тяжче, ми вже падали з ніг, а град з дощем не вгавав, довкруж стало темно, ми вже йшли навмання і просто-таки наткнулися на пастушу колибу, замкнену на колодку, тільки дверці на стриху були відхилені. Я видряпався Дмитрові на плечі, щоб залізти наверх, а потім подати йому руку, і схопився рукою за щось холодне, залізне.
Був це автомат ППШ, затиснутий між чобітьми, я ще встиг побачити заросле чоловіче обличчя на сіні, чоловік мав заплющені очі, він міцно спав, – і я зрозумів: криївка!
Я знав, що за викриття криївки – смерть. Притьмом зіскочив униз, схопив Дмитра за руку, і ми помчались навмання, наслухаючи пострілів. Бігли, поки не звалились з утоми у якомусь яру.
Того ж літа приблизно в такій ситуації загинув наш однокласник з Космача Василь Середжук…
Так хотів Бог: ми мали жити. Може, тому сьогодні вельми тяжкою працею відплачуємося за життя.
А подорож у гори… Нас з Дмитром багато чого нині єднає, але та подорож, коли ми вирушали на пошуки Храму своїх душ, не мала ні крихти ґанджу, і залишилась вона в нас найкращою згадкою під час гутірок, чистим моментом побратимства, на сторожі якого стояли тоді поезія і смерть.
Тепер – про consilium abendi.
«Ми разом не будемо закінчувати університету», – сказав якось відверто-погрозливо «Панчишин».
Я відчував уже своє приречення: 24 жовтня 1949 року був убитий Ярослав Галан, почалися масові репресії студентів. Та відступати я вже не мав куди – хіба зламатись перед «Панчишиним».
Убивство Галана буквально всіх спаралізувало: хто, за що і з якою метою його вбив? Був комуністом – та чи ж він один? Можна було дивуватися, як здужав він залишитись вірним комуністичним ідеям після того, як його молоду дружину Анничку в 1937 році розстріляли в Києві більшовики, – але й за фанатизм ніхто нікого ще не карав смертю. Писав ганебні памфлети проти Папи Римського – ну й що: памфлети писали тоді всі, кому не ліньки, скільки більшовицьких памфлетистів довелося б знищити?
А що Галан був незалежний і не ходив на пальчиках перед комуністичними бонзами, що своєю участю в Нюрнберзькому процесі здобув певний авторитет хоча б у Львові, що воював з руйнівниками української культури і захищав не тільки газові ліхтарі, а й картини і книги, які тоді стосами спалювали на внутрішніх подвір’ях музеїв і бібліотек, що Галана не приймали в партію і майже не друкували його творів, а п’єс не ставили – про це знали всі.