Блакитна планета

Канн Мария

— Хотіла б дібрати собі колектив… — почала вона.

— Тадеуш визначив найкращих наших короткохвильовиків, — перебив вожатий. — Напевно, вони вам сподобаються.

— Товаришу… — вигукнула вона, та вожатий вже не слухав її.

— Антку, Марціне! — крикнув він. — Гей, команда «Метео», прошу вас з'явитись до керівника станції!

На цей гучний поклик мов з-під землі з'явилось двоє хлопців. Вона глянула і не повірила своїм очам. Колектив станції «Метео»… оті два насмішка, яким вона щиро хотіла розповісти про Бещади? Справді вони.

— Товаришу! — повторила Агнешка,

намагаючись затримати вожатого. Але він привітно махнув їй рукою і швидко відійшов до гарцерів. Їй стало прикро, що все вирішено без неї і за неї, і вона мовчки сіла поруч з водієм.

Машина стрімко мчала під високою стіною лісу, вздовж крутого берега Солінки. Хлопці дрімали, зморені спекою. Нараз Антек відчув — він провалився кудись між тверді ящики.

— Агей, — закричав, відкриваючи очі, — Марціне! Куди ти подівся?!

— Я тут, — почув приятелів голос. Гора рюкзаків здригнула, і на її вершині з'явилась білява Марцінова голова. — Що трапилось? Чому машина так загальмувала?

Водій показав йому на той берег, де прив'язаний дротом до смереки розпачливо стрибав і крутив головою кудлатий пес. Але що відчайдушніше він шарпавсь, то міцніше дріт стискував йому шию.

Сіра ковдра, розіпнута між деревами, свідчила: хазяїн пса отаборився в цьому місці.

— Спить чи кудись пішов? — міркували хлопці. — Як не є, а пса треба розплутати, бо задушиться.

І раптом вони побачили Агнешку. Дівчина збігала з містка на той берег. Коли вона наблизилась до пса, з-за сірої ковдри визирнуло чиєсь неголене обличчя, сховане в тіні крислатого бриля. Все це нагадувало виставу лялькового театру про Алі-Бабу та сорок розбійників.

— Чого треба, лялечко? — зневажливо запитав власник бриля. — Забирайся звідси, бо собака злий, вкусить.

Агнешка навіть не глянула на нього, стала навколішки і заходилася розплутувати дріт. Пес слухняно піддавався її рукам, намагаючись лизнути її в щоку.

— Ей, ти, — в парубковому голосі вчувалось роздратування, — відчепись од мого собаки!

— Не кажіть дурниць, — обізвалась вона, підводячись. — А пса не годиться прив'язувати дротом!

— Що тобі до мого пса?

— Ви дізнаєтесь, коли заплатите штраф за знущання з тварини.

— Ти, зухвале дівчисько! — гарикнув він. — І не сподівайся забрати пса!

— Я не забираю, — відповіла вона спокійно. — Покличте його. Пес завжди слухається свого справжнього хазяїна.

І, не звертаючи уваги на гнівні вигуки, вона пішла до машини, а за нею пес, привітно крутячи пухнастим хвостом.

Молодик випроставсь, і перед очима хлопців, які надбігали, з'явилися вузькі джинси та сорочка, розмальована фіолетовими пагодами. При цьому ковдра впала, і вони побачили схований під кущем ясно-зелений моторолер. Молодик накинув на нього ковдру і заверещав:

— Забирайтеся звідси, бо й кури вас не визбирають!

— Навіщо так сердитися, —

відгукнувсь водій і промовистим рухом закачав рукави, — навіщо гніватися, гарний пане!

— Ви ще взнаєте, хто я, — погрожував хуліган, та вже не намагався проганяти дівчину, — я ще вам покажу!

— Дякуємо, вже бачили! — закричав Антек. — Кат собачий! М-о-т-о-н-о-г-и-й!

Хлопці наздогнали машину.

— Товаришко! — волали вони. — Він програв, цей Мотонога! Ви добре відповіли йому. От тільки — що робитимемо з собакою?

— Подамо оголошення, може, знайдеться власник, — відповіла вона й відразу звернулась до водія: — їдьмо вже далі, будь ласка.

Машина помчала гладеньким сірим шосе. Сонце ховалось низько за деревами, і вони кидали довгі холодні тіні.

СТАНЦІЯ „ПІД ПЛАНЕТОЮ"

З лісу стежкою, витоптаною впоперек галявини, хтось наближався до наметів, встановлених півколом.

Марцін, який сидів за столом у тіні розложистого бука і читав листа, раптом відклав його. Захожий не скидався на туриста. Одяг звисав на нім, як зім'ятий мішок, на голові — старий капелюх, в руці — невеличка валізка. Назустріч гостеві вибіг кудлатий пес. — Не бійтеся, — з намету висунувся огрядний Дондек зі скибкою хліба в руці, — собака не вкусить.

— Ти диви, який гладким! — вигукнув мандрівник з подивом, ставлячи валізку на землю.

— Де там, — незадоволено муркнув товстун, — їм тільки раз на день.

— Правду каже, — визирнув з намету Антек. — Він їсть таки раз на день; як почне зранку, то кінчає аж увечері. Навіть нашому Гапі несила з ним змагатися.

— Якому Гапі?

— То пес-приблуда.

— Приблуда?

— Та як сказати… Ми забрали Гапу в хулігана.

— Сам ти Гапа, — перебив його Дондек, — іди вже, впораюсь і без тебе.

Дондек анітрохи не цікавився короткими хвилями, натомість охоче виручав усіх у справах господарських. Він купував харчі, обслуговував туристів, напихаючись при нагоді, скільки влізе. Можна було цілком сподіватись — він подбає про нового гостя.

Марцін витяг з кишені авторучку. Треба відписати листа батькам, доки на станцію не понаходило людей.

«Кохані тато й мамо! Люба бабусю! Мені дуже прикро, що бабуся забруднилась глеєм. Ми вимазали ним кий від щітки, бо будували ракету, а потім у поспіху я зовсім забув про той глей. Даруйте. За сирники дуже вдячні.

Анткові зараз передам вітання, але товариша Тадка немає, замість нього керує станцією товаришка Агнешка, або ж Міс Квіз. Це ходяча енциклопедія! Ще в дорозі вона почала лекцію про те, хто на світанку історії бував у Бещадах, і зіпсувала нам гру в «дику пущу». Але вона бойова дівчина. Вискочила на ходу з машини, аби врятувати пса, прив'язаного дротом до дерева. Кличемо його Гапою, бо він гавкає так смішно: гап-гап-гап.

Ми вивісили в Цісні, Ветліні, Должицях оголошення про цього пса, але досі ніхто по нього не приходить.