Блакитна планета
Шрифт:
— Юне! — заволав він. — Юне! Юне, любий!
Він кричав і водночас розглядався навсібіч. Дно було тверде і чисте. Марцін нахилився. Що за диво? Він стояв на дорозі з великих кам'яних плит. Хто її тут вимостив? Куди вона веде?
Забув про небезпеку. Почав поволі посуватися вперед. Дно потроху знижувалось, незабаром хлопець потрапив у западину і так сколотив мул, що годі було щось побачити. Тим-то й не вгледів одразу рослин обабіч підводної дороги і наткнувся на широкий, мов парасоля, лист. Ліс! Химерний підводний ліс! Рослини мали стебло у руку завтовшки і розложисте листя. Він позадкував. А раптом заблудить! Не пам'ятав, скільки йшов
То було місто.
Колони, обліплені молюсками, пообростали зеленню. Між ними пропливали риби, коливаючись, мчали парасольки медуз. На узвишші стояла статуя. Обличчя не було видко, вимальовувалася сама лише прекрасна постать.
Захопившись, хлопець не помітив, як до нього підпливли дві сріблясті тіні. Друзі! Вони не забули за нього!
Руки Юна обмацали його скафандр, легким дотиком зробили так, що імлисте блимаюче світло довкола враз змінилося.
Смужка яскравого світла розвіяла зеленаві сутінки. Сірі рибки заблищали пурпуром, золотом і блакиттю. Міріади якихось дрібних створінь завирували між колонами. Тиша зазвучала таємничими голосами: виском, муркотінням, клясканням.
Всі підводні істоти посилали свої сигнали, яких він досі не чув.
Марцін з жалем глянув на Юна, коли той загасив світло і запала тиша. Вони помчали вгору.
Хмари іскристих бульбашок летіли їм услід. В сріблястому люстерку, яке з'явилось над його головою, Марцін побачив на тлі неба човен з вітрилом, маленький, мов дитяча іграшка.
Вони вискочили з хвиль, під ними завирував водяний вулкан, і враз кратер його зімкнувся, ніби замикаючи вхід до підводного царства.
Марцін зачудовано дивився на небо, на хмари, на людей, які звідси скидались на кольорових мурашок.
Чи хоч раз оці мешканці узбережжя бачили дно свого моря? Чи чули вони голоси підводного світу?
Рибальська шаланда, котру хлопець бачив ще з-під води, плила тепер під ним, мчала, гнана вітром, який наминав її сірі вітрила. Рибалки підвели пілони, і Марцін побачив їхні обличчя.
Коли сідали на африканський берег, почули собачий гавкіт. До знайомого «гап-гап-гап!» домішувалось тоненьке роздратоване «ау-ау!» Хтось був біля їхнього зорельота! Чому вони не чули сигналів тривоги? Чи не пошкоджено його? Марцін з жахом подумав, що в Атлаських горах живуть дикуни.
Гавкання подужчало, водночас почувся старечий голос, який укоськував пса.
Збившись докупи, вівці скубли кволу травицю. Біля зорельота сидів дід у брунатному бурнусі й білім тюрбані. На траві біля нього — гирлига.
Пастух стеріг зореліт. Він не торкався його ні рукою, ані гирлигою, отим-то Юн не дістав сигналів.
Марцін хотів був підбігти до старого і привітати його, аж раптом почув крики і галас.
До них наближалася юрба людей. Вони їхали на мулах, поштовхами ніг у кольорових черевиках підганяючи тварин. Жінки бігли з немовлятами за плечима. Босі діти гнали попереду, то вони галасували, мов навіжені.
Може, в Атлаських горах встановлено телефони без дротів? Звідки ж тоді дізналися про дивну знахідку?
Та роздумувати не було коли. Юн дав знак, і за мить всі вже були в зорельоті.
Зореліт знявся й полетів, перш ніж навала дітвори
Задерши голови, дивилися люди на дивний корабель і, вгледівши, що Агнешка і Марцін махають їм руками, відповіли приязними вигуками.
За хвилину узбережжя зникло з очей. Вони летіли над розкішною, вкритою садами долиною.
— Знаєш, Марціне, — сказала Агнешка, коли вони пролітали над вузькою Гібралтарською протокою, [24] що з'єднала зелені води Атлантики з блакиттю Середземного моря, — легендарний Геркулес тут поставив стовпи — рубіж світу, який відтоді не можна було переходити. Колись я думала, що не слід обмежувати людських можливостей. Анітрохи.
— А тепер?
— Тепер я знаю: є принаймні один шлях, на якому конче потрібні стовпи з Геркулесовими словами: «Ані кроку далі!» Бо коли порушимо…
24
Гібралтар у давнину носив ім'я бога Сонця Мелькарта, а пізніше його називали Геркулесові Стовпи (прим. автора).
«Тоді вся Земля може стати такою, як оте мертве місто на дні морському», — подумав Марцін.
СИН ЗЕМЛІ
Вони приземлилися в Сахарі. Вітер здіймав піщані смерчі, котрі доліпиш до островів, що колись називались Щасливими. [25]
Марцінові на мить здалося — цього разу Юн заблукав і замість Атлантики повернув до Атлаських гір. Навсібіч, скільки сягало око, стелилась сіра, сумна, мертва пустеля.
25
Канарські острови.
Жаром пашіло від пісків, які клубочились у височінь. Пісок засипав очі, ліз у рот.
Вдалині спинались невеличкі пагорки, вкриті благенькими кущиками. Всюди пустизна, і тільки на мінливій шафрановій поверхні океану маячили рибальські човни.
Невже про цю країну оповідали древні, невже це вона гідна богів? Невже карфагеняни не хотіли звідси повертатися до свого прекрасного міста?
— Гапо, — мовив Марцін до пса, який стояв поруч з ним і позіхав, широко роззявляючи червону пащу. — Оце ми вже і дістались до «земного раю»! Тут можна бігати босоніж, бо ніяка гадюка тебе не вкусить. А що з того? Сам Король Вужів не знайшов би тут не тільки змії, а й взагалі жодної живої істоти! Бодай би хоч подув трохи отой вологий левант, та ні ж, навіть вітер сухий, мов перець. Ходи до мене, Гапо, бо зостануться від нас самі вишкварки, смажимося, як на пательні!
Марцін подибав коридором, трохи кульгаючи. Тіло боліло після того невдалого приводнення на океанську поверхню. Він старанно приховував це від Агнешки та Юна, але наодинці дозволив собі кривитися й шкутильгати.
Зненацька перед ним з'явилася Агнешка.
— Що тобі, Марціне? — спитала вона. — Тобі щось болить?
— Та ні, — бадьоро відповів Марцін. — Нічого не болить. Це від спеки. А куди ви прямуєте?
— По тебе. Думала, ти вже погнався за маревом у пустелі, подивитись, яке воно зблизька. Пустеля, звісно, не космос, але і в ній можна загубитись, як і на дні морському.