Бодай Будка

Бабіна Наталка

– Ну от, кумо, доїхали, а віте боялися! – молоді жінки, хоча були однолітками та подружками з маленьства, похрестивши одна в одної дітей, за звичаєм перейшли на віте.

Коні з возами знайшлися: ешелон з біженцями був уже не першій, і тепер біля вокзалу до прибуття поїздів збиралися хурмани зі всього Берестя, з його пригородів Тришина, Речиці, Пугачова, Вульки…

Попереду були сльози на зарослих молодою сосновою порослю полях, холодна пуста хата (дякуй Господу, що не спалили козаки!), печурки, пурхавки та пудпалюпахи 18 , якими ратувалися від голоду в той рік… Але хіба до того звикати? Руки були й здоров’я, і вернулися. Історія несла

дивиновичан на своїх хвилях, але про це ніхто не думав. «Ще маю час!» – як казав дев’яносторічний холостий Марко Три Сокири, коли його питалися, чому він не жениться.

18

Печурки, пурхавки та пудпалюпахи (діал.) – шампіньйони, порхавки та лугові опеньки.

Вони всі ще мали час. Час мав їх – повних життя.

Вони вернулися, і вони вистелять своє гніздо пухом.

Будка

Наступний день. Ранок. Пройшов короткий дощ. Я дістала з торбини ключі від нового свого дому, вдихнула мокре повітря, обвела поглядом новонабуте нерухоме майно.

З причини того, що багато подальших подій, важливих не лише для мене, будуть тісно пов’язані з цим місцем, постараюся описати вам так точно, як тільки зможу, яким я побачила його того першого дня законного володіння.

Отже, як я вже говорила, Будка – це така садиба залізничників, яка стоїть при самому колію, пліт її проходить за яких, може, п’ять метрів від відкосу. Садиба складається з кам’яного будинку на дві квартири, кожна – в дві кімнати, з кухнею та верандою, хлівів та клунь для двох господарів, двору, яблуневого саду та городу, флігелю для зберігання залізничного інвентарю, ну й дерев’яних туалетів – як казав герой старого фільму, «типу сортира, позначений буквами «Ме» і «Жо». З одного боку будинку – колій, у кілометрі – шосе (по нашому – шос), до якого веде ґрунтова дорога. Навколо – поля, луги, на обрії – сосновий ліс, який іменується Семенова Гора. Жовті косачі тут ростуть у болітці за парканом, блакитними хмарами незабудок залито все – до туалету не дійти, щоб не прим’яти.

Двір зарослий свіжими густими калачиками (не стрималася, зірвала кілька плодиків, кинула до рота). Біля флігелю – зарості срібного полину, за ним, ближчій до поля – білуваті сторчики 19 лободи. Яблуко-зав’язок відірвалося від гілки, легко стукнуло по землі. З гуляк 20 старих яблунь у дворі падали прозорі краплі. Будинок, вибілений, кам’яний, напружився і стояв мовчки, тихий. Чекав переміни своєї долі. Далеко, за лісом, ішло сонце, і перламутрове гніздо позосталих дощових хмар розсовувалося перед ним. Ближче, в кущах, щебетало дрібне птаство. «А я! А що я! – пролунав раптом гортанний нещасний голос, і я здригнулася. – А я бідна! А я бідна!» Це була туркавка 21 в кроні яблуні. Вона шумно змахнула крилами і злетіла з гуляки.

19

Сторчики – кущики бур’яну.

20

Гуляка (діал.) – гілка.

21

Туркавка – горлиця. – Прим. ред.

«А я! А що!» – почулося вже здалеку, і я повернулася за голосом пташиним.

Навколо було тихо і пусто. Навіть машини не шуміли на недалекому шосі. Трошки парило; випарювалися краплі води; у тонкій тій парі, у ледь видному тумані на далекому краю луговини я побачила жінку. Силует її. Дивний трохи силует; щось було в поставі таке, що одразу ставало зрозумілим: це не дачниця з недалеких дач і не селянка з Прилука чи Страдча. Якась пташка над нею в’ється, поблискує оперенням, чи то якесь срібне марево над її головою? Жінка начебто плила у вологому повітрі. У синьо-зеленій сукні з довгою спідницею, яка, здавалося, розвивалася по лузі. Здається,

вона щось шукала на землі. Час від часу пригиналася і, здається, щось підбирала і клала в кошик, який висів у неї на лікті. Раптом вона зупинилася, повернула голову і нисе стала вдивлятися в мій бік. Хоча що можна було розглянути на такій відстані? Щось дивне було в ній… Але що? За хвилину вона повернулася й відплила в даль.

Я, в свою чергу, зайшла до хати.

У будинку було сировато, ніжні плями синьої цвілі делікатно повзли від плінтусів уверх. Сто разів фарбовані дошки підлоги ходили під ногами і скрипіли. Скільки невідомих та відомих мені людей ходило тут, по рипучих дошках, за майже 100 років! Тут було де розвернутися з ремонтом, і я вже з нетерпінням на нього чекала. Ці дві ізольовані квартирі я перепланую, проб’ю стіну поміж ними, обов’язково – зроблю водопостачання (вже домовилася, хто зробить скважину) та каналізацію, влаштую велике приміщення з двома виходами – щоб все по фен-шуй… Смакувала наперед це! Буду переїжджати як хутчій, і – за роботу.

Але переселення моє на Будку сталося зовсім не так, як мені мріялося і планувалося. Я чекала цього дня з радістю. Перш ніж перевести туди речі зі своєї кімнати в дому в Добратичах, я відремонтувала велику веранду, яка виходила на південь і захід, до колію. Там була електрична плитка, там я планувала поставити поки що деякі меблі – ліжко, диван, стіл, холодильник, тут я планувала жити, керувати ремонтними роботами, милуватися обріями, слухати бій дощових крапель по шиферній стрісі та – головне – поки робочі будуть усе доводити до ладу за моїми задумами, писатиму роман. Мені так і бачився день переїзду: ось я завожу в цю, вперше за життя придбану саме мною і саме для себе нерухомість, своє добро, ось виходять геть вантажники, ось я виходжу на ґанок, запалюю сигарету, вдихаю дим, особливо пахучий в чистому повітрі, потім ставлю каву – чомусь здавалося, що це буде прохолодний ранок, – потім сідаю за комп, зосереджуюся, і такі важливі слова, упаковані в захопливі сюжети, починають кластися на сторінку на екрані комп’ютера…

Я за собою не раз помічала: якщо якась майбутня подія бачиться подумки дуже чітко, то ніколи вона не буде такою, якою бачиться. Завжди щось трапиться, щось перешкодить. Я навіть намагаюся стримувати себе, коли мрію про щось: стоп, стоп, досить, а то так не вийде! Перевірено не раз.

На жаль, щасливий переїзд на Будку прокручувався перед моїм внутрішнім зором занадто карбовано…

Коли вантажники закінчили свою справу і поїхали, я, як і планувала, вийшла на поріг. І таки закурила. І тут звідкілясь долинуло нявкання. «От кажуть, що на новосілля треба кота вперед запускати. Мабуть, зараз обзаведуся кіцісем 22 », – подумала, усміхнувшись.

22

Кіцісь (діал.) – ласкава назва кота.

І тут я його побачила.

Сіре котеня лежало на схилі колію, там, де наповзають на прополотий щебінь лугові трави узбіччя. Закривавлене. Нявкання не було душероздирливим, і тому я зробила крок до нього, щоб подивитися, що з ним, і за можливості, допомогти. І зупинилася. Я похолоділа, мене як по серцю різонули: у котеняти було чисто, мов бритвою, одрізана задня частина; кишечки випали та лежали на землі; проте, воно жило, нявкало, дивлячись на мене. Котеня підвело голову, від цього, мабуть, біль став сильним, і воно закричало, цього разу, душероздирливо, і судорожно крутнулося, і знову закричало…

Я… Я не знала, що робити. Хоча що тут можна зробити, в такій ситуації? Що можна зробити, якщо біль і кров не тільки котенят, але й людей щодня ллються, як вода. «Зорницька, – перебила я сама себе в думках. – Зателефонувати Зорницькій».

– Сейчас буду, – коротко сказала подруга, яка володіє коштовною властивістю оказуватися поряд завжди, коли в ній є потреба.

Я викинула ледь розкурену сигарету, яку все ще затискала в пальцях. Яке вже тут паління… Нявкання затихло. Чим йому поки допомогти? Скільки часу воно тут лежить? Може, води йому дати? Я вернулася додому, знайшла серед речей блюдце і принесла холодної води. Котеня лежало із заплющеними очима, його передні лапи дрібно тремтіли. Я підставила блюдце під мордочку. Котеня підвело голову і стала жадібно пити. Але полегшення я йому не зробила, воно знову заєнчило і стало судорожно кататися по траві…