Бомба для голови
Шрифт:
— Ви в мене вдома… Я не маю честі знати вас, але просив би вибирати точні формулювання.
— Я точний у виборі формулювань. Нас тут ніхто не чує, сподіваюсь?
Рунге відповів:
— Нас тут ніхто не чує, але мій час закінчився. Отже, — він підвівся, — всього вам найкращого. Шукайте месників в інших місцях.
— Сядьте, пане Рунге. Я не збираюся забувати минуле. Я не забув, які ви писали показання в перші дні після арешту. Я не забув, скількох людей ви ставили під удар своїми показаннями. Я не забув, як на допитах ви клялися в любові
— Штірліц…
— І дякуйте богові, що я не приєднав ваші доноси до справи, інакше вам було б соромно дивитися в очі Нюрнберзькому трибуналу, де ви поводились як мученик-антифашист. Я схиляюсь перед талантами, тому я забрав із справу всю вашу гидоту й залишив тільки необхідні клятви в лояльності. Дякуйте богові й мені, Рунге, що по ваших доносах не посадили нікого з ваших колег. І прозріли ви не в тюремній камері. Ви прозріли, коли я відправив вас у спецвідділ табору, в зручний котедж. Вас поїли кавою й годували гуляшем, але на ваших очах вішали людей, а там були талановиті люди, Рунге, дуже талановиті люди. І не моя вина, що вас там почав допитувати Холтофф, — тоді я вже не міг завадити йому…
— Штірліц?!
— Штірліц… Так, я — Штірліц.
Рунге відійшов до вікна. Він довго мовчав, а потім повторив:
— Штірліц…
Ісаєв усміхнувся:
— Штірліц…
Рунге довго стояв біля вікна й курив. Не обертаючись, він тихо сказав:
— Я напишу все, Штірліц. Вам я готовий цаписати все. Диктуйте.
— Ні… Господь з вами… Я прийшов не для того, щоб диктувати… Я прийшов для того, щоб ви не забували… Я не хочу, щоб Холтофф повторював з вашими онуками те, що він робив з вами…
— Доброго ранку, чи можу я поговорити з майором Гельтоффом?
— Майор Гельтофф зараз дома і просив не турбувати його до одинадцятої.
— Пі-пі-пі…
«Стерво! — вилаявся Ісаєв, — Те, що вона не говорить неодмінного «ауфвідерзеєн», збиває мене з пантелику. Це від старих німців. Усе-таки тринадцять років у Німеччині щось таки значать».
Ісаєв зупинив таксі:
— Вельмерсдоф, Руєштрасе, сім.
Гельтофф жив на Гендельштрасе, але Ісаєв за звичкою не назвав точної адреси. Перший час він і в Москві, коли їхав на таксі, ловив себе на думці, що називає Скатертний провулок замість того, щоб просити шофера відвезти його просто на вулицю Воровського.
Від Руєштрасе до Гендельштрасе було зовсім недалеко — півкілометра, не більше. Ісаєв оглянувся: вуличка була безлюдна й тиха; котеджі за високими металевими парканами, багато плюща, плакучі верби навколо маленьких озер, туркотіння голубів і дзвінкі голоси дітлахів.
«Вулиця гарна, — подумав Ісаєв, — а та огорожа з бетонним виступом саме для мене. Я можу посидіти, і він мене не побачить із свого будинку. Коли він виїжджатиме й зупиниться на вулиці, щоб зачинити ворота гаража, я встигну сісти до нього в машину».
Коли з воріт виїхав БМВ-1700 і Холтофф пішов
— Ти ж мертвий, Штірліц… Чого ти з’явився? Що тобі треба від мене?
— Я радий, що ти зразу поставив крапку над «і»! Мені справді дещо від тебе треба.
— Що?
— Добрий початок… Молодець, Холтофф. Он автомат. Подзвони в газету до редактора Ленца і запроси його на дружню бесіду куди-небудь у бар… Я потім поясню, що мене цікавитиме.
— Добрий день, редакторе Ленц.
— Здрастуйте, інспекторе.
— Моє звання — майор.
— Так? Добре. Я це запам’ятаю.
Трохи помовчавши, Холтофф сказав:
— Мені довелося запросити вас у цей бар, бо так буде краще. Я не хочу зайвого галасу… Виклик у поліцію, офіційні свідчення. Це завжди породжує шум.
— Я не боюся шуму. Навпаки, я люблю шум. Він мені вигідний. Адже я газетяр, майоре Гельтофф.
— Виходить, ви не хочете розмовляти зі мною тут?
Подумавши, Ленц відповів:
— Я слухаю вас.
— Ваша газета — єдина, що має інтерв’ю Павла Кочева. Мене цікавить, хто з ваших співробітників розмовляв із ним? Коли це було? І де? Я обіцяю вам, що це буде нашою спільною таємницею.
В бар увійшли троє молодих хлопців і дівчина. Вони замовили пляшку оранжаду й сіли до столика біля вікна, розклавши на ньому підручники. Один з хлопців підійшов до музичного автомата й кинув двадцятипфенігову монету. Несамовито загриміли ліверпульські бітлзи.
«От сволота», — вилаявся Ісаєв, виключаючи диктофон, що лежав у лівій кишені піджака.
Відкинувшись на спинку крісла, він напружено прислухався до розмови Холтоффа й Ленца.
— Ви певні, що я мушу відповідати на це запитання?
— Гаразд. Давайте інакше. Пришліть до мене того газетяра, який інтерв’ював Кочева. Я обіцяю не вимагати в нього даних про теперішнє місцеперебування Кочева. Мені потрібні лише показання. Показання під присягою. З таким моїм проханням ви не можете не погодитися.
— Мені не зовсім зрозумілий ваш інтерес до цього Кочева. В чому справа? Він порушив закон?
— Ні. Зовсім ні. Просто я повинен бути у всеозброєнні, коли ним почнуть цікавитись офіційні інстанції… Наш сенат, боннська адміністрація…
— Давайте здзвонимося сьогодні ввечері, га?
— О п’ятій?
— О сьомій. О п’ятій у мене найгарячіший час з випуском номера.
— Ви не відповіли — пришлете вашого хлопця?
— В мене є й жінки, що займаються журналістикою, — посміхнувся Ленц. — Я дав вам відповідь, майоре. Я дзвонитиму вам о сьомій годині. Всього найкращого.