Божі воїни
Шрифт:
Вони їхали навпростець, видолинками, по дну яких текли струмки, притоки Олави, що гнали темну від торфу воду через кам’яні перекати й завали зі старих стовбурів. Над одним із таких струмків Рейневан побачив Пралю.
її не помітив ніхто, крім нього й Самсона. А вона, хоча загін перетинав струмінь всього за якихось двадцять кроків від неї, взагалі не підняла голови. Вона була дуже худа, худину фігури додатково підкреслювала тісна сукня. Обличчя Рейневан не бачив: воно було повністю заховане під довгим прямим темним волоссям, яке спадало аж до води, над якою вона прала, повільна течія пестила його. У восково-білих, занурених аж по лікті руках вона тримала
Повіяв вітер, раптовий, злий вихор, засмикав зеленим уже гіллям, зірвав зі схилу яру куряву торішнього засохлого бур’яну. Рейневан і Самсон замружили очі. Коли їх розкрили, видиво зникло.
Але водою далі текла кров.
Якийсь час вони мовчали.
– Їдемо? — Самсон нарешті відкашлявся. — Чи вертаємося?
Рейневан не відповів, ударив коня шпорами, поспішаючи за Пухалою і поляками, які вже зникали серед зеленіючих вільх.
Біля наступного яру вони потрапили в засідку.
З протилежного схилу, з чагарнику, гримнули постріли, дзенькнули тятиви, на поляків упав дощ куль і стріл. Закричали люди, заверещали коні, кілька стало дуба, падаючи вниз, на дно яру. Між ними був кінь Самсона.
— Ховатися! — гаркнув Пухала. — З коней і ховатися!
Чагарник знову заспівав дзенькотом тятив, знову засичали стріли.
Рейневан відчув удар у плече, такий сильний, що звалився на землю, невдало, на засланий мокрим листям схил. Листя було слизьке, як мило, він з’їхав по ньому на дно, лише там, намагаючись піднятися, побачив оперення стріли, що стирчала під ключицею. “Господи, тільки щоб не артерія”, - подумав він, перш ніж його пройняла слабкість.
Він бачив, як Самсон виборсується з-під убитого коня, як піднімається, встає. І як падає, з закривавленою головою, ще перш ніж з чагарнику відзвучав оглушливий гуркіт рушниці.
Рейневан закричав, крик був заглушений черговим залпом з пищалей. Западину цілком затягнуло димом. Свистіли стріли. Завивали поранені.
Хоч руки й ноги були мов солом’яні, а кожен рух викликав спазми болю, Рейневан доповз до Самсона. Навколо голови гіганта вже встигла розлитися велика калюжа крові, але Рейневан бачив, що куля тільки ковзнула по скроні. “Череп, — подумав він. — череп може бути все-таки ушкоджений. До біса, та він напевне ушкоджений. Його очі…”
Очі Самсона, сповиті імлою, раптом затанцювали в очних ямах. Ошелешений Рейневан побачив, як голова велетня затряслася, губи скривилися, з них потекла слина. З горла, здавалося, зараз почне рватися крик.
— Темно… — забелькотів він невиразно, не своїм голосом. — Темно… Похмуро… Ісусе… Де я? Тут ніч… Хочу додому… Додому! Де я…
Рейневан, наляканий, притиснув до його кровоточивої скроні долоню, прошептав — а радше проскрипів — завчену формулк чару Алкмени. Він відчував, як його охоплює холод, що поширюється від плеча, від стріли, що стирчить під ключицею. Самсон шарпнувся, махнув рукою, ніби щось відганяв. Раптом подивився притомніше. Розумніше.
— Рейневане, — важко дихаючи, вимовив він. — Щось… Щось зі мною діється… Поки можу… Скажу тобі… Мушу тобі сказати…
— Лежи спокійно… — Рейневан від болю кусав губи. — Лежи…
Очі
Велетень заквилив, заридав, згорнувся у позі плоду.
“Заміна стається, — голова Рейневана йшла обертом, у ній пролітали спогади й асоціації. — Хтось від нас іде, хтось до нас приходить. Монастирський дурник повертається з пітьми, у яку помандрував, повертається в свою земну оболонку. Negotium, що звикло крокувати в пітьмі, відходить у пітьму. Повертається о себе. Мандрівець, Viator, повертається до себе. Те, що не вдалося чарівникам, на моїх очах чинить Смерть.”
Біль напружив його знову, спазм стиснув легені й гортань, повністю позбавив панування над ногами. Тремтячою рукою обмацав спину. Як він і сподівався, з його лопатки стирчав наконечник. І сильно звідти лилося.
— Гей ви, курвячі сини! — гукнув хтось і з чагарнику за яром. — Єретики! Псявіри безбожні!
— Самі ви курвячі сини! — гукнув у відповідь з другого боку яру Добко Пухала. — Папісти грані!
— Хочете битися? То ходіть, курва ваша мати, на наш бік!
— Ходіть ви, курва ваша мати, на наш!
— Ми накопаємо вас у дупу!
— Це ми накопаємо вас у дупу!
Здавалося, що мало вишуканий і до болю тривіальний обмін думками триватиме до безкінечності. Але не тривав.
— Пухало? — запитав з недовірою голос із чагарнику. — Добеслав Пухало? Венявчику?
— А хто, курва, питається?
— Отто Ностіц!
— О, курва! Грюнвальд?
— Грюнвальде! День Розіслання Апостолів, тисяча чотириста десятий! Якийсь час панувала тиша. Однак вітер доносив запах тліючих ґнотів.
— Гей Пухало! Певно, не будемо скакати один одному до горла? Ми ж комбатанти, в одній битві воювали. Не годиться, пся мать.
— Ніяк не годиться. Ми ж комбатанти. Ну то що, ми своєю, а ви своєю дорогою? Що скажеш, Ностіце?
— Може й так бути.
— У мене в ямі поранені! Як візьму, то вони в мене дуба вріжуть по дорозі. Потурбуєшся?
— Слово лицаря. Ми ж комбатанти.
Рейневан, сам не знаючи, звідки бере сили, безперервно повторюючи заклинання нарешті зупинив кровотечу з голови Самсона. І з’ясував, що сам просто-таки плаває в крові. В очах йому потемніло. Він уже не відчував болю.
Бо зімлів.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ
Він очуняв у півтемряві, бачив, як пітьма поступається світлу, а світло вкраплюється в пітьму і змішується з нею, утворюючи густу напівпрозору завись. “Umbram fugat claritas, — пронеслося в його голові.
– Noctem lux eliminat [279] . Аврора, Eos rhododactylos [280] , встає і рожевить небо на сході”.
279
“Ясність виганяє пітьму, світло знищує ніч” (лат.) — дещо перероблені слова гімну “Слав, Сіон, Спасителя” авторства Томи Аквінського (в якого “Umbram fugat veritas” — істина виганяє пітьму).
280
Рожевоперста Еос (гр.).