Божі воїни
Шрифт:
Наступного дня, прокинувшись, Самсон глянув на нари зліва.
На них лежав Самсон Медок. З перев’язаною головою. Непритомний.
Він хотів піднятися, подивитися, що з ним, не зміг. Був надто слабкий. Спухле ліве плече пульсувало болем. Пальці лівої руки німіли, були як дерев’яні. Запах гангрени посилювався.
— Серед моїх речей… — простогнав він, марно намагаючись піднятися. — Була шкатулка… Мідна шкатулка…
Еленча зітхнула. Дорота Фабер покрутила головою.
— Коли тебе сюди привезли, в тебе не було речей. Не було навіть чобіт. До тебе поставилися милосердно, але на твоє добро милосердя не поширили.
Рейневан відчув, як його охоплює гаряча хвиля. Однак перш ніж він встиг вилаятися і скреготнути зубами, повернулася пам’ять. А з нею — полегшення. Безцінна шкатулка залишилася в Шарлея. Хворого на бігунку Рейневан лікував за допомогою магії, користуючись амулетами чарівника Телесми. Вирушаючи з Пухалою на вилазку, він залишив шкатулку при хворому.
Полегшення було дуже короткочасне. Амулети, хоча напевне вціліли, були разом із Шарлеєм та всім Табором у дорозі до Чехії, тимчасово поза досяжністю. А ситуація потребувала сягнути по них. Запалена рана вимагала магії. При застосуванні традиційних методів вона загрожувала втратою руки аж до плечового суглоба. У найкращому разі. У найгіршому — втратою життя.
— В Олаві… - простогнав він, хапаючи блудницю за руку. — В Олаві є аптека… Аптекар напевне має таємну алхімічну лабораторію… Тільки для втаємничених… Для людей з магічного братства… Мені потрібні магічні ліки. Для Самсона… Для нього мені потрібні ліки під назвою dodecatheon. Для мене, на моє плече, потрібна unguentum achilleum…
— Аптекар… — Дорота відвернулася. — Аптекар не продасть нам нічого. Навіть за поріг не пустить. Уся Олава знає, кого ми тут лікуємо. Шпиталь під князівською сторожею й охороною. Але мешканці вас ненавидять. Не допоможуть. Шкода ходити… Та й страшно на вулиці…
— Я піду, — сказала Еленча Штітенкрон. — Піду до аптеки. Попрошу…
— Скажеш пароль: Visita Inferiora Terrae. Аптекар зрозуміє… Visita Inferiora Terrae… Запам’ятаєш?
— Запам’ятаю.
Рейневан з великим зусиллям змів сфокусувати на ній погляд, що розпливався в гарячці. Йому знову здалося, що її оточує сяйво. Німб. Ореол.
— Медикаменти… — він відчував, що втрачає притомність. — Назви… Dodecatheon… Та unguentum achilleum… Не забудеш?
— Не забуду, — вона відвернулася. — Не можу. Бог мене, певно, покарав тим, що я не можу забувати.
Він був занадто хворий, щоб помітити, як гірко це прозвучало.
— Дорото?
— Так, Рейнмаре?
— Коли ми зустрілися, три роки тому, саме тут, під Олавою, на стшелінському тракті… Ти збиралася мандрувати у світ. Як ти казала, хоч би й до самого Вроцлава. За хлібом… Щось ти недалеко зайшла…
— Я була у Вроцлаві, - блудниця відклала миску, з якої його годувала. — Побула й повернулася. Хліб, виходить, всюди однаковий. І всюди однаково важко на нього заробити. Тож я повернулася на старе сміття, до Бжега, до борделю “Під короною”. Хай уже мене, подумала я, як помру, поховають на тому самому жальнику [283] , що й мою матусю. А потім, як почалося воювання, ченці в шпиталях потребували допомоги, поранених і хворих було безліч. Тра було помагати… То я й помагала… Спочатку в Бжегу, у Святого Духа. Потім потрапила сюди, до Олави.
283
Жальник — цвинтар для тих, кого не можна було ховати у свяченій землі.
— Ти наважилася піти в госпіс… Це важка і тяжка праця, я дещо знаю про це… Певно, важча і більш невдячна, ніж…
— Ні, Рейнмаре. Не більш.
Хоч це
— Чорноволосий, — повторила Дорота Фабер. — Одягнений у чорне. Довге чорне волосся, до плечей. Фізіономія така, ніби пташина. Ніс, як дзьоб. І погляд диявола. Ти знаєш когось подібного?
— Знаю, псякрев, — процідив він, витираючи холодний піт, який раптом проступив у нього на чолі. — Знаю, авжеж.
— Бо він тебе знає. Був у шпитальмейстера й докладно йому тебе описав. Запитував, чи такого тут нема. На щастя, шпитальмейстер — порядний чолов’яга, а до того ж пам’яті на обличчя не має ні на гріш. Тому він цілком щиро заперечив, ніби бачив когось схожого на тебе й ніби хтось схожий на тебе перебував у госпісі. А коли отой чорний пташник став домагатися, щоб його впустили до шпиталю, шпитальмейстер згоди не дав, послався на князеві накази, на угоду, яка гарантує гуситам безпечний притулок. Тамтой спочатку пробував страшити, погрожувати, але коли помітив, що це намарно, поїхав геть. А перед тим попередив, що невдовзі повернеться, з князевим дозволом на руках, що переверне тоді весь шпиталь, а коли тебе знайде й виявиться, що шпитальмейстер брехав, буде біда. Знаєш, Рейневане, щось мені здається, що цей пташник і справді з тих, які вміють наробити біди. І яким це навіть подобається.
— Ти маєш абсолютну рацію.
— Щось мені також здається, що він з князівським дозволом повернеться.
— Ти маєш абсолютну рацію. Я мушу звідси втікати, Дорото. Негайно. Ще сьогодні.
— Я теж мушу втікати, — зойкнула Єленча. Вона була бліда, як папір.
— Я теж, — видушила вона із себе, — знаю цього… чоловіка. Думаю, що він моїм слідом потрапив до Олави. Він переслідує мене.
— Це неможливо, — заперечив Рейневан. — Він переслідує мене. На мене заповзявся. Я — його ціль.
— Ні. Я. Я впевнена, що я.
Самсон сів на нарах. Його очі були цілком притомні.
— Думаю, — промовив він цілком притомно, — що ви обоє помиляєтеся.
Вони покинули Олаву перед смерком, непомітно. Дорота Фабер мала, як виявилося, численні й добрі знайомства серед потрібних людей. Одяг їм приніс і допоміг таємно вийти з госпісу шпитальний сторож, який витріщався на рудоволосу куртизанку масним поглядом. Подібний погляд мав і плечистий слуга, який повів їх до стайні, допомагаючи Самсонові йти. Бо треба було допомагати. Рейневан, зрештою, теж був не в найкращій формі. Він занепокоєно думав про їзду верхи, яка їх чекала.