Брати грому
Шрифт:
Через два дні наші групи розділилися й розійшлися. Мені випало йти з кущовим Кригою і його стрільцем Мироном. Впродовж майже двох місяців ми оперували тереном побіля Шешорів, Брусторів, Яворова, Соколівки, Бабина, Рожнева. За межі Косівського району ні разу не виходили. Довкола нишпорили більшовицькі загони, налітали з облавами на села, прочісували ліси. Але ми мали надійні зв’язки, попутники мої були із Соколівки і терен знали, як власну хату. За зиму я виріс із форми, тому замість військового френча носив спортивну вітрівку, яка не дуже пасувала до військових штанів і петлюрівки.
Куди подався Кіров з дивакуватим стрільцем, ніхто із нас не знав, не відали ми і його зв’язків, місця постою. Аж десь усередині травня окружний есбіст викликає Кригу і Мирона до себе і повідомляє про весняну відправу. Збірки-відправи підпільників відбувалися щовесни й щоосені. Вони проходили зверху донизу — спершу окружна, відтак надрайонна, опісля районна… На окружну відправу викликалися лише високі провідники, не нижче надрайонного.
Згодом уточнили, що відправи як такої не буде, натомість відбудеться зустріч з представником крайового проводу.
У лісі провідник уточнив, що зустріч відбудеться на березі озера Лебедин 25 травня о дев’ятій годині вечора. Порядок в підпіллі існував такий, що на зустріч приходилося завчасу, але зупинялися за кілька кілометрів від умовленого місця, щоби обсервувати терен. Ми посиділи у весняному лісі зо три години. Тиша й краса довкола просто казкові, не вірилося навіть, що десь може чигати смертельна небезпека. З першими вечоровими сутінками почали підходити буковим лісом ближче до озерця. Метрів за триста залягли з наготовленою зброєю. Ліс німував собі мирно. Наш провідник підійшов до визначеного місця, з певним інтервалом стукнув палицею по стовбуру смереки. В короткому часі на умовний сигнал з лісу вийшов на полянку чоловік. У скупому місячному сяйві я впізнав у пришельцеві Кірова, бо знав його вельми добре. Усе гаразд. Провідники привіталися. На сигнал Ненаситця підходимо до окружного провідника СБ, вітаємось. Кіров веде нас вглиб лісу на старий, порослий кущами зруб. Там уже чекають шість озброєних чоловіків. Жодного з них я не знаю. Ненаситець зголошує згідно статуту окружному проповідникові СБ прибуття групи. Після офіційної частини вітаємося з незнайомцями. До нашої групи входили Крига — кущовий провідник, Мирон — стрілець його боївки, Лис — стрілець іншої боївки, Орися — моя мама і я — Жук. Командував групою надрайонний господарчий Ненаситець.
Події розгорталися стрімко, не було змоги навіть перекинутися словом-другим із друзями. Встиг лише поцікавитися у Мирона, чи знає когось із людей, що зустріли нас. Той мовчки крутнув заперечливо головою. Вискочив на величезного каменя на полянці й нервово притоптує ногою в чоботі. Щось, либонь, відчував неладне. Таким він і залишився в моїй пам’яті. Незнайомці стоять собі півколом, і ніщо в їхній поведінці підозри не викликає. Зодягнені, як ми, озброєні автоматами, пістолетами, гранатами… Тим часом Кіров офіційним тоном повідомляє, що неподалік на постої представник крайового проводу, який розмовлятиме з нами. Насамперед підуть друг Ненаситець і подруга Орися. В супроводі Кірова і двох його стрільців названі зникли в нічній темряві. В якомусь часі Кіров повертається з одним стрільцем. Я цікавлюся, про що говоритиму з представником проводу і чому мене покликано на зустріч, адже я не така велика птиця. Пояснює, що з подругою Орисею в них своя бесіда, а зі мною… «То справа така. Обстановка в підпіллі крайньо напружена, тому провід хоче тебе злегалізувати. Але для цього потрібні гроші, зв’язки, документи… Крайовий провід допоможе тобі в усьому».
Мама моя не займала високих посад у підпіллі, проте проводила велику роботу як публіцист-агітатор. Уже не було серед живих Полтави, Горнового, тому до підпільних часописів писала багато мама. Праці свої підписувала шифром М-35. По суті вона була референтом пропаганди окружного проводу ОУН. Кіров добре знав родину, бо часто гостював у нас. Зимував у дідового брата в Тучапах. Тоді він мав псевдо Клим.
Тим часом Кіров запрошує на розмову з високим провідником Лиса, якого відпровадив мовчазний стрілець, а сам залишається з нами. Невдовзі до нашого гурту приєдналося ще двоє незнайомих стрільців. З нашої групи залишилося троє, Кіров же має п’ятьох стрільців. Через кілька хвилин німого вичікування Кіров велить мені йти з ним. Ми пройшли метрів двісті поміж високими чагарниками і Кіров зупиняється. Мусимо, мовляв, дочекатися умовного сигналу, а тоді вже підемо до намету провідника. Мовчки стоїмо серед суцільної темряви. У Кірова на плечі автомат, у мене — карабін. З цією зброєю — то ціла історія. Ранньою весною Калина напоровся на більшовицьку засідку. З вісьмома кулями в тілі втік від енкаведистів, але втратив зброю. Ненаситець попросив мене, щоби віддав чоловікові свій ППШ. Калина на той час уже трохи поправився від ран, що виявилися, на щастя, легкими. Я віддав автомата, хоч і без великої охоти. Ненаситець витяг з дупла старої верби сім карабінів, які пролежали там вісім років, і один вручив мені. Зброя та була непопулярна серед підпільників, але діватися було нікуди. З довжелезним, облупленим карабіном-п’ятизарядкою я ходив кілька тижнів аж до згаданої зустрічі.
У рідких проблисках місяця Кіров догледів мою страшнувату зброю й запитує, що то за цяцька така. Я й пояснив йому походження карабіна. Кіров наказує показати кріса, що я чітко й виконав. Есбіст звернув увагу, що патрон дісланий в патронник, а затвор не зовсім дотиснутий. Почав мене картати, хоча я й намагався пояснити, що то така система. Він повернув патрон у магазин і забезпечив затвор, після цього повернув мені зброю. Ще якийсь час ми перекидалися з Кіровим якимись незначними словами, аж поки він не відступив від мене на крок і націлив в груди автомата. «Друже Жук, ви заарештовані!». Я стою й не знаю, що діяти. А він продовжує: «Ви пам’ятаєте комунікат, який друкували? Є підозра, що серед нас орудує зрадник. Усі підпільники мусять пройти перевірку, в тому числі і ви… Не переживайте, я знаю, що за вами вини нема, але перевірку пройти треба. Опір чинити не раджу». Кіров говорив рівним, спокійним голосом, я вини за собою не почував жодної, тому був упевнений, що перевірка хутко закінчиться і все стане на свої місця. За спиною в мене щось зашелестіло, повернутися
Стрілянина починає поступово віддалятися. Моє чутливе вухо вловлює, що група переслідує двох, вирізняю з-поміж пострілів бабахкання нагана. Крига мав рідкісного маузера взірця 1918 року з прицільною планкою на вісімсот метрів. Його б я впізнав серед тисячі пострілів. Стріли глухішають, рідшають, аж поки не затихають зовсім. Тиша й темрява знову оповивають ліс.
До мене почало потроху доходити. Глянув на розпластаного Кірова, в руках якого дрібно тремтів автомат, і мовив: «Друже провідник, я так розумію, що втрапив до рук більшовиків?» Він глипнув на мене й конвульсивно затряс щелепами: «Та що, що ти?». Не встиг він витиснути з себе щось розбірливе, як з кущів повибігало кілька ґевалів і посторцювали мною під деревом. Кіров кудись непомітно щез і більше я його не бачив. Зодягнені в повстанську форму енкаведисти розслабилися, заговорили по-російськи. Без зайвих церемоній мене схопили й потягли поволозки аж до автомашин, що стояли замасковані при дорозі. Біля студебекерів нічними тарганами снували енкаведисти. Мене ретельно обшукали, зняли з плеча карабін, відчепили пояс з гранатами й пістолетом, на шию накинули ремінний зашморг, підвели до вантажівки. Два моцарі схопили за руки й ноги і з розмаху гепнули мною, мов мішком, у кузов студебекера. Там міцно змотузували ноги. Прозвучала команда «В машину!», і по п’ять автоматників усілося вздовж обох бортів. Один намотав собі на руку кінець сирівця, що тісно обвив мою шию, шарпнув, аж мені забракло повітря. До кузова швиргонули ще чиєсь тіло. Повертаю трохи голову — Ненаситець, теж змотузований і з сирівцем на шиї. Авто вже загарчало мотором, як до кузова вкинули зброю. Скосивши очі, я побачив два автомати й маузер Криги. Значить, його і Мирона вже немає серед живих. Правда, тіл їхніх я не бачив, як і не бачив вже більше нікого з наших живих. Лишень попробував заговорити до Ненаситця, як енкаведист боляче натиснув мені чоботиськом на обличчя. Розмовляти не було змоги. Пролунало ще кілька команд, загавкали собаки, й машини рушили лісовою дорогою. Без жодної зупинки доїхали аж до нічного Станіслава.
Пізніше вияснилося, що окружний провідник СБ Кіров, а за сумісництвом — аґент НКВД, допоміг більшовикам захопити дванадцять груп підпільників з нашого терену. То ж наша група приєдналася до одинадцяти попередніх, що вже місяць мучилися в станіславській в’язниці.
У Станіславі нас вкинули до в’язничних підвалів. Там побачив маму, коли нас вели конвоїри лунким коридором. Мамі веліли притиснутися до стіни, але вона встигла повернути до мене голову, і ми мовчки обмінялися поглядами. Перенічкували з Ненаситцем в одній камері, а вранці нас повезли до Києва. Заштовхали у «столипін» і везли обох у порожньому купе аж до самої столиці. У Києві більшовики організували нам пишну церемонію-зустріч, ну просто цирк влаштували. Вагон загнали в якийсь тупик. Ми босі, лише в сорочках, штани без ременів і ґудзиків, проте на руках наручники, а на шиї ремінні петлі. Так і виводять з вагона. Став я на сходинку, а зійти не можу, бо штани сповзають, руки закайдановані, а охоронець ще й за ремінь сіпає. Тому мусили мене солдати зносити на руках.
Метрів за сто стоїть «воронок». По вісім здоровенних червонопогонників з автоматами вишикувалися вузьким коридором і поїдають нас поглядами, у двох величезні вівчарки рвуться з повідків. Такої «честі» ми з Ненаситцем аж ніяк не сподівалися. Йду червонопогонною алеєю і міркую собі, що з автоматом в руках я б сам відпровадив всю цю ораву куди треба, а вони розігрують комедію. Для кого? Навіщо? Вперше в житті чую: «Шаґ влєво, шаґ вправо — счітаєтса побєґом. Конвой прімєняєт оружіє». Понад двадцять здорованів з автоматами й собаками супроводжують знесиленого шістнадцятирічного хлопчака в наручниках і з петлею на шиї… Кому потрібен цей фарс? Старший конвою передав папку з моєю «справою» офіцерові біля «воронка». Невдовзі авто пригуркотіло нас на вулицю Короленка, де під тридцять третім числом містилася центральна в’язниця МГБ.
Розпочалося затяжне слідство з допитами вночі і вдень. Бити не били, проте морили голодом і спрагою, сліпили очі яскравими лампами. В камері-одиночці я відсидів майже рік. Постійно задавався питанням, чому мене залишили живим. Адже була команда всіх рядових підпільників-повстанців вбивати на місці, живими брати лише провідників або ж тих, хто знав цінну для більшовиків інформацію. Я ж рядовіший від рядового, проте був друкарем окружного осередку пропаганди. Через мої руки проходила не тільки пропагандистська публіцистика, але й багато організаційних документів. Осередки, де були друкарські машинки, охоронялися підпільниками вельми пильно. Друкарі живими в руки більшовикам практично не потрапляли, воліли заподіяти собі власноруч смерть, аніж терпіти тортури у катівнях. В силу своїх функціональних обов’язків я знав більше, ніж, скажімо, районний провідник.