Брати грому
Шрифт:
Зима, окрім більшовицьких вбивць, принесла в гори ще одне лихо — тиф. Страшна хвороба косила малих і старих, селян і повстанців… Часто-густо люди вмирали, бо не було жодної медичної допомоги. Хворих повстанців розмістили в криївках в урочищі «Баба» над Кутами, в густо нашпигованому німецькими мінами лісі. Москалі туди боялися потикатись. Хворих поїли варом із сушениць, кому трохи відпускало, доглядав за тяжчими.
Усі теренові працівники одягалися в місцеву ношу, щоби не виділятись і не впадати в око москалям. Перед облавами, щоб не наражати на небезпеку людей, ми перебиралися подалі в гори, куди боягузи-енкаведисти не дуже радо піднімалися. Облавники ідуть низом дорогою, а ми верхом, піднімуться москалі на один горб, а ми — на інший. Люди нам в усьому допомагали, а їх спрямовували в протилежний бік. Зрадників на той час в гірських селах ще не було.
Різдво
Одного вечора підпільна потреба пригнала нас із Зенкою до старенької хатини в Яворові. Після вечері господиня вклала Зенку спати на лавицю, а мені безапеляційно велить залазити в напалену піч, висипавши на черінь вузлик збіжжя. Я не довго давала себе вмовляти, бо дуже змерзла і кашляла кров’ю. Жінка вкутала мене попід руки з усіх боків, лише голова стриміла з печі, і поклала поруч горнятко з узваром. Каже, що мушу лежати так доранку, поки піч не вистигне. Спочатку мені було добре, аж поки не почало мене викручувати, кожну кісточку ламало. Прошу зі сльозами, аби мене випустили, проте жінка була невблаганна. З того часу я змогла випростатись, менше кашляла. Через кілька днів ще одна зичлива господиня висадила мене на піч, напоїла гарячим молоком з часником. Чи то народний лік такий помічний, а чи добре, щире ставлення простих селянок, але більше я не хворіла. Як я вам вдячна, дорогі мої гуцулочки. Настраждалися ми, повстанці, але й ви з нами набідувалися. Ніколи не випустили з хати, не нагодувавши і не обігрівши. Шана і дяка вам довічні!
З лютого сорок п’ятого Карпатами лютували енкаведистські «чорна рубаха» і «червона мітла». Розстрільною від села до села, полями, лісами йшли вгодовані, добре озброєні й обмундировані червонопогонні солдати, стріляючи по всьому, що рухалось, хапаючи всіх без розбору. Більшовицька навала не оминула й повстанського табору на «Бабі» над Кутами. Знайшовся підлий зрадник, провів ворогів розмінованою стежкою до партизанського становища. Здебільшого хворі й поранені повстанці відбивалися мужньо, але сили були надто вже нерівні. Багато хлопців полягло. Москалі забрали тяжко поранену Хмару, яка невдовзі померла, Оксану Лаврук з простріленою ногою, ще кількох поранених повстанців.
Перші люті більшовицькі облави я перебула в Бабині в зимарці, де перебивалася вся наша родина. Ніхто нас тоді не видав більшовикам. У тій зимарці мої батьки перебули аж до весни 1946-го, поки оунівський провід не велів батькові повернутися до Косова і зголоситися в НКВД. Наказ проводу тато виконав. Пройшов допити, тортури, але твердив, що покидав Косів заради заробітку на протримання сім’ї. Повірили — не повірили, але випустили. У жовтні сорок сьомого батьків вивезли на Сибір.
Смерть ходила назирці за кожним із нас. Загинув підрайоновий тереновий Чорний. Здався більшовикам і став провокатором районовий тереновий Острий — Дмитро Кіящук. У вересні сорок п’ятого прибув з москалями до Бабина на облаву. Боївкарі енкаведистів розбили, а Острого захопили живим. Революційний повстанський суд засудив зрадника до кари смерті. Так само знешкодили провідника СБ Дика, який виявився московським аґентом.
На початку травня сорок п’ятого за наказом проводу я прибула до Камарального лісу поблизу Хімчина. Там застала окружний осередок пропаганди (ООП) у повному складі:
Осередок пропаганди працював безперервно, за будь-яких обставин. Друкувалися листівки, відозви, газета «За волю», оформленням якої займався дуже здібний хлопець Сизий, випускник Коломийської гімназії. Статті до газети писав Самбірський, проте основну роботу вів провідник Грім. Ми з Ксенею друкували, продовжували робити нотатки з радіопередач… Часто навідувався окружний провідник Борис — Григорій Легкий з Бережанщини на Тернопіллі. Невисокий, щуплуватий провідник мав велику силу волі, виділявся акуратністю. Його часто супроводжувала секретарка Соня — Катруся Гоянюк зі Спаса, маленька, щупленька, мовчазна і скромна дівчина. Ми називали її Сонечком, така була осяйна. Приходили милі дівчата: Вірна зі Снятинщини, Орися з Городенківщини, Уляна — Надія Водоставська з Коломиї. Ця тендітна дівчина була навдивовиж відважною. Глупої ночі переводила лісами-горами повстанські відділи, окремих підпільників. Бувало, запитуємо, як не збивається з дороги в пітьмі, а вона лише посміхається й тихо відмовляє: «А я, дівчатонька, до дерева притулюся, обійму його, а воно мені й підказує, куди далі йти». Отакі були в мене бойові подруги!..
Час від часу в нашому таборі відбувалися конференції-відправи. На них приходили крайові й окружні провідники Роберт, Митар, Залізний, Демон, Рибак, Кіров, Сталь… Останній дуже побивався за своїм ад’ютантом Чигирином — Юзем Гринчуком з Косова, який в Кутському районі потрапив поранений до більшовицьких лап.
Місце постою доводилося часто змінювати, бо лісами блукали більшовицькі вислужники, начебто в пошуках грибів, дров. Переходили здебільшого ночами, втомлювалися неймовірно, несучи нелегку поклажу. Для короткого відпочинку лягали покотом десь у заростях, щільно тулячись одне до одного, щоби зігрітись. Жодного разу хлопці наші навіть легким жартом не дозволяли собі образити дівчат. За роки підпілля не згадаю також, щоби хтось випив чарку.
Світанкову тишу 27 вересня 1945 року розкраяли три рівні автоматні черги. Ми таборували неподалік Хімчина. Невдовзі прибули провідник Борис, політвиховник Левада, Рибак, кілька командирів… Всі були дуже стривожені. Аж в полудень Сизий шепнув, що загинув командир Скуба. При обстрілі військових об’єктів у Коломиї стрілець недобре зарядив міну в ствол, яка розірвалася після вистрілу. Малесенький осколочок потрапив Скубі в сонну артерію. Стрільці понесли пораненого командира в гори. Дорогою, в Кривобродах, він помер. Похоронили Скубу між Кривобродами і Пилипами. До нас донеслися на розвидні прощальні сальви над могилою.
Скуба — Дмитро Гах, уродженець Хриплина, командиром був незвичайним, його, суворого, вимогливого і справедливого повстанці і місцеві жителі просто обожнювали, а вороги панічно боялися. Його випадкова загибель — непоправна втрата.
Мені доводилося часто друкувати різні документи для командира Скуби. Щиро він дивувався, що друкую швидко і без похибок, бо умови були не з найкращих — то при полум’ї ватри, то при свічці, або й взагалі при місяці. Якось двадцятип’ятилітній повстанський командир похвалився нам, дівчатам, медальйончиком на ланцюжку, подарованим йому нареченою. Ми знали, що Скуба і Залізний мають наречених — священицьких дочок Ліду і Зенку. Про більше розпитувати тоді було не прийнято. Ще з довоєнної пори дружили Білий і Соня, розквітло кохання між Сталем і Лесею, виникла взаємна симпатія між Борисом і Ксенею… Та й мені дівчата «пришили» нареченого. Часто після боїв і рейдів у нас ставала постоєм сотня Підгірського — Костянтина Приймака з Молодятина. Сотенний закінчив Коломийську гімназію, пройшов старшинський вишкіл у Космачі, посилено займався самоосвітою. Стрільці у сотні були здебільшого з Березовів, Мишина, Лючок, Спаса, пройшли добрий вишкіл і були дисципліновані. Сотня часто зводила гарячі бої з енкаведистами. Сам командир був двічі поранений, проте завжди був життєрадісний, вповідав якісь смішні історії, приносив нові пісні. Високого, стрункого, зі світлим кучерявим чубом сотенного мої подруги заочно й «засватали» за мене. За що я дуже сердилася.