Брати Кошмарик, Магістр і я

Брошкевич Ежи

Я зазирнув у блокнот, де записував Добрякові пробіги, і ніяк не міг пригадати, скільки я наїздив кілометрів після останнього візиту до механіка: сто чи сто дев'яносто. Якщо сто дев'яносто, то цього вечора я повинен буду робити пробіги на довгі дистанції. Інакше ображу чоловіка, який мене дуже цікавить.

Я сів на Добряка, закрутив педалями, мотор увімкнувся, і Добряк рвонув з місця, як у найкращі часи своєї молодості. У мене камінь спав із серця й покотився в один з розкопаних у Кракові рівчаків. На щастя, там нікого не було.

А

я мчав на побачення з чоловіком, дуже подібним до мене своїми ім'ям, прізвищем, віком, зростом і вагою, зате цілком відмінним своїм кольором. Мене можна було вважати чорнявим і окатим італійцем чи греком. А він належав до так званого типу «свинячих блондинів». Зрештою, він сам так про себе казав.

Я встиг прибути вчасно. Він їхав просто з Варшави державним «Мерседесом-280 SEL»! Я плентав на Добрякові. Незважаючи на це, ми точно, навіть дуже точно розрахували. Я випередив пана Єжи не більше ніж на півхвилини.

Ми зустрілися на порозі кав'ярні Французького готелю. І перед тим як перейти до справ, які вже починали відбуватись і поволі, але успішно лихоманити ціле місто, — ми повинні були узгодити, по-перше, наші прізвиська (тому що в нас були однакові імена й прізвища), а по-друге, вирішити, чи вже сьогодні повністю включаємось в операцію, чи тільки після того, коли переглянемо зняті протягом дня кіноплівки.

Першу справу ми залагодили швидко: ще перед першою чашкою кави і першим тістечком. У «свинячого блондина» були веселі очі й велике почуття гумору.

— Справа ясна, пане Єжи! Будуть такі ситуації, коли хтось намагатиметься якнайшвидше згадати, хто з нас є хто. Ні кольору очей, ані шкіри ми не змінимо. Але що ви думаєте про волосся?

— Зараз я вам скажу, пане Єжи. — Я зміряв обвід його голови, а тоді пішов до телефону.

Коли мої п'єси ставили в театрах, я на репетиціях і навіть у день прем'єри найкраще почував себе в костюмерній, поміж електриків і техніків. Поміж тих людей мені було добре, тому я й приятелював з ними. А тепер виявилось, що завдяки давній дружбі за півгодини ми будемо мати дві однакові руді перуки.

— Пане Єжи, — сказав я, — трохи попудріть темною пудрою вашу шкіру «свинячого блондина»… Ой, вибачте! — збентежився я, а той пан Єжи надувся від сміху, як (прошу вибачити) свинячий пухир, а потім плеснув мене по плечі, аж стіна загула.

— Пане Єжи, — відповів він, — а ви знаєте, як мене звичайно називають? Як? Саме так, як вас: видатний курдупель.

Як мене?

— Саме так, як вас. Та все ж ви гарно придумали з цими рудими перуками й темною пудрою. Будемо тинятися тут і там, обидва з кудлами, наче червона морква. Ви будете зватись Єжи Рудий, а я — Єжи Рудавий.

— То ви будете зватись пан Рудавий?

— Еге ж.

— А я Рудий!

— Атож!

— А вам не здається, що це трохи несерйозно?

— Я вважаю, що це зовсім несерйозно.

— У зв'язку з цим я хочу вас про щось запитати.

— Будь ласка.

— Чи справа, яку ми

невдовзі маємо залагодити, але залагодити дуже урочисто, не постраждає від цієї нашої несерйозності?

— Дорогий Рудий! Це справа не тільки урочиста… бо це взагалі сьогодні нічого не означає. Це справа, як по правді, найбільшої ваги. Не лише для Кракова, але й для всієї країни. І не тільки для нашої країни. Ви читали брошури Ярослава, Марека й того третього?

— Я переглянув… але… відверто кажучи… не дуже…

— Не дуже? То в такому разі краще нічого не кажіть. Ані слова. Бо я прочитав ту брошуру двічі від початку до кінця.

— А я, дорогий пане Рудий, справді дуже добре на всьому цьому розуміюсь і хочу, щоб ви запам'ятали це раз і назавжди!

— Що саме, пане Рудавий?

— Саме те, дорогий Рудий, що ці три автори брошури, які підписалися тільки своїми іменами, — геніальні створіння, з рідкісними знаннями й чудовими задумами.

— Я дещо про це знаю, дорогий Рудавий. Навіть занадто добре знаю. І гадаю, що їм буде надзвичайно приємно почути це від вас особисто. Я їм розповідав про вас багато хорошого. А мені вони довіряють. Та вони, мабуть, уже й почули те, що я вам сказав.

— Ви думаєте, що вони підслухують?

Рудавий заходився шукати мікрофон під столом, під кріслом тощо.

— Облиште, Рудавий, — сказав я. — Від магістра Гібридона я довідався, що вони сконструювали апарати, які так підслухують з відстані трьох кілометрів, ніби з п'ятнадцяти сантиметрів. Цього досить?

— Досить. Я навіть зовсім не дивуюся тим геніям, — посміхнувся Рудавий. — Та все ж… хто такий Гібридон? Звучне ім'я. А як його звуть повністю?

— Повністю — магістр Діонізій Гібридон Вернигора.

— Ви в Кракові завжди мусите мати якогось магістра.

— Божа воля, — зітхнув я.

— А що ж це за магістр? Хто він за фахом?

— У нього дев'ятнадцять магістерських ступенів. Останнім часом він, здається, склав екзамени на чотири докторські ступені: з фізики, біології, електроніки й теоретичної математики.

— То він мусив років зі сто вчитися?

— Помиляєтесь, Рудавий. По-перше, все це було зроблено менше ніж за рік. Крім того, він не вчився, тільки, так би мовити, в нього вкладали знання.

— Не вірю! Це був би блискучий самонастроюваний і самокеруючий автомат… Ні! Не вірю!

— Можете не вірити! Будь ласка! — солодко посміхнувся я. — Це просто самонастроюваний гном.

— Пане Єжи! — заволав Рудавий. — Вам стало гірше? І давно з вами так?

— Мені зовсім не гірше! Навпаки! Останнім часом мені значно покращало. До речі, завдяки знайомству з братами Кошмарик і магістром Діонізієм Гібридоном Вернигорою, самонастроюваним автоматом у вигляді гнома. Він ніби малий, всього двадцять сім сантиметрів на зріст, а насправді він великий і є найбільшою з мрій усіх світових кібернетиків та всіх конструкторів так званих мислячих машин, обчислювальних тощо.