Брати Кошмарик, Магістр і я
Шрифт:
— Що: «навколішки»?
— Я кажу, що вибачаюсь, як навколішки. Вистачить?
— Вистачить.
Під час такої незвичайної перепалки між Мареком і магістром Діонізієм я широко розплющив очі і в сріблясто-сірому мороці студії розпізнав уже кількох присутніх друзів. Найближчих, близьких і більш далеких знайомих, навіть магістра Діонізія, якого я, незважаючи ні на що, вирішив ще раз зарахувати до друзів.
Найкраще засвітилися в темряві блакитні Ганчині очі і її невимовно чарівна усмішка. Обоє світліших очей братів Кошмарик грізно блиснули з обох боків, наче очі однооких
Фуньо як Фуньо. Я простягнув руку Ганці, а він одразу перехопив мого лапу й так зловив мене в свої обійми, наче я сам у них кинувся.
Нехай буде так! Я так стиснув йому в дружніх обіймах ребра, що він аж зойкнув і на мить наче зомлів. Я поставив його під найближчу стінку й пішов привітатися з Ганкою. Щиро кажучи, я проти звичаю цілувати руки. Та цього разу сам себе зрадив. Спочатку я поцілував їй праву руку, потім ліву, і знову праву, і знову ліву…
— Досить! — в один голос зіпнула вся студія. І я подумав, що від сорому провалюся на нижній поверх, тобто до якоїсь монтажної.
Всі присутні, на чолі з магістром Діонізієм, сміялись, аж за боки бралися. Єдина пані Ганка дивилась на мене з чарівним поблажливим усміхом.
А Фуньо, пробудившись від своєї короткочасної летаргії, перетворився на лева.
Він метнувся до мене, але про всякий випадок зупинився на крок від своєї жертви.
— Я викликаю тебе! — ревнув він, як тигр.
— Куди?
— На поєдинок! — засичав він, мов кобра.
Це в нього навіть було непогано: стрибок лева, ревіння тигра й сичання кобри. Незважаючи на все це, я не здавався.
— Якщо ти викликаєш, я маю право вибирати зброю, — мовив я грізно.
— Ма-а-а-аєш! — це вже було щось середнє між ревінням молодого зубра й меканням старого барана.
— Годі вже!
Це втрутилась Ганка.
На мене вона тільки зиркнула, ніби двома шматочками льоду. Зате Фуневі було вичитано коротку, але безжальну нотацію: що він не буде займатись дурницями, коли вже нагріваються камери, не буде робити посміховська з неї як з дружини, ані з себе як із чоловіка, що він не буде спочатку ревіти, як молодий тигр, а потім мекати, як старий баран. Робота чекає. Майже все готове. А що виробляє перший режисер? Що і з ким? З головним актором сьогоднішнього запису! З паном Єжи!
Вони стояли не дуже близько від мене, але якось я все почув. І тепер у мене на хребті наїжилась шерсть, як у старого вовка.
— Що я чую? — запитав я дуже спокійно, зате дуже голосно. — Може, у когось тут клепки в голові не вистачає і він вирішив, що я закінчив Вищу театральну школу? Якщо так, то нехай той хтось або ті хтось уставлять собі ту клепку, бо я актором не був, не є і не буду. Я знаю, кожному з нас, принаймні один раз у житті, здається й ввижається, що він великий актор, але, за незначними винятками, це закінчується халтурою, манією величності. А я не хочу ні з того ні з сього стати маніяком. Ясно?
— Пане Єжи! —
— На акторів у мене є Куцувна або Гольоубек! — пирхнув Фуньо.
— Ге-ге-ге! — заскрекотів магістр Діонізій Гібридон Вернигора. — Будь ласка, покиньте скрекотіти! — гримнув я. — Якщо не маю бути сценічним актором, то навіщо вся ця балаканина про акторство? — І враз я почервонів, ніби старий буряк, бо пані Ганка глянула на мене очима пораненої сарни, і тієї ж миті брати Кошмарик ухопили мене попідруки, а за литки мене хтось страшенно міцно обняв; то був магістр Діонізій Гібридон.
Перш ніж я встиг розібратись, що й до чого, моя улюблена трійця (тобто брати К. +магістр Вернигора) перенесли мене в куток студії за грубу завісу. Перенесли так легко, наче я був букетиком фіалок! А скільки це тривало? Від чотирьох до шести секунд. І ось я вже знову на ногах, відчуваючи тільки невелику сухість у горлі й холодний піт на скронях. Я стояв на ногах, але нахабна трійця все ще тримала мене в обіймах.
— Любий пане Єжи, — почав, чарівно всміхаючись, Ярек, — ви маєте рацію, кожна людина, як ви слушно зауважили, хоча б один раз у житті мріє про те, щоб стати актором.
— Але цього ще не досить, — втрутився Марек. Магістр надувся аж до двадцяти семи сантиметрів висоти й забубонів, як дух старого колодязя:
— Бути чи не бути актором? Ось запитання!
Ця перекручена цитата з Шекспіра так вплинула на мене, що я несподівано перестав злитись і гніватись на розбишакувату трійцю моїх друзів.
Нарешті я втямив, у чому справа. Посміхнувся й одразу відчув себе вільним, бо мої друзі випустили мене зі своїх залізних обіймів.
— Дякую вам, — урочисто промовив я. — Я збагнув, у чому справа! Отже, кожна людина не лише раз у житті мріє стати актором, але й хоча б один раз у житті мусить стати актором.
— Отож-бо! — відповіли всі троє.
— Ми дійшли одного висновку, — полегшено сказав я. — Тільки, будь ласка, поясніть мені, що я маю з тим спільного. Ви перелякали мене. У мене в горлі пересохло й тремтять коліна.
— Пересохло в горлі? — спитав Ярек. — І тремтять коліна? Так! Будь ласка, ось підбадьорливі цукерки.
— Я не люблю цукерок.
— Та все ж спробуйте, будь ласка.
Важко відмовитись від милого запрошення. Я застромив руку в коробочку з цукерками. Взяв одразу дві. Побачивши це, Ярек наче трохи злякано глянув на Марека, — той удав, що цього не помітив. Але магістр Діонізій тихенько зойкнув.
А я? Я зовсім забув про те, що в мене коли-небудь пересихало горло й тремтіли коліна. Я відчув у собі незвичайну силу й відвагу. Тепер потрібно було б щонайменше з двадцять братів Кошмарик і десять Діонізіїв Гібридонів, щоб зупинити мене й примусити чинити їхню волю. Відчувши себе сильним, я голосно засміявся. Був готовий до всього.
Захочуть, щоб зіграв на концерті всі етюди Шопена? Зіграю!
Захочуть, щоб у Великому театрі зіграв принца Гамлета чи Снігову королеву? Зіграю!
Захочуть, щоб зіграв як нападаючий у збірній футбольній команді країни? Зіграю!