Брати Кошмарик, Магістр і я
Шрифт:
Я, — «той, що на екрані», — виринув з райдужного туману. І ніби струсив з піджака вісляні вогники.
— Мене не здивувало б, — говорив я з екрана, ніби довірчо й трошки таємниче, — якби деякі слухачі дійшли висновку, що я плету дурниці, а інші запитали, чому чоловік, який пише, так званий артист і так званий інтелектуаліст, починає розводитись про кольори отруйних квітів чи про красу деяких отруйних риб. Я хочу пояснити, що мова йтиме саме про кольори. Не про квіти й не про риб. А, наприклад, про «Кольорові димарі». Зараз саме час з'ясувати таємницю тих райдуг.
У залі раптом зробилось дуже тихо. Ніхто вже не балакав про риб і блазнювання. А ми обидва, — і «той, що на екрані» і «той, що в кріслі», — злегка відкашлялись і всміхнулись
— В першій частині цієї передачі,— говорив він, — ми побачили кілька кольорових димарів, ніби обплетених однією стрічкою з райдужних різноколірних смуг. Ми також були свідками інтерв'ю представників телебачення з більш чи менш видатними представниками цих підприємств.
Це були дотепні розмови. Представники підприємств були в доброму гуморі, наче трошки збентежені тим, що «їхні» димарі влаштували над містом такий кольоровий карнавал. Вони не виявляли жодного занепокоєння. Навпаки! Вони жартували з дивного явища, водночас запевняючи, що лабораторії їхніх підприємств вивчають цю смішну й дивну проблему. Майже ніхто з них не замислився над науковим і практичним значенням «Кольорових димарів». І це була їхня помилка. Дуже серйозна помилка.
Після цих слів я зник з екрана. Протягом наступних трьох хвилин у нас перед очима промайнуло кілька фрагментів та взятих біля підніжжя деяких кольорових димарів інтерв'ю. Цікаво, що коротенькі розмови й уривки інтерв'ю з людьми, які спостерігали «Ніч чудес», були або цілком бездумно веселими, або, — і це важливо, навіть дуже важливо, — справді серйозними.
— Не все те золото, що блищить, — мовила літня жінка.
— Тут, редакторе, — сказав бригадир з комбінату, — не досить подивитись на ту райдугу. Варто було б її понюхати. Перевірити хімічно. Профільтрувати. Тільки тоді буде видно, що це за райдуга.
— Дим — це дим, — дуже серйозно твердила вродлива студентка технікуму, — незалежно від того, чи він подібний до сіро-буро-зеленої річки Лімпопо, чи до гарної райдуги, яка з'являється на небі після грози.
Це добре прозвучало. Дуже вдало було змонтовано уривки з тих інтерв'ю, які я сам записав. Задоволений, я більш зручно сів у кріслі, але мій настрій враз погіршав, бо знову на екрані з'явилась моя фізіономія. Тепер мав початись великий скандал, тобто, правильно висловлюючись, гостра дискусія.
Я, — «той, що на екрані», — ще кілька секунд помовчав. Потім сердито, навіть ущипливо посміхнувся.
— Шановні слухачі, на початку свого виступу я згадував, що за привабливим зовнішнім виглядом може приховуватись не тільки обман, а й небезпека. Гарна квітка може перетворитись на отруту. Райдужна рибка несе в собі смертельну загрозу. Отже, настав час пояснити, чому передачу про таємницю «Кольорових димарів» і «Палаючої Вісла» я почав так несерйозно. Річ у тім, як сказала кілька хвилин тому молода вродлива дівчина, що дим завжди є дим, незалежно від того, чи він схожий на сіро-зелену каламутну річку, чи на гарну вітчизняну райдугу після грози. Що ж це означає? І що мені хочеться вам розповісти? Отож повідомляю, що двоє видатних і надзвичайно талановитих учених розробили метод контролювання за допомогою кольорів ступінь отруєння і запилення димів з окремих димарів краківських підприємств. На схожому принципі вони побудували й метод дослідження ступеня забруднення нашої блакитної Вісли, яка (чи може хто-небудь заперечити мені?) давно перестала бути блакитною. В інтерв'ю з представниками деяких підприємств, димарі яких уночі світилися, мов райдуга, ми почули, що, мовляв, та райдуга — дрібниця й своєрідна розвага. Насправді ж згадані мною два молоді винахідники, брати К., змогли на вершечках найбільш затруєних і запилених димарів вбудувати заслони, завдяки яким можна було перевірити, котре з підприємств димить найбільше та найнебезпечніше. Тому ці райдужні дими над димарями свідчили про затруєння краківського повітря,
Кілька останніх речень я вже говорив під гучний протест середніх рядів. Хоча їм важко було справитись зі мною, — «тим, що на екрані». Чим більший галас вони здіймали, тим більше підсилював звук оператор, і я все одно був гучнішим від того лайливого хору. Деякі з них (розумні й справедливі) мовчали з самого початку. Але більшість галасували чимраз голосніше.
Однак я, — «той, що на екрані», — нічого з того гамору не чув і спокійно, хоч і сумно, пояснював, чому над Краковом влаштували своєрідну «Ніч чудес». Мовляв, удень люди, які відповідають за «морову пошесть», ще сяк-так стежать за димарями і дбають, щоб димів не було видно й вони не впадали в око, а нависали над Краковом, наче густий туман, що його називають смогом…
Проте така дбайливість часто буває вдаваною. Бо коли настає нічна темрява, багато хто забуває про небезпеку «морової пошесті». Фільтри й електрофільтри перестають діяти!
І вранці Краків прокидається на дні брудного туманного озера.
Оператор ще більше підсилив мій голос. На екрані в мене був безстрашний погляд і суворе обличчя. Але я, — «той, що в кріслі», — почувався не дуже добре. Текст, що його я саме виголошував, був зрозумілим кожному з присутніх. Але в ньому були такі пастки й заковики, з яких я не зможу виплутатись, коли дійде до фахової суперечки. Отоді пошиюся в дурні. Щоправда, тут були два молоді, надзвичайно обдаровані брати К., а також пан Єжи Б. з Варшави. Та чи можу я на них розраховувати? Адже вони спочатку вдавали, ніби не знають мене!
Мені зробилось холодно. Потім мене вкинуло в піт. У перший, другий… і так аж до сьомого. А воднораз серце моє сповнилось відчайдушною відвагою. От і чудово! Все гаразд! Я, — «той, що на екрані», — говорю спокійним, але суворим голосом про те, що вже сталось і далі відбувається в краківському закруті Вісли.
Потім я розповідаю, що протягом останніх тридцяти років Краків у зв'язку з задимленням і запиленням повітря втратив сто… повторюю: сто!.. сонячних днів на рік, а відомо ж бо: туманна долина Вісли і так ніколи не була надто сонячною.
Тому нічого дивного, що на Краків кожного року спадає п'ятсот тонн пилу на один квадратний кілометр, — адже в місті є близько тисячі п'ятсот фільтрів, з яких сяк-так працюють… двадцять дев'ять.
Та навіть ті фільтри, які працюють, уже застарілі, їх погано обслуговують і повністю не використовують.
Чого ж дивуватися з надміру пилу і диму, коли вітер вів з Сілезії?
Таке саме становище і з палаючою Віслою.
Найбільше її затруює Сілезія, але Сілезія не за кордоном, і треба з нею домовитись, коли не хочемо, щоб краківська Вісла перетворилась на гноївку.
Вже сьогодні Вісла під Краковом стала суцільним великим стічним рівчаком, кладовищем, яке провідують духи отруєної риби, і великим докором сумління для людей.
Що ж до наших любих кольорових димарів, то людям, які відповідають за це, треба пояснити, що в Чехословаччині або в Радянському Союзі їх через кілька днів вимкнули б і закрили б: адже допустима норма забруднення повітря в Чехословаччині наполовину нижча, ніж у нас, а в Радянському Союзі аж у сім разів нижча. Раджу всім це запам'ятати.