Брати вогню

Андрусяк Михайло Миколайович

Загинув Василь Левко у травні сорок восьмого. Заночував у стодолі своїх родичів у Вікні. З ним був хлопець із сусідніх Тишківців Василь Дідик на псевдо Дуб. Продав друзів зрадник М. К. Чекісти оточили стодолу. Циган із Дубом відстрілювалися, доки Дуба не вбили. Енкаведисти погрозили спалити всю господарку, якщо Циган не здасться. Шкодуючи тяжко надбане майно невинних людей, Василь пристав на пропозиції ворожого командира. Кинув ворогам під ноги автомат без набоїв і вийшов у вишитій сорочці, босий. Ледь переступив поріг, як чекісти підло порушили слово й стали стріляти. Не чекаючи від більшовиків чогось іншого, Василь висмикнув з-за пояса пістолет і відправив ще кількох на той світ. Зрешечений ворожими кулями, впадаючи в забуття, останній набій пустив у себе. Начальник Городенківського МГБ Борис Антонов велів принести відро гноївки і власноручно поливав нею вбитих повстанців.

Наді мною почали скупчуватися чорні хмари. Переховуватися

в полі ставало щораз важче. Почастішали облави. Без напарника велося все гірше. Крім того, я вже примелькався в селі. Свої стали дивитися на мене косо й бокувати. Причина зрозуміла. Батько – голова сільради. Кудись піти не міг. Нога ще не загоїлася й не витримала б довгого переходу. З-під рубців просочувалися кров і гній. Несподівано з’явилася підмога. Прийшли до села хлопці з нашої сотні з чотовим Завірюхою. Вони квартирували в його рідному селі Тишківцях. Друзі відпитали мене. Почувши себе серед товариства в безпеці, розповів усе про мене й Василя. Чотовий велів покликати станичного Захарова. Зібралися ми в хаті Петра Шумина. Завірюха досить різко поговорив зі станичним. Наголосив, що з наших із Василем голів у цьому селі волос не сміє впасти. Хлопці так набідувалися не для того, щоби терпіти утисків від своїх. Людей пора навчитися цінувати. Відчитав станичного, мов хлопчака. «Якщо Підкова продався, то доведіть це і судіть, а не покеровуйтеся бабськими плітками і не піддавайтеся на чекістські провокації», – порадив на прощання. По відвідинах товаришів із сотні мені повелося легше. Хоча своїх не треба було вже остерігатися. Правда, прибульці й засмутили мене тяжко. Сповістили про смерть Орлика. Для мене й моїх друзів сотенний назавжди залишився взірцем людини мужньої та хороброї, цілковито відданої Україні.

Одного вечора я вирішив провідати хлопця, що бідував зі мною на Буковині, відтак воював в Орликовій сотні. Він уже півроку перебував удома, куди повернувся з Карпат хворий на тиф. Стало відомо, що його нещодавно заарештували чекісти, але випустили. Я вирішив сам перевідати, що й до чого. Колишній соратник зустрів мене привітно, проте в очах його прочитувався переляк. Виглядав здоровий, але щось його гнітило. Став я розпитувати односельця про його справи. Сказав, що викрутився. Наплів енкаведистам про баудінст. Ті повірили. Хлопця й справді німці забрали були до баудінсту, але йому вдалося втекти. Чекісти про це не знали. Отож своє перебування в УПА повстанцеві вдалося від них приховати. Усе виглядало досить правдоподібно. Я йому повірив. Розповів про себе, про поневіряння в полях. Навіть подальшими планами поділився.

Кілька днів по тому я прийшов покрадьки вночі на рідне обійстя. Було душно. Панувала якась незвична нічна тиша, яку порушував кволенький плач малого Степанка в хаті. Тато смоктав самокрутку, пускаючи дим у комин. Каже, що щось воно йому дуже все підозріле: пес кудись запропастився, за хатою щось довго гупало, хтось вовтузився наче… Я теж згадав, що Бровко не зустрів мене, як звично, на городі. Зрозумів поки що підсвідомо, що потрапив у пастку. Скоромовкою пояснив батькові, як знайти сховану під межею зброю. Сінешні двері вже тріщали під ударами прикладів і чобіт. Вхопив із лави татові ґачі й домоткану сорочку. Свій одяг жбурнув на піч між сонні діти, що блимали з-поза комина переляканими оченятами. Найменшенькі, Степан і Мирося, заплакали. Часу заспокоювати дітлахів не було. Через віконце в стіні між хатою й стайнею думав прокрастися до криївки під стайнею, а звідти хід виводив у корчі коло дороги. Не встиг підійти до віконця, як зі стайні вже блимали ліхтарики. Зрозумів, що мене продали. Ворог же досі про схрон нічого не відав.

Вибиті з завісів важкі двері гулко гупнули посеред сіней, аж шибки забриніли. До хати ввалився гурт озброєних людей. Далі все відбувалося на відомий вже з Василевої розповіді чекістський манір. Проворні хлопці в мазепинках із тризубами накинули мені на шию зашморг. Ремінь-сирівець боляче врізався в горло. Посипалися знайомі вже звинувачення у втечі з сотні й зраді. Нічні відвідувачі майже всі були у вишиванках. Тя я відразу збагнув, що потрапив до рук чекістів, бо москаль і в Африці москаль. Коротко шепнув татові, щоби шукав мене в Городенці або Коломиї. За що тієї ж миті дістав важким прикладом поміж лопаток, аж зуби клацнули. У сінях на прощання з рідною хатою, дістав кілька стусанів, аж перелетів через поріг. За порогом мене підхопили й потягли подвір’ям до воріт. Закинули на перекладину над брамою пасок і заповзялися повільно його натягати. Щоби не опирався, ще раз гупнули кольбою в спину. Зашморг стиснув горло. Перед очима замерехтіли зірки, до яких я стрімко летів із нашпанованим на горлі сирівцем. Навіть не встиг усвідомити, що це смерть.

Отямився під брамою. Лежав у калюжі. Очевидно, непритомного мене відливали, щоб повернути до життя. Побачивши, що я опритомнів, нападники заговорили. Вже не таїлися. Розмовляли російською. Опергрупа МГБ під командою

капітана Білоуса. Я впізнав його, коли той схилився наді мною, бо Василько описав офіцера досить детально. Серед емгебистів упізнав чоловіка з Тишківців, який був з нами на Буковині. Він і розповів своїм новим господарям про схрон у стайні. Відлежувався там колись поранений. Тепер віддячився. Одним запитанням стало менше. Залишалося поки що нез’ясованим, хто навів так точно емгебистів. Адже засаду організували саме тієї ночі, коли я мав прийти по харчі, а не якоїсь іншої. Виходить, що хлопець, з яким я розмовляв так відверто, – зрадник. Я мало не заплакав. Не тому, що мене заарештували, а тому, що втратив віру в людей, що живила мене досі. Кому вірити? Чоловік цей, як і інші зрадники, став для мене мерцем. Він загубив те, що робить людину людиною, – душу. Донині товчуться поміж нас ці бездушні живі трупи. Повік не буде їм прощення.

Мені міцно стягли сирівцем руки за спиною і за пасок на шиї, мов теля на налигачі, потягли на село. Дорогою не забували час від часу давати стусанів. У деяких хатах світилося, чулися плачі. Значить, я не єдина жертва запроданців. Від цього стало ще тужніше. Біля читальні метушились якісь люди. У темряві я не міг нікого розпізнати. Через кілька хвилин пролунала команда: «Впєрьод!». Мене повели далі сонним селом. Три чекісти йшли попереду, по два ліворуч і праворуч, кілька тупотіли кованими чобітьми ззаду. Всі були зодягнені у вишиванки, на головах – мазепинки й петлюрівки, на грудях – ліхтарики. Бряжчали автоматами й кулеметами. Через колишній панський двір вивели на дорогу Волосянку. То була довга алея, обсаджена обабіч стрункими тополями. Нею шпацирувало колись польське панство. Сьогодні ведуть мене нею москалі й місцеві запроданці до гостинця. Ведуть змотузованого, на поводі, мов страшного розбишаку. З поля вітер доносить пахощі хлібів із полукіпків. Удихнув, може, востаннє, рідний запах. Нестерпно засвербіли руки. Все віддав би тієї миті, щоби пройти пшеничним ланом з косою бодай ручку…

На цісарській дорозі стояло кілька возів. Чекали на арештантів. На возах куняли пригнані з недалеких Сороків селяни. Мене відразу ж кинули в пропахлі гноєм драби, зусібіч повсідалися озброєні емгебисти. Один боляче став мені на поранену ногу. Я, стиснувши до скреготу зуби, не стогнав, аби не дати садистові очікуваного задоволення. Тоді він туго затяг сирівець у мене на горлі й міцно прив’язав його до клюпака. Цвьохнув тонко батіг, і віз погуркотів із горба в Грабарку. Ззаду тарабанили інші вози, незадоволено форкали коні. Чувся приглушений російською лайкою жіночий плач. Протяжно крякало вороння на величезних тополях. Невільницька валка гримкотіла у ніч…

У московських катівнях

Важкою каменюкою тисли гіркі думи. Розмірковував, що казатиму на допитах. Чи взяли ще когось із нашої сотні? Чи ставатиме хтось доочно? Кого везуть позаду? У Чернятині валка зупинилася. В темряві бовваніли примарливі тіні возів, на яких позіщулювалися їздові-селяни. Мені наказали злізти з воза й пересісти на сусіднього. Те саме зробили й інші арештанти. Невдовзі гуркіт кованих коліс поступово віддалився. То селяни з Сороків розвернулися й чимдуж погнали коней додому, якнайдалі від лиха. Чернятинські фірмани хрипкими зі сну голосами повйокували на коней, що знехотя тягли важкі вози під гору побіля цвинтаря.

У Городенці зупинилися біля будинку МГБ. Усі позлазили з возів. Мене завели до кімнати чергових. По якомусь часі двері розчахнулися, й до приміщення заштовхали п’ятьох молоденьких дівчат. То були мої односелеці Марія Несторак, Марія Євчук, Євдокія Семенчук, Марія Паньків та ще якась незнайомка. Їх повсаджували на лаву біля мене. Черговий якраз мучив телефон. Крив когось по той бік дроту добірною російською лайкою, аж слухавка шкварчала. Я скористав з нагоди і, відвернувшись від емгебиста, шепнув дівчатам, аби казали, що бачили мене ще за німців і нічого про мене не знають. Марія Несторак кліпнула очима, що все зрозуміла. Натреноване чекістове вухо вловило шепіт, і він підскочив мов на пружині. «Што за разгавори? Прєкратіть!». Із рота йому пирскала слина, мов у скаженого псиська. Я замовк, напустивши на себе байдужого вигляду. Через кілька хвилин дебелі конвоїри вхопили мене попід руки. Потягли аж в кінець коридору і з розгону швиргонули в ковані двері, що відчинилися під вагою мого тіла. У камері розмотузували задубілі руки. На прощання скинулися мені по копнякові кованими чобітьми. Злорадно, наче вислужуючись перед червонопогонцями, заскрипів замок: «Не ви-пу-щу!». Маленька темна камера з заґратованим віконечком під самою стелею байдуже проковтнула чергову жертву. З її нутра віддавало неземною стужею. Подумалося, що це вхід до більшовицького пекла, яке людиноненависники створили на землі. У короткій вузькій камері зі студеною долівкою і слизькими стінами прочипів до полудня. Нестерпно, якимось нефізичним болем нила поранена нога.