Брати вогню
Шрифт:
Безодня ГУЛАГ
У вересні 1946 року пересильна в’язниця спорожніла. Майже всіх послали на етап. Руки назад, камера за камерою гнали зморених невільників брукованою львівською вуличкою до недалекої станції. Конвоїри й собаки пасли кожен наш порух. Вагони-телятники аж тріщали від в’язнів. Мов овець в отарі, солдати перелічували всіх, перш ніж посадити до вагонів. Наповнивши ешелон живим товаром, чекісти дали команду рушати. Потяг зачмихав на північ. Кожен одержав по кілька оселедців і сухарів. Води давали вкрай рідко й мало. Знущатися над людьми більшовики вміли. Проте браком води й тіснявою наші лиха не обмежувалися. Конвоїри часто влаштовували собі розвагу, перелічуючи засуджених. Усіх зганяли щільно в один кінець вагона. По одному заставляли переходити в протилежний кінець, рахуючи при цьому. Кожного п’ятого з розмаху гупали в плечі дерев’яною довбенькою
У Москві конвой змінили. До вагона повскакували дебелі червонопогонні лобурі з такими ж, як і в попередніх, пиками. Вже їхній вигляд нічого доброго в’язням не віщував. Перші ж слова одного з охоронців підтвердили наші здогади:
– Валаґодскій канвой шутіть нє любіт.
Серед попередніх наших конвоїрів траплялися фронтовики. Вони трохи стримували молодих. Ці ж пороху не нюхали. Система видресирувала їх на справжнісіньких конвойних псів. Коштів не шкодувала, знаючи, що краще мати вірного пса, ніж кількох розумників. Хліб і сало ті відпрацьовували справно. Били вже не кожного п’ятого, а всіх загалом. Найдужче діставалося хворим і немічним, які не могли втекти. Усіх, хто мав золоті зуби, тягли до тамбура на «операцію». Звідти нещасні поверталися вже без зубів і не тільки золотих.
Місяць неймовірних страждань у товарному вагоні закінчився в місті Княжпогості в республіці Комі. Покрова сорок шостого року щедро всипала північний край снігами, не поскупилася й на морози. Благенько вдягнені й узуті, зголоджені та зморені в’язні промерзли до кісточок, доки дійшли під щільною охороною до дерев’яного барака в лісі. Усередині приміщення з вкритими товстим інеєм стінами й нарами не тепліше. Назбираний у лісі сухий хмиз незабаром розігрів дві металеві пічки-бочки до червоного. Стало парко, мов у лазні. Висотані тяжкою дорогою невільники простяглися на вологих нарах. Але довго поспати не вдалося. Бочки швидко охололи, й у дерев’яному помешканні знов запанувала стужа. Невдовзі довжелезний барак перетворився на крижану печеру. Ледве дочекалися ранку. Ця студена оселя ще цілий тиждень служила нам пристанівком. Худі наші тіла аж дзвеніли від лютої холоднечі. На роботу нас поки що не виганяли, але й годували відповідно. У ріденькій юшці зрідка траплявся шматочок гнилого турнепсу. Хліба не було й крихти. Ми проходили перше коло гулагівського пекла, що називалося карантином.
Наступного тижня невільників вишикували перед бараком. Прийшли «покупці». Без зайвих розмов і церемоній роздивлялися й обмацували людей. Кожен норовив вибрати найдужчих. Чистісінький тобі ярмарок рабів. Я потрапив на лісопильний завод, що був водночас ОЛП – отдєльним лаґєрним пунктом. Набирав робітників начальник пункту, він же директор заводу. Мені випала одна з найважчих робіт, позаяк був високий і дужий. У парі з в’язнем-білорусом вантажили на вагонетку шпали після лісопильної рами у таборі число «двадцять». Хлопець був на два роки старший за мене й теж мав політичну статтю. Важкезні сирі шпали ципірили вдвох на вагонетку, вкладали у три ряди по п’ять штук у кожному, штовхали чимдуж на склад і там розвантажували. Інші каторжники ті шпали штабелювали. Робота була неймовірно важка. Здавалося, що за два тижні каторжної праці всі нутрощі в мені понадривалися. Від самого лише вигляду купи шпал починали трястися ноги й руки. Вирішив щось зробити, щоби не пропасти на роботі остаточно.
Мороз забиває подих. Люди в цеху мерзнуть, а ми аж примерзаємо до вагонетки. Студінь стискає всеньке тіло, руки-ноги, мов дерев’яні. В голові ледь тепліє думка. Звільнили сиву від морозу вагонетку від чергової п’ятнадцятки промерзлих шпал. Напарник чимдуж кинувся до цеху. Я вирішив здійснити задумане. Попхав вагонетку якнайвище по рейках і штовхнув уперед. Доки та набирала швидкості, я вже чекав біля самих воріт. Ліву руку в рукавиці поклав на рейку. Вагонетка легенько покалатує все ближче, а я вже бачу себе в теплому шпиталі з забандажованою рукою. Лячно не було, бо не раз бачив, як доведені до відчаю в’язні відтинали собі пальці на руках, аби тільки дістати легшу роботу. Переднє колесо вагонетки вже було доторкнулося рукавиці, як я підсвідомо висмикнув з неї пальці. Половина рукавиці лишилася на рейці. Друга валялась у снігу. Уявив собі в ній відтяті пальці, й стало мені боляче. Думку про каліцтво відкинув геть.
Більше трьох тижнів на вивезенні шпал не витримував ніхто. Я потрапив на лісоповал. Рубаємо ліс. Бриґада – чотири дівчини з «двадцять першого» лаґпункту і я. Ганя й Оля – зі Львівщини. Інших не пригадую. З однією ріжемо ручною пилою дерево. Дві інші обрубують гілля, тягають його на купу і спалюють. Робота теж нелегка. Найдужче
Номерів на одежі ми ще не мали. Удосвіта конвоїри бемкали в рейку. Чергові окриками піднімали втомлених в’язнів. Скрипіли замки у дверях замкнених на ніч бараків. Побарачно наглядачі вели невільників до їдальні. Черпак баланди з турнепсом слугував нам за сніданок. Опісля – на роботу. Солдати проводили до вахти. Звідти в’язні розходилися на об’єкти без конвою. Втекти неможливо, бо всі зони охоплені кількома кільцями озброєної охорони з псами.
Різати ручною пилою в глибокому снігу мерзлі дерева тяжко. Дівчата змінюються час від часу біля пили. Мене міняти нікому. За два тижні ми вже звиклись і спрацювалися. Праця хоч і виснажлива, та все ж легша, ніж на шпалах. Та й із дівчатами веселіше. Їхня присутність животворно впливала на висотаних хлопців. Чергова зрізана сосна коротко скрипнула, крутнула гіллястою головою і впала на зелену сусідку. Як ми не старалися, стягти її, не змогли. Пиляли вже третю чи четверту деревину, коли злякано зойкнули дівчата-сучкоруби. Я озирнувся. Простісінько на нас падала недовалена сосна. Випустив дерев’яну ручку пили, ступнув до своєї напарниці й щосили штовхнув її в недалекий замет, а сам метнувся в протилежний бік. Останнє, що запам’ятав, – зелень довкіл. Опритомнів у шпиталі. Пощастило, бо лише невелика гілляка засягла по тімені й приглушила. Розбиту голову змастили йодом і через п’ять днів виписали. Правда, ґуля на голові залишилася на все життя.
Працюю вантажником. Вантажимо ліс зі штабелів у вагон. Похилими напрямними викочуємо вдвох через стінку вагона грубезні шестиметрові колоди. Поруч гупають мерзляками об днище вагона інші пари в’язнів. Механічно хапаюсь обіруч за товстіший кінець колоди, позаяк напарник трапився слабший. З голови ніяк не вивітрюються залишки дивного сну. Я виліз на височеньку вишню край нашого городу. Запашні соковиті вишні самі просяться до рук. Що вище, то кращі. Видряпуюся на самий вершечок, а знизу хтось смикає за ногу. Дивлюсь, аж то неня пнеться до мене. Гіллячкою нижче біля неї стоїть брат Лесь. Обидвоє в білюсіньких вишитих сорочках, босі. Поглядами благають мене злізти, а неня ще й посмикує легенько рукою за ногу. Чомусь дуже стривожені. Вранці перед роботою розповів сон черговому по бараку вуйкові Йванові зі Станіславщини. Старий пояснив, що то він сіпав мене за ногу, коли будив. Проте застеріг, щоб остерігався, бо то може бути якийсь знак. Чоловік розумівся на снах. Пораду його згадав, коли мене витягали з вагона з розтрощеною лівою ногою. Привалило колодою, коли поліз піднімати контрольну стійку з дна вагона. Щось я там довгенько занушкався. Сусідні вантажники не знали, що я внизу й кинули колоду. Болю не відчув, бо нога промерзла наскрізь, але підвестися сам не міг. Ногу медики одягли в ґіпс. Лежав у теплі, а перед очима все мелькали замерзлі колоди, тисячі яких перетягав за кілька тижнів.
Доки лежав із потрощеною ногою, у таборі розпочався набір на курси кочегарів. Вирішив і я спробувати вступити, хоча майже не вмів ні писати, ні читати. Прийняли. Зрештою, грамота там нікому і не знадобилася. Закінчив курси і став кочегаром. На нижньому складі було дванадцять колодотягів, на кожному – по два котли, що нагадували паровозні топки. Ліс сплавляли рікою. На бонах стоять невільниці з довгими баграми в руках. Металевими гаками чіпляють колоду і спрямовують у відповідні ворота. Кожна колода промаркована залежно від товщини й потрапляє у свої ворота, відтак на потрібний колодотяг, далі – до штабеля, а вже звідти – до лісопильної рами. Робота для тих, хто на високій естакаді, важка й небезпечна. Мокрі кругляки часто ставали сторчака, падали з чотириметрової висоти й калічили людей удолині. Практично не було дня без каліцтва чи смерті. Та хто в московських таборах рахувався з життям невільників. Дармову робочу силу каральні органи справно постачали з усіх закутин імперії.
Найвідповідальнішим вважався перший від ріки колодотяг. Він був найбільше завантажений, позаяк тяг грубезні колоди знизу догори. Поступово ліс розсортовували й останній колодотяг ніс на своїх ланцюгах найтонші колоди. Обслуговувати перший довіряли найретельнішим кочегарам. По якімсь часі туди призначили мене. Не тому, що я вже так дуже старався вислужитися чи сподобатися начальству. Просто змалку мене привчали все робити добросовісно. Бо працювали ми на своїй землі, коло своєї господарки. Інакше я просто не міг. Працюватити по-радянському, абияк, не навчився відтак ні в таборах, ні в колгоспі. Від цього страждав неабияк, бо крім того, що висотувався, ще й терпів глузи хитріших хлопців. Та все одно перебороти себе не міг. Або працював добре, або не працював узагалі. Ні це, ні те на користь мені не йшло. Перше забирало сили, за друге – коцюбнув у бурі. Завдання кочегара – підтримувати вогонь у топці, щоби тиск у котлі був сталий. Для цього дрова треба було складати навхрест, бо сирі півметрові поліна на купі радше тліли, ніж горіли. Всі ці кочегарські премудрості засвоїв досить швидко. Постійно мусилося стежити за помпою й інжектором. Котли нерідко вибухали.