Брати вогню

Андрусяк Михайло Миколайович

Наступного дня посильний підняв мене з ліжка. Викликають до райвідділу КГБ. Другий поверх, третя кімната… Терещенком аж підкинуло, коли я переступив поріг його кабінету.

– Ти що, Миколо, за дурнів нас тримаєш? Розкрився! Хто тепер тобі щось у селі скаже? Чому покриваєш ворогів радянської влади?

Це він мав на увазі провокатора-п’яничку Драгомирецького.

Авгеєв передав мене Максимовичеві, що змінив його на посаді заступника начальника райвідділу КГБ. Ґраната не дає чекістам спокою. Викликають мене з Іваном Коркозою, якого я майже не знав, оскільки був від нього старший, і дороги наші досі не сходилися. Іван був забіяка і верховодив над сільськими парубками, тому підозра падала й на нього. Був дужий і зухвалий, ні перед ким

не гнув коліна. Отож зводять нас з Іваном у кабінеті й змушують признатися. Нічого вам, мовляв, не буде. По якімсь часі Коркозу вивели, а мене стали заставляти, щоби вивідав у нього все про ґранату. В якомусь часі заводять обох до порожнього кабінету. Лише велика облуплена шафа в кутку. Відразу ж киваю Іванові на неї. Розпочинаємо бесіду, здебільшого, про парубоцькі справи. Хоча парубкування моє минуло в таборах. Пішов зі села хлопчиськом, а вернувся вже зрілим чоловіком. Розмовляли ми довго, про все і про ніщо. Чекістові в шафі, либонь, дуже кортіло почути щось цікаве. Натомість слухав різні небилиці, до того ще й боки собі повідтискав. Мало того, задиміли ми з Іваном самокрутками біля самісінької шафи. Як він там не задихнувся?

Коркозу вивели з кабінету. Невдовзі випровадили й мене. Завели до Терещенка. Максимович стоїть біля вікна. Слідом заходить ще один у цивільному. З його розлюченого вигляду зрозумів, що це чоловік із шафи. Став у мене за спиною. Терещенко вдавано весело потер руками.

– Ну що, Миколо, нарешті ти впіймався. Коркоза все розповів. Ми його відпустили, а ти розповідай сам, як кидав ґранату. Суд це врахує.

– Давайте, – кажу, – його сюди, хай і мені скаже.

Доки ми так перечилися з начальником районного КГБ, чоловік у цивільному не витримав:

– Чого ви від нього хочете? Він потерся серед тих бандерівців і набрався різних штук. Язик розпускає, як постіл, а меле про всякі дурниці, тільки не про справу.

– А що, та шафа має вуха? – Не втримавшись, ляпнув я собі на лихо.

Чекіст, довго не думаючи, так заїхав мені чимось твердим у вухо, аж я беркицьнувся під стіну. Ще раз пересвідчився, що з більшовиками жарти кепські. У голові гуло три дні, а на вухо оглух назавжди. Того дня заробив від чекістів пам’ятку на все життя. Бо крім перебитої перепонки, мав ще вибиту щелепу. Досі тріщить, коли їм. І це в п’ятдесят п’ятому році, по десятьох роках тяжкої неволі в концтаборах.

Посеред ночі відімкнули двері камери й відпускають додому, просто кажучи, виганяють геть. Добути до ранку не дозволяють, хоч я і просив. Куди подітися? Йду. Дорогою розмірковую, чого чекістам треба. Або хочуть простежити, до кого піду, або ж надумали мене знищити. Нічною Городенкою перейшов без пригод. За містом почвалав не дорогою, а вздовж неї полем поза дерева. Наближався до цвинтаря в Чернятині, як дорогою почмихала під горб легкова машина з погашеними фарами. Устиг заховатися за дерево й причаїтися. За Чернятином подався навпрошки засніженими полями. Додому прибився пізньої ночі. Домашні сповістили, що приїздила якась машина, хтось ходив попід вікна. Чекісти загубили мій слід. Наступного ранку Степан Остафійчук і Володимир Гайдичук розповіли, що більшовики шукали мене в них.

Навесні п’ятдесят п’ятого зібралися з дружиною виїхати на Інту до її знайомих. Але недремні мої стражі з КГБ категорично заборонили виїздити з села, доки не розповім про ґранату. Правда, в короткому часі, коли спалахнуло повстання в Угорщині, нас таки вигнали з Вербівців. Утім, то вже окрема історія. Ґраната висіла на мені довгі роки. Для себе я все вияснив з нею. То була буденна річ і взагалі політикою не пахла. Начальник охорони, якого засягли осколки (Бог шельму мітить) приставав із залицяннями до молодиці, чоловік якої був крутого замісу і подібних речей нікому не прощав. Отож відкопав ґранату, виждав момент і шарахнув… А мені кості трощили. Своє він від мене дістав, хоч чекісти, звичайно, нічого про те не відали.

Працюємо обоє в колгоспі. Дружина ґарує в ланці, я – їздовим.

Коні мені бриґадир дав щонайгірші: миршаві, худі ще й норовисті. Вожу гній. Норма непомірна. Я ж після таборів ледве ноги волочу, але стараюся, щоби заробити якийсь трудодень. Інші їздові мають легшу й поплатнішу роботу, мені ж повсякчас дістається найтяжча й дешева. Звісно ж – «ворог народу». Жінки сапали буряк за гостинцем. Почалася гроза. Кілька днів перед тим блискавкою вбило на полі жінку в Старому Гвіздці. Досі стоїть там пам’ятник Одарці. Налякані жінки кинулися навтьоки, щоби десь перечекати страшну негоду. Дружина, на той час ваґітна, дріботіла позаду, бо не мала сил бігти. Її наздогнав на жеребці бриґадир Іван Остафійчук, вицвьохує над головою батогом і лається на чім світ стоїть. Вона його вгамовує, не панщина, мовляв, дайся на стримання, чоловіче. Та колгоспний служака роз’юшився, ледь не затоптав конем сердешну. Того ж дня мене вигнали з роботи за неї, бо з ланки не виганяли. Гіршої роботи в колгоспі просто не було. В ланці жінки малися гірше, ніж на каторзі. Довелося перебиватися різними випадковими роботами.

Правда, ще раз дали мені коні, але тільки на два тижні. «Рішенням правління» голова колгоспу Іван Вербівський звільнив мене з «привілейованої» роботи.

На початку березня 1957 року нас із маленьким сином витурили з Вербівців. Мали комуністи страх, що піднімемо повстання, як мадяри в себе. Поїздами доїхали до Кіровограда. Звідти подалися селами шукати притулку й роботи. Зупинилися в Новоукраїнці. Всіх моїх товаришів по нещастю розмістили по хатах, а нас із малям баба не впускає, бо не любить дітей. Ледве ублагали стару, щоби дозволила переночувати бодай одну ніч. Наступного ранку навпрошки полями подався до інших сіл шукати щастя. У Старій Дереві розмовився з головою колгоспу Танцюрою, білорусом. Дуже його цікавило, чому приїхали ми з маленькою дитиною. Щось було в чоловікові таке, що викликало на відвертість. Повідав йому щиру правду. Погодився прийняти нас до колгоспу й дати житло, але за умови, що й інших вигнанців із Вербівців приведу зі собою. Робочі руки йому потрібні, а працьовитіших від галичан не знайдеш. Торік у селі вже працювали хлопці з Вербівців – Михайло Яремчук і Михайло Масевич. Залишили по собі добру згадку.

Танцюра припав мені до вподоби. Того часу дати прихисток «бандері» наважувався не кожен керівник. Либонь і я йому чимось сподобався, бо без зайвих розпитів дав мені пару гнідих, щоби перевезти майно й дружину з дитям. Їду розвезлим весняним степом. Віз по осі грузне в масний чорнозем, колеса набирають землі, ледве крутяться. Мушу щокілька сот метрів чистити, бо коненята геть змокріли. Але на душі весняно-весняно. Так буває від зустрічі з доброю людиною. У тих, кого тривалий час несправедливо цькують, загострене чуття добра і зла. Я ті речі сприймав оголеним нервом.

До Старої Дереви ми відбули чималим гуртом – Михайло Остафійчук, Петро Стефанюк, Михайло Масевич, Юрко Голинський із донькою Доцею, Ярослав Стефанюк із дружиною Марією й Федір Петрущак із Вікна. Довго умовляти хлопців не довелося. Того ж таки дня покинули Новоукраїнку. Прибули до сусіднього села пополудні. Біля колгоспної конюшні нас чекав голова, оточений гостроязиким жіноцтвом. Хутко розхапали хлопців по квартирах. Ця собі бере «етого», та «етого», ота «етого»… А мені, хоч сядь і плач. Знову лишилися з дружиною та сином збоку. Стою й позираю на голову. Той лишень усміхається під ніс.

– Нічого, Миколо, побачиш, вони ще проситимуться до тебе на квартиру.

Нам дали кімнату в хаті баби Маші, яку чомусь прозвали Передріглаз. Стара поставила єдину умову. Муситиму інколи вартувати за неї в колгоспному курятнику. Я відразу ж погодився. Після невеликого ремонту поселилися в старій хатині. Масевич і Яремчук лишили по собі саморобні канапи. Спати було де. По кількох днях ми вже мали квартирантів. Прийшли Петрущак із дружиною й Петро Стефанюк. Щось там не поладили з господарями. Перебивалися в нас, доки не підшукали собі житла.