Бронзовий чорт
Шрифт:
Мотоцикл надійно кріпився в літаку, ніякі віражі не могли зрушити його з місця, Іполитов попросив відкинути спеціальний трап, сам звільнив мотоцикл від кріплень, одним рухом ноги завів його й виїхав з літака. Дав газ і проїхав по аеродрому.
Мотоцикл слухався найменшого поруху, вмить набирав швидкість.
Іполитов поплескав по бензобаку долонею і зацитав:
– А номери? Чи відповідають номери військовій частині, зазначеній у документах?
Валбіцин, який був допущений на аеродром, запевнив:
– Усе гаразд.
Іполитов ще раз поплескав
– Отже, завтра… Так, завтра, панове… Ви попередили агентів, що завтра вночі мусять приймати нас?
Краусс кивнув ствердно, але все ж запитав у гауптштурмфюрера Кранке:
– Коли Горохов виходить на зв'язок?
– Сьогодні між десятою і дванадцятою.
– Ще раз попередьте: завтра о другій годині ночі повинні запалити вогнища.
Іполитов з жалем відійшов од мотоцикла.
– Сьогодні останній вечір, – сказав скрушно, – останній вечір у вашій компанії, панове. Мені шкода…
– Мусимо відсвяткувати його! – запропонував Краусс.
– Так, – погодився Іполитов, – але завтра в мене вже не буде ні настрою, ні бажання перевірити вміст валіз.
– Я перевірив усе особисто, – запевнив Кранке.
– Покладаюсь на вас гаушптурмфюрере, – нахилив голову Іполитов, – проте я хотів би знати, в якій валізі що лежить і як мені зручніше дістати потрібне.
«Нахаба, – подумав Кранке, – ще б два місяці тому я б тобі показав перевірку!»
Однак гауптштурмфюрер посміхнувся і відказав сквапно:
– Дуже прошу, гер Іполитов. Пройдіть до приміщення.
До барака принесли витягнуті з мотоцикла дві невеличкі валізи, і Іполитов почав перевіряти їх. Спочатку схилився над валізою із зброєю: справді, все вкладено акуратно, з німецькою педантичністю. «Панцеркнакке» й комплект снарядів-ракет для нього, портфель з міною – Іполитов підозріло скосував на нього, чорт, він завжди трохи упереджено ставився до вибухівки, звичайно, знав, що без детонатора вибух неможливий, та це сусідство з міною муляло його.
Іполитову здалося, що Краусс помітив його нерішучість, – цього тільки йому бракувало: він переклав портфель зручніше. Але ж Краусс, виявляється, і не дивиться на нього – клята підозрілість, коли він здихається її?
Автоматичні пістолети з комплектом отруєних і розривних куль, гранати… Начебто із зброєю все гаразд, Іполитов торкнувся кобури. Так, він матиме кілька пістолетів, – ті, що у валізі, й вальтер, нікельований офіцерський вальтер, безвідмовну й красиву зброю – Іполитов знав, що деякі радянські офіцери мають такі трофейні пістолети, носити їх вважалося якоюсь мірою шиком.
Схилився над другою валізою, перебрав її вміст уже не так старанно, хоча в глибині душі розумів, що ця валіза має не менше значення.
Радіостанція, комплект незаповнених бланків різних радянських установ, дипломи, посвідчення… Близько півмільйона карбованців радянських грошей.
«Молодець Валбіцин, – подумав, – досконало знає свою справу».
Здається, тільки подумав про Валбіцина, а
– Оце комплект літер і складальна каса. Ручний металевий прес для паспортів, металеві штампи польових пошт, печатки та штампи різних радянських військових частин. Сподіваюсь, ви не забули, як користуватися штампами?
Менторський тон Валбіцина розлютив Іполитова, і він закрив валізу, мало не прищемивши довгі пальці інструктора. Обернувся до Кранке.
– Тепер я переконався, що все гаразд, – мовив, наче був не звичайним агентом-диверсантом, а принаймні інспектором Головного управління імперської безпеки.
Кранке догідливо нахилив голову, ще раз присягнувши розквитатися з цим нахабою в разі блогополучного його повернення.
– Що ж, панове, – запропонував, – із справами покінчено, рушаймо.
Всі пожвавішали в передчутті банкету. Валбіцин потер руки й поплямкав губами, буцім уже випив першу чарку й відчув, як приємно обпалив коньяк, його шлунок. Іполитов накинув плащ, ніхто навіть мигцем не повинен побачити його у формі радянського майора, й товариство попрямувало до автомобіля.
Їм відчинила не покоївка, а сама Сулова. Вона вже кілька днів обношувала форму молодшого лейтенанта Червоної Армії й тому перебувала в поганому настрої. По-перше, їй взагалі не подобався формений одяг – віддавала перевагу сукням з великим декольте, вважаючи, що саме ці її жіночі принади найбільше подобаються чоловікам тому й показувала їх якнайвідвертіше. По-друге, мала злена Краусса й Кранке за те, що зробили її лише молодшим лейтенантом. Десь у глибині душі розуміла – воні мають рацію, їм видніше, зрештою, скільки їй носити ц кляті погони, виконають завдання і назад, однак ніяк ни могла пересилити себе.
Ну невже так важко начепити на погони ще дві зірочки? Була б вона тоді старшим лейтенантом і з більшою повагою ставилась би до самої себе. Та й медаль видалі лише одну – «За участив в обороне Ленинграда». Он Іполитову яку відзнаку повісили! А їй хоча б один орден! Це було б так красиво: орден на її високих грудях.
Вранці, коли Іполитов ще спав, Сулова скрутила з його гімнастерки орден Червоного Прапора й приміряла собі. Точно, красиво, жінці взагалі личать усілякі прикраси, невже тупі діячі з «Цепеліну» не розуміють цього?
Побачивши вишукане товариство, яке завітало до їхнього особняка, Сулова поправила гімнастерку, щільніше затягнувши пас. Єдина перевага військового одягу – пас. Коли його затягуєш, трохи скрадаються вже не бездоганні форми.
Краусс пройшов до телефону, а Сулова з покоївкою заходилися поратися коло столу. Чоловіки не стали даремно витрачати час – Валбіцин, який вважав себе тут уже зовсім своїм, попрямував до бару й витягнув з нього одразу три пляшки, ніжно притиснувши їх до грудей.
– На всі смаки, шановне панство, – вигукнув урочисто, – коньяк, горілка й навіть віскі! І звідки цей Краусс дістає віскі?