Бронзовий чорт
Шрифт:
Операцію вирішили провести під одне з німецьких свят. Як було умовлено заздалегідь, Лазарєв, виявляючи службову запопадливість, звернувся до керівництва з пропозицією особисто очолити охорону школи святкової ночі. Лашков-Гур'янов, який залишився за Хорвата {того викликали до Берліна), схвалив пропозицію командира взводу. Схвалив, не знаючи, що саме цим підписав собі вирок.
…Пісок рипів під чоботами, здавалося, їхні кроки чути в усьому селі – це трохи дратувало Біцбула, і він запитав:
– Охорона не здійме тривоги?
– Порядок, –
– Ти став тут справді великим цабе, – не втримався від іронічної посмішки Біцбул.
– Точно, – ствердив Лазарєв, – гітлерівці мені довіряють.
Вони вже підходили до котеджу. У вікнах не світилося – певно, обершарфюрер уже ліг спати. Це влаштовувало розвідників, вони відімкнули хвіртку відмичкою, ключ від дверей будинку Лазарєв завчасно виготовив – замок клацнув безшумно, й четверо чекістів зайшли в приміщення.
Лазарєв увімкнув ліхтарик. З передпокою вело троє дверей, всі були розчинені, в будинку пахло горілкою та смаженим м'ясом.
– Спить, – пошепки мовив Лазарєв і вказав на двері праворуч. – Там…
Справді, з кімнати долинало голосне хропіння. Біцбул зайшов туди, увімкнув світло.
Стіл з напівпорожніми пляшками й залишками їжі. На підлозі – склянка, а на ліжку, напівскинувши ковдру, хропе огрядний чоловік з червоним обличчям.
Біцбул нахилився над ліжком, стягнув з обершарфюрера ковдру. Той через силу розплющив очі й, побачивши людину в есесівській шинелі, злякано підхопився.
– Хто ви? – запитав тремтячим голосом.
Біцбул помахав перед його носом папером з печаткою.
– Ти заарештований за наказом рейхсфюрера! – вигукнув загрозливо. – Здавай зброю, одягайся!
Обершарфюрер витягнув з-під подушки вальтер, подав, дивлячись на Біцбула сповненими жаху очима.
– Ключ від сейфа! – вимогливо простягнув той руку,
– У кишені кітеля, – вказав Лашков-Гур'янов на мундир, що висів на спинці стільця.
Діставши ключ, Біцбул кинув обершарфюрерові одяг.
– Швидше, – пригримнув, – Бо час не чекає!
У сейфі лежали важливі документи: списки особового складу школи, справи агентів (деяких уже встигли закинути в радянський тил), різні секретні матеріали.
Напхавши паперами портфель обершарфюрера, Біцбул наказав Лашкову- Гур'янову:
– Мовчати! Жодного слова, збагнув? Стрілятимемо без попередження.
Вони вийшли з села й скоро були в умовленому місці, де на них чекав старший лейтенант П'яткін з групою прикриття. Тої ж ночі дісталися штабу партизанської бригади, і Лашков-Гур'янов нарешті збагнув, до чиїх рук потрапив.
– Цей мерзотник на першому ж допиті розповів усе, що знав, – констатував Рубцов. – І от що цікаво: Лашков повідомив, що невдовзі перед арештом випадково був присутній при розмові Хорвата з
– З тим самим Крауссом, про якого повідомляє Сивий? – докинув Карий.
– З тим самим. Лашков твердить, що з деяких реплік, які йому вдалося почути, він зробив висновок: у «Цепеліні» готують якогось агента для важливої акції в глибокому радянському тилу – уявіть собі, спеціально для нього фірмою «Мессершмітт» побудований літак.
– Ого! – вигукнув Карий.
– Ще один цікавий факт, – мовив Рубцов. – Цей агент був на прийомі в Скорцені, розумієте, якщо його приймали на такому рівні, то справді німці задумали щось екстраординарне. Скорцені подарував агентові талісман: брелок і для ключів – подряпаний бронзовий чорт. Здається, подряпав його, визволяючи Муссоліні.
– Щось у цьому є, – пробуркотів Карий.
– Так-так. Отже, ми знаємо: група агентів, яку нам удалося знешкодити, мала завдання знайти й підготувати місце для посадки літака. На допомогу цій групі був кияутий мало не цілий бандерівський загін. Це про щось говорить?
– Ще б пак!
– Отож. Затримані нами агенти, певно, шукали місце для посадки літака з диверсантом, про якого повідомляв Сивий.
– Два кінці одного ланцюга?
– Точно. І тепер від того як ви поведете радіогру з «Цепеліном», залежить, схопимо ми агентів чи ні. Можливо, одного, а може, цілу групу. Принаймні одного з талісманом Скорцені.
– Ми зробимо все, Василю Семеновичу. Радиста, як я оповідав, Бобрьонок з Толкуновим уже везуть сюди, з хлини на хвилину мусять бути. Я сам особисто займуся ним.
– Дуже прошу, Вадиме Федотовичу, я б теж під'їхав, але за вами, як за кам'яною стіною. Систематично інформуйте мене.
Генерал поклав трубку, а Карий сидів ще кілька хвилин, розмірковуючи. Справа набирала – несподіваного повороту. Полковник розумів, що тепер її візьме на контроль Головне управління контррозвідки, можливо, сама Ставка, й кожна похибка важить дуже багато.
Вийшов до кімнати, де розклав папери на столі його ід'ютант – лейтенант Щеглов.
– Ну, де ж вони? – запитав нетерпляче.
Щеглову не треба було уточнювати, кого саме має на вазі полковник. Лейтенант зиркнув на годинник, подумав кілька секунд і відповів безапеляційно:
– Прибудуть через три-чотири хвилини.
Лейтенант помилився лише на хвилину: «віліс» зупинився біля будиночка контррозвідки через п'ять хвилин. Віктор загальмував біля самого входу, і розшукувачі провели радиста до кабінету Карого. Юркові Бобрьонок наказав почекати в кімнаті Щеглова.
Радистові розв'язали руки, він стояв посередині кабінету, розминав їх, і задоволена посмішка торкалася його вуст. Карий подумав: отак влаштована людина – агента взяли на гарячому, не може не знати, що йому загрожує розстріл, а він розминає руки й не думає більш ні про що.