Бронзовий чорт
Шрифт:
– Хто з вами?
– Усе в порядку, старшина. Наша працівниця. Будьте пильним! – додав, уже зовсім увійшовши в нову роль. – Ретельно перевіряйте документи у всіх і за найменшої підозри затримуйте.
– Маємо такий наказ, товаришу майоре.
– Підніміть шлагбаум. І ще раз повторюю: пильність!
– Слухаюсь! – старшина відкозиряв і наказав солдаі тові: – Іваненко, хіба не чуєш? Піднімай…
Лише тепер солдат опустив автомат, і Іполитов зітхнув з полегшенням. Не дуже приємно, коли на тебе дивиться дуло, – начебто нісенітниця, дурниця, ніхто в тебе не збирається стріляти без наказу, навпаки, слухаються і козиряють, а все ж краще,
Нараз Іполитов подумав: оце б зараз скосити обох – старшину й солдата – короткою чергою. Дві-три секунди, й нема свідків, які бачили його, перші люди, з якими стрівся після приземлення. Може, й справді?
Іполитов потягнувся до зброї, але, намацавши холодне ложе, відсмикнув руку і облаяв себе: не гарячкуй, дурню, ти серед своїх, бачиш, як метушиться солдат, даючи дорогу, і як тягнеться старшина…
Для старшини майор Смершу справді велике начальство, він і гадки не має, хто перед ним насправді.
Недбало, як і належить начальству, підвів правицю до козирка кашкета, рушив повільно, обдавши патруль ядучою бензиновою парою, але майже одразу рвонув мотоцикл і набрав швидкість.
Проїхавши з кілометр, Іполитов скосив око на Сулову. Вона так і не вимовила жодного слова, мовчить і зараз: наче все, що відбулося, – зустріч з патрулем, роль, яку тай вдало зіграв Іполитов, – зовсім не стосується її. Ця байдужість образила Іполитова, хотів сказати щосі ущипливе, та втримався, вирішивши: сварки й навіть зовсім невеличкий розлад чи суперечки зараз непотрібні, більше, що Сулова виявилась на висоті. Трималася спокійно, не нервувала й не метушилася, нічим не виказала свій справжній стан – про таку помічницю можна тільки мріяти.
Іполитов повеселішав і збільшив швидкість: дорога, зда ється, стала зовсім рівною, а може, це тільки видалось йому?
Ні, точно, не така розбита, і можна їхати кілометрів сорок- п'ятдесят на годину…
Дізнавшись, у якому квадраті приземлився літак, полковник Карий негайно зв'язався із штабом фронту. До телефону підійшов сам генерал Рубцов. Вислухавши рапорт Карого, наказав:
– Перекрийте лісову зону в районі цього квадрата. На місце приземлення літака висилаю групу захоплення, ваше завдання – затримати екіпаж. Певно, у них трапилась якась аварія і не змогли піднятися в повітря. Екіпаж мусить пробиватися до своїх.
Карий підняв по тривозі всіх офіцерів армійського Смершу і ще роту солдатів з охорони тилу. Два взводи зайняли позиції в районі шосе, що пролягало на захід від зони приземлення літака, та підступи до нього. Карий з офіцерами Смершу й ще двома взводами перекрили виходи з лісової зони того квадрата.
Полковник з двома солдатами заліг у кущах на краю лісової галявини. Поки добиралися сюди, почався та одраз вщух доні, невеличкий і теплий, він пройшов вузькою смугою, та все ж зробив свою чорну справу – трава намокла навіть попід деревами й лежати було вогко й неприємно. Але з цими незручностями полковник змирився, дощ, зрештою, був їм на руку: якщо німецькі пілоти йдуть саме сюди, на захід від літака, то встигли намокнути, це зіпсувало їм настрій, отже, хоч трохи втратили пильність, знервована людина в мокрому одязі бережеться вже не так, обминає хащі й підсвідомо вибирає відкриті місця.
Карий лежав на правому боці, спираючись спиною на стовбур розлогої берези. Терпко пахло вогким листям, і полковник подумав, що зараз мусять піти гриби. Осінні маслята й опеньки, либонь, у
Карий заплющив очі й уявив собі галявину в березовому гаю, підгнилі пеньки, що лишилися на порослій вже травою сегельбі, й гриби на тонких ніжках попід пеньками, Бони тягнуться вгору, буцім хочуть роздивитися щось У високіїї траві, дивуються сонцю, березам і небесній синяві.
Карий навіть відчув запах опеньок, подумав, що, може, справді десь за крок-два пробилися крізь пріле листя, витягнувся на траві, аби роздивитися, проте, звичайно нічого не побачив і засопів невдоволено.
Солдат, що лежав поруч нього озирнувся, немов у чомусь завинив, і полковник заспокійливо підвів руку. Потім Карий, затулившись плащ-наметом, освітив ліхтариком циферблат годинника. Подумав: німці, якщо вони справді1 зирішили пробиватися лісами до лінії фронту, мусять бути вже десь недалеко. Після посадки літака минуло півтори години, звідси до колишнього гітлерівського аеродрому трохи більше п'яти кілометрів, і якщо просуватимуться із швидкістю чотири кілометри на годину, то повинні вже наблизитися. Але ж хвилин десять-п'ятнадцять слід відкинути на збирання, потім, поки зорієнтувалися, порадилися, прийняли рішення, ще хвилин п'ять- десять… Що-найбільше. Правда, ліс – не дорога, дуже не розженешся, та все одно ось-ось мусять бути тут.
Полковник вивільнив автомат з-під плащ-намета – звичайно, краще не стріляти, треба взяти їх живими, й вш віддав наказ: відкривати вогонь тільки в крайньому випадку.
Минуло ще хвилин п'ять-шість, тепер Карий не наважувався вмикати ліхтарик навіть під плащ-наметом. За кущами, метрів за сто від їхнього укриття, голосно тріснула гілка – невже німці?
Карий відчув, як мимоволі напружились м'язи, приготувався кинутися на ворога, наче він мусив справді вийти тільки на нього, кинувся б, як простий розшукувач, зовсім забув, що навряд чи йому доведеться зустрітися один на один з гітлерівцем, командир роти захоплення розташував їх так, що Карий опинився скраю, біля самої галявини, куди німці навряд чи сунуться, та ще за солдатами.
Звичайно, полковник міг залягти там, де хотів, однак командував тут не він, а старший лейтенант Туликов, і полковникові довелося підкоритися.
Попереду почувся шум, голосно вигукнули якусь команду німецькою, пролунала автоматна черга, строчили із шмайсера, сухо й коротко, і раптом усе затихло.
Затріщали кущі, хтось проламувався просто до них, полковник почав підводитися до кидка, та солдати, що лежали попереду, випередили його. Вони кинулися з двох боків на людину, що, важко дихаючи, бігла до галявини. Німець упав обличчям у мокре пріле листя, і один із солдатів сів йому иа спину, викрутивши руки.
– Здаюсь! – вигукнув німець, точніше, не вигукнув, прохрипів. – Капут, здаюсь…
Але не всі хотіли наслідувати його приклад – знову ліс розколола суха автоматна черга шмайсера, у відповідь застрочили з ПШШ, і відразу знову все стихло.
Карий повернув полоненого обличчям догори, увімкнув ліхтарик. Лежить, заплющивши очі чи то від різкого світла, чи то від переляку, зовсім ще зелений юнак. Нарешті закліпав очима й повторив:
– Капут…
– Тобі – капут! – не без задоволення ствердив солдат, який взяв гітлерівця. – Точно.