Бронзовий чорт
Шрифт:
– Відставити! – суворо зауважив полковник. – Знаєте, як поводитися з полоненими?
– Слухаюсь, товаришу полковнику! – підтягнувся. – Але ж сам фріц каже…
– Підведіть його.
Німець йиявився невисоким і миршавим.
– Хто ти? – запитав полковник німецькою.
– Бортрадист Курт Мюллер, – виструнчився, наскільки дозволяли скримцьовані позаду руки.
– Хто твій командир?
– Гауптман Петер Шульц.
Карий хотів запитати, з яким завданням летіли й що трапилося з літаком, та розсунулися кущі й з'явився
– Затримали п'ятьох. Одного вбито.
– Командир живий? – Здається.
– Давайте сюди.
– Тут поруч, – вказав рукото Туликов. Полковник ступив туди, та нараз зупинився і обернувся до бортрадиста.
– Ваше завдання? – запитав.
– Не знаю.
– Хто був у літаку, крім екіпажу? Десант?
– Я нічого не знаю. Я – простий солдат, і мені нічого не кажуть…
– Після посадки літака виходили в ефір?
– Так.
– Що передав?
– Завдання виконане.
– Яке завдання?
– Це знає лише командир.
– Кого висадили?
– Не знаю.
– Скільки їх було?
– Двоє.
– Їхнє завдання?
– Нам нічого не казали.
Він мав рацію: звичайно, бортрадист нічого не міг знати про операцію. Карий розсунув плечем кущі, протиснувся крізь них до невеличкої галявини, де попід деревами тирлувалися полонені.
– Хто командир? – запитав. Темна постать відділилася від інших.
– Ваше прізвище та звання?
– Гауптман Петер Шульц.
Усе сходилося, і бортрадист сказав правду.
– Ви висадили диверсантів, – мовив полковник так, наче знав усі плани гітлерівців, – кого і з якою метою?
– У наше завдання входило тільки висадити їх, – одповів гауптман. – Більше ніхто й нічого не знає.
– Хто вони: німці чи росіяни?
– Я давав присягу… – почав гауптман не дуже рішуче. – І полонений не мусить…
– Ви приземлилися на чужій території із шпигунсько-диверсійною метою, – жорстко обірвав його Карий. – А за законами військового часу з шпигунами…
– Ми не шпигуни – екіпаж літака виконував завдання командування.
– Це ще треба довести.
– Усе одно, кінець один, – безнадійно махнув рукою гауптман, – розстріл.
Від групи полонених відділився невисокий, худорлявий чоловік. Назвався:
– Штурман Арвід Гейдеман. Ми справді не диверсанти, тут тільки екіпаж літака, два стрілки та бортрадист. Другий пілот вбитий. Я скажу все, і ти, Петере, – обернувся до гауптмана, – неправий. Для нас усе скінчено, присягу давали фюрерові, а Гітлеру кінець. Капут нашому фюреру… – додав російською, – так, Гітлеру капут, і ми мусимо розповісти все.
– Що? – запитав полковник.
– Диверсанти виїхали з літака на мотоциклі. Спеціальним трапом. Чоловік і жінка. Ніхто не знає, як називаються. Але мають якесь дуже важливе завдання. Ходили чутки: їх готував сам Скорцені, ви знаєте, хто такий Скорцені?
– Так.
– І ще казали: про що операцію відомо самому
– Самому Гітлерові? – засумнівався Карий,
– Так казали.
– Маршрут? – запитав полковник. – Куди подалися диверсанти?
– Дорогою на Сарни.
– Їхні прикмети?
– Чоловік у формі вашого майора. Середнього росту, чорнявий, у такому ж плащі, як і ви. Жінка – молодший лейтенант. Вродлива. Їдуть на російському мотоциклі, певно, трофейному…
Полковник підвів руку, й Туликов підійшов до нього.
– Рацію, – наказав Карий, – негайно сюди. Старший лейтенант кивнув на темну постать трохи оддалік.
– Готова.
Полковник владним жестом зупинив штурмана, бо решта – дрібниці, принаймні тепер – дрібниці, і слід негайно передати наказ по рації. Апарат світився зеленим вічком, полковник схилився над ним і мовив чітко:
– Говорить третій. Повторюю, говорить третій. З чотирнадцятого квадрата, де приземлився ворожий літак, орієнтовно дорогою на Сарни рушив мотоцикл з двома диверсантами. Чоловік і жінка, чоловік у формі радянського майора, жінка – молодшого лейтенанта. Чоловік середнього росту, чорнявий, жінка вродлива. Негайно всім групам перехоплення вжити заходів до затримання. Повторюю… – і ще раз передав у ефір наказ. Зробив паузу й додав: – Можливі уточнення. Мій наступний вихід до ефіру хвилин через десять- дванадцять. – Круто повернувся і пішов до полонених.
«Віліс» вискочив з лісу й буквально поплив роз'їждженою дорогою. Його носило від краю до краю, Віктор крутив кермо і лаявся стиха. На невеличкому бугрі машина мало не зупинилася, і довелося включити передній міст. Тепер повзли баюристою, глинистою дорогою поміж полями, вже всіяними озиминою, із швидкістю кілометрів двадцять а'ять – тридцять на годину. Й Віктор молив бога, аби не зупинитися, – тоді на такому глевкому, грунті загрузли б остаточно, не допоможе й передній міст.
Почало розвиднюватися, хмари пливли низько, та дощ ущух ще вночі, години дві тому. Толкунов дістав з-під заднього сидіння термос, покалатав і, з'ясувавши, що повний, схвально поплескав Віктора по плечу.
– З тобою не пропадеш, – сказав, – і що б ми робили без тебе?
У Віктора від похвали порожевіли вуха, пояснив:
– Гарячий чай і солодкий. Візьміть кварту – там, у кошику.
Машину кинуло, й Толкунов сказав щось несхвальне на адресу людей, які можуть миритися з такими дорогами та все ж примудрився налити півкварти чаю і подав Бобрьонкові.
– Давай, майоре, зігрій душу, – порадив. – Бо жизня в нас – як ця дорога: роз'їжджена й баюриста, і не знаєш, де закінчиться.
Бобрьонок не відмовився, та й який би дурень відмовився зараз від гарячого чаю? Ковтнув, обпалюючи губи, й передав кварту Толкунову. Так і пили по черзі, відчуваючи, як тепло розливається по тілу.