Будинок на дюнах
Шрифт:
Ми простояли так, може, кілька секунд — час у закоханих швидко збігає, — коли раптом здригнулися, почувши вибух сміху поруч. Це не були природні веселощі, а щось таке, за чим криється гнів. Ми обоє здригнулися, — я, все ще тримаючи лівою рукою Клару за стан, а вона, і не пробуючи відсторонитись, — і побачили на березі за декілька кроків Нортмора: він стояв, понуривши голову, руки заклавши за спину, а ніздрі його аж побіліли від люті.
— А-а! Кесіліс! — озвався він, побачивши
— Він і є, — відказав я зовсім не збентежено.
— Оце так, міс Гадлестон, — мовив він далі — повільно, але злостиво, — так ви дотримуєтесь обіцянки, даної своєму батькові й мені? Отакою мірою цінуєте ви життя свого батька? І вас настільки засліпив цей молодий добродій, що ви ладні знехтувати своє чесне ім'я, і добропристойність, і звичайнісіньку навіть обережність?…
— Міс Гадлестон… — спробував я урвати його, але він крутнувся в мій бік і кинув брутально:
— А тобі хай заціпить! Я звертаюся до цієї дівчини.
— Ця дівчина, як ти її називаєш, — моя дружина! — вигукнув я, і Клара ще ближче пригорнулась до мене на знак того, що схвалює мої слова.
— Твоя хто?! — вереснув Нортмор. — Ти брешеш!
— Нортморе, — відказав я, — ми всі знаємо, яка в тебе скажена вдача, але я не з тих, кого проймають твої образи. Тож раджу тобі говорити тихіше, бо я певен, що нас тут більше, ніж троє.
Він оглянувся на всі боки, і я помітив, що моє зауваження трохи остудило його запал..
— Що ти маєш на увазі? — спитав він. Я відповів одним словом:
— Італійці.
Він круто лайнувся і перевів погляд на Клару.
— Містер Кесіліс знає все, що я знаю, — сказала моя майбутня дружина.
— А мені треба знати, — гостро мовив Нортмор, — якого біса містер Кесіліс заявився сюди і якого біса цей Кесіліс тут робить! Ти кажеш, що ви одружені, — та я не вірю цьому. Але якщо так, то Ґреденська драговина швидко розлучить вас — на це стане чотири з половиною хвилини, Кесілісе. Я маю приватне кладовище для своїх друзів!
— В італійця на це пішло трохи більше часу, — зауважив я.
Він глянув на мене й хвильку розгублено помовчав, а тоді майже чемно попросив пояснити, на що я натякаю.
— Ти маєш деякі переваги в цій грі, Кесілісе, — докинув він. Я, звісно, задовольнив його прохання, і він вислухав мене, лише час від часу перепиняючи вигуками, коли я розповідав, як опинився в Гредені, та як він мало не заколов мене кинджалом того вечора, коли вони зійшли на берег, та як я побачив і почув італійців.
— Отже, так, — констатував він, коли я скінчив. — Тепер усе ясно, ніяких сумнівів. ї що, насмілюся запитати, ти збираєшся далі робити?
— Збираюся залишитись тут, щоб стати вам у пригоді, —
— А ти таки зух, — озвався він з якоюсь особливою інтонацією.
— Та вже ж не страхопуд, — у тон йому відповів я.
— Отже, наскільки я зрозумів, — провадив він далі, — ви, виходить, одружені? І ви зважитесь сказати мені це просто в обличчя, міс Гадлестон?
— Ми ще не одружені, — відказала Клара, — але одружимося, як тільки буде перша для цього нагода.
— Браво! — скрикнув Нортмор. — А як же угода? Хай йому біс, але ж ви не дурна, жіночко, і з вами можна говорити без манівців. То як же з нашою угодою? Ви знаєте незгірш за мене, що від цього залежить життя вашого батька! Досить мені умити руки й відійти вбік, як йому переріжуть горло ще до ночі.
— Це правда, містере Нортморе, — анітрохи не знітившись, відповіла Клара, — але ви цього ніколи не зробите. Ви пішли на угоду, яка не личить джентльменові, та все-таки ви джентльмен, і не покинете людину, якій самі ж зохотилися допомогти.
— Он як! — мовив він. — То ви гадаєте, що я надам вам свою яхту задурняк? Ви гадаєте, що я важитиму своїм життям і свободою просто так, з любові до старого джентльмена? А тоді ще, чого доброго, буду дружбою на вашому весіллі, га? Що ж, — докинув він, — можливо, ви не дуже й помиляєтесь. Але спитайте ось Кесіліса. Він знає мене. Чи ж така я людина, якій можна довіряти, на яку можна покластись? Чи такий я вже перебірливий у засобах? І добрий?
— Я знаю, що ви багато говорите, і часом, здається, плещете казна-що, — відповіла Клара, — але ж ви таки шляхетна людина, і я анітрохи не боюся.
Він подивився на неї якось напрочуд схвально й навіть захоплено, а тоді обернувся до мене:
— Невже ти гадаєш, що я поступлюся нею без боротьби, Френку? — запитав він. — Я не криючись кажу тобі: стережися! Коли наступного разу ми зітнемося…
— Тобто втретє, — посміхаючись урвав я його.
— Атож, втретє, так і є, — погодився він. — Я й забув. Що ж, утретє, — але тоді вже як кому поталанить.
— Ти хочеш сказати, що за третім разом ти гукнеш на поміч команду з «Рудого ерла»? — спитав я.
— Ви чуєте, що він каже? — мовив він, звертаючись до моєї майбутньої дружини.
— Я чую, як двоє чоловіків розбалакують, мов боягузи, — сказала вона, — Я стала б зневажати себе, якби подумала або заговорила так, як ви. Та й ні один з вас не вірить жодному слову з того, що каже, а це ще більша дурість і гидота.
— Оце козир-дівка! — скрикнув Нортмор. — Але вона ще не місіс Кесіліс. Я змовкаю. Ще не мій час говорити.
У цю мить моя майбутня жінка здивувала мене.