Бухтик з тихого затону
Шрифт:
— Я не жалкую, що так вчинив, — вiдказав Бухтик. — Що б там не було, а я завжди допомагатиму своїм друзям.
— Гм-мм… А що скажеш ти, Чаро?
У Чари тремтiли вуста. Маленька русалка ледь стримувалася, аби не розплакатися.
— Шкода менi Бухтика… I дiтей теж… — повiльно почала вона. — Дiти врятували йому життя там, в санаторiї. I змiцнили корiння верби…
— От-от, — пожвавiшав Барбула. — I вiршi вони нам читали.
— Тому я прошу тебе, Омашо, щоб ти взяла свої
— Нi, — вiдрiзала Омаша. — Нiколи!
— Тодi… тодi я теж пiду. З Бухтиком.
— Ну i йди собi на здоров'я! — пирхнула Омаша. — А ми з батьком тут удвох залишимося. Гадаєш, будемо сумувати без тебе? Анiскiлечки! Правильно, батьку?
Барбула не вiдповiв. Вiн думав. I вiд тих думок голова його ладна була розлетiтися на друзки.
«Чара, Бухтик… Та що ж це воно робиться? Як же менi жити без них? — журився вiн. — Невже нiчого не можна вдiяти?»
Нараз господар затону пiдвiв голову i обвiв своїх дiтей важким, мученицьким поглядом.
— Атож, — почав вiн. — Вдiяти, бачу, не можна нiчим. Треба когось висилати з затону. I моя батькiвська воля така, що у вигнання пiде не Бухтик, а ти!
I його вказiвний палець зупинився на Омашi.
Суходих
Пiсля вигнання Омашi господар затону зовсiм занемiг. Щоправда, донька оселилася не так далеко, в сусiднiй рiчечцi, i Барбула пообiцяв, що коли вона виправиться, то зможе повернутися назад.
I все ж вiн страшенно сумував за дочкою, хоча й був переконаний, що iнакше вчинити не змiг.
Господар затону повiльно плив дном рiчки i бурчав на весь свiт: на малькiв, котрi вiчно плутаються пiд ногами, на мулисте дно, на сонце, яке стало надто пiзно сходити, зате рано вкладатися.
Барбула зiбрався було побурчати i на самого себе, коли раптом у поле його зору потрапив будиночок Бухтика. Барбула завмер: схоже, що в ньому вiдбувалося щось надзвичайне, бо з вiкон i дверей раз по раз вилiтали тисячi повiтряних бульбашок.
Поганого настрою як не бувало. Натомiсть Барбулою оволодiла здорова цiкавiсть. I була вона настiльки сильною, що поважний господар затону, нiби якийсь хлопчисько, перебрався через огорожу i обережно заглянув у вiкно.
I ось що вiн побачив.
Вiдомий винахiдник сидiв на колодi посеред кiмнати i тримав у ротi одразу двi довгi гнучкi трубки. Iз однiєї трубки вiн вдихав воду, а в iншу видихав. Вдихав i видихав. Вдихав i видихав. I обличчя його аж сяяло вiд задоволення.
А трубки тяглися iз скриньки, що була прилаштована на Бухтиковiй спинi.
— Що тут робиться? — поцiкавився Барбула. — I чого це ти сяєш, як майська ружа?
Бухтик не вiдповiв.
— Та що це з тобою? — знову запитав Барбула. — Може, я чимось зможу допомогти?
Нарештi Бухтик вийняв трубки з рота. Потiм зняв скриньку i обережно поклав її на колiна. Лише пiсля цього подивився на Барбулу i сказав:
— Нiчим ти менi вже не допоможеш.
Барбула стривожився не на жарт.
— Як це — нiчим? Я ж для тебе все, що завгодно…
— Нi, вже не зможеш, — повторив Бухтик. — Не зможеш тому, що я й без тебе справився. Правда, менi допомагали Сергiйко i дядько Костя…
Бухтик показав на скриньку з трубками i додав:
— Поки що це мiй найкращий винахiд. Вiн переверне все життя в нашому затонi.
— Не треба перевертати, — поспiхом промовив господар затону. — Тут поки що й без цього непогано. Ти краще скажи менi, що то за штукенцiя i для чого вона.
Бухтик хитро примружив очi.
— Невже не здогадуєшся?
— Кгм-мм… На щось нiби схоже, — невпевнено вiдказав Барбула i почав розглядати останнiй винахiд свого сина. Винахiд цей i справдi був на щось схожий. Трубки були схожi на звичайнi гумовi трубки, скринька теж нiчим не вiдрiзнялася вiд тих, що їх Барбула iнколи знаходив у рiчцi.
— Пам'ятаєш, як ти просив мене змайструвати таку рiч, щоб можна було дихати на суходолi? — прийшов Бухтик батьковi на допомогу. — Так от, цю рiч я змайстрував.
У Барбули навiть подих перехопило.
— Невже суходих?
Бухтик задоволене кивнув головою.
— Атож. Вiн i є.
Барбула ще раз уважно обдивився скриньку з трубками. Навiть понюхав їх навiщось.
— Велике тобi спасибi, — сказав вiн. — От тiльки… чи безпечний вiн? Чи надiйний?
— Ну аякже! Як i все, що я змайстрував до цього.
— Саме це мене i хвилює, — зауважив Барбула. — Ти майструєш, а я страждаю.
— Та ти що — не вiриш? — не на жарт образився Бухтик. — Ану, гайда на берег!
Вони рушили до верболозу. По дорозi Барбула раз по раз позирав на небо i занепокоєно похитував головою: на ньому не було анi хмарини. В такi днi пiдводнi мешканцi навiть носа не потикають з води.
— Ми що — будемо ходити по суходолу? — недовiрливо запитав вiн сина. — Поглянь-но лише, як пече сонце!
Бухтик зневажливо стенув плечем.
— Мене це зовсiм не турбує, — вiдказав вiн i пiднiс трубку до рота. — Дивися краще, що я роблю. Через оцю трубку треба вдихати воду чи бодай вологе повiтря. А ось через цю — видихати. Зрозумiв?