Бухтик з тихого затону
Шрифт:
Зупинилися пiдводнi любителi видовищ у глибокiй ковбанi, яку затiнював невеличкий вiльховий гайок. Звiдси було добре видно, як Даваня гасав лiсом i давав останнi напучення своєму грибному вояцтву.
— А сам як вирядився! — насмiшкувато зауважив Барбула. — Фазан, та й годi!
Проте в душi вiн страшенно заздрив своєму старому приятелевi. Заздрив тому, що не до нього, а до Даванi прийшли дiти з козубами. Тому, що у лiсового господаря он скiльки грибних припасiв для дiтей, а в нього, Барбули, немає нiчого, окрiм води та водоростей…
— Коли ж ти, нарештi, змайструєш менi суходих? — докiрливо запитав старий водяник свого сина, що сидiв поруч.
— Вже скоро, — вiдказав Бухтик. — Зачекай ще трохи… Бачиш — iдуть Сергiйко з Олею? За ними Васько Миколаєнко, Наталя Гаврилюк. Та, котра бiлявенька така. Бачиш?
— Та вже ж не слiпий, — вiдказав Барбула. — Не заважай дивитися.
До цього дня господар затону був переконаний, що його доньки, особливо Чара, найгарнiшi у свiтi. I лише тепер вiн на власнi очi переконався, що навiть Чара нiчим не вiдрiзнялася вiд дiвчаток. От хлопчики — то iнша справа! Далеко, дуже далеко їм до Бухтика. Жоден з них не має такого верткого хвостика i блискучих, твердих рiжок.
А Бухтик сидiв поруч з батьком i навiть не здогадувався, який вiн чудовий.
— Поглянь-но на того Миколаєнка! — збуджено говорив вiн. — От же ж розбiйник! Йому б тiльки футболити все пiдряд — м'ячi, консервнi бляшанки, а то й справжнi гриби!
Поруч з ним Чара загукала горлицею:
— Дядю Даваню! Найкращi гриби нехай iдуть до Олi! Скажи їм, будь ласка!
Господар лiсу заспокiйливо махнув рукою: чую, мовляв. Тодi трохи зачекав, доки Оля не вiдiйде вiд гурту, i на пташинiй мовi скомандував:
— Найкращi гриби, слухай мою команду! Один, два, три… З'явись!
Господар лiсу не дуже любив, коли в лiсi ходили чутки, нiбито вiн має пестунчикiв. Даваня вважав, що для нього всi гостi однаковi. А Оля… Так за неї прохали її друзi! А прохання друзiв — для нього закон.
…Оля завмерла. Просто перед нею виник величезний гриб боровик. Трохи далi — пiдберезовик, пiдосиновик, лисички — всi мов з картини зiйшли. Але й помiж них вирiзнявся своєю блискучою голiвкою один маслюк. Той самий, що колись переплутав оленячих дiтей з людськими. Проте як вiн витягнувся за цей час! Тепер це був справжнiй маслюковий король.
Оля обережно зрiзала маслюка i простягла руку до боровика. Боровик ледве помiстився у козубi.
— Гляньте, який гриб я знайшла! — в захватi вигукнула вона.
Даваня похапцем наказав грибам:
— Ховайся!
Першим до Олi пiдбiг Васько Миколаєнко.
— Оце гриб так гриб! Всiм грибам гриб! — заздрiсно сказав вiн. — А це що? Ого, це ж не маслюк, а справжнiй маслючище! А менi не щастить, все дрiбнота якась попадається, — пожалiвся вiн i зневажливо копирснув виводок тугих молоденьких лисичок: — Ось така дрiбнота… i така… й така…
— Та не можна ж цього робити! — захвилювався Барбула. — Агов,
I Даваня натякнув. Вiн вiдтягнув далеко убiк лiщинову гiлляку i, зачекавши, поки Васько повернеться до нього спиною, зненацька вiдпустив її. Гiлляка свиснула в повiтрi i вперезала розбишаку трохи нижче пояса.
Переляканий Васько з мiсця подолав таку висоту, яку i з розбiгу не мрiяв подолати.
В цю хвилину над деревами пролетiла стривожена Сорока. Вона невпинно скрекотiла:
— Тривога! Слухайте всi! Заблудився хлопчик! Увага! Йому загрожує небезпека — вiн пiдходить до трясовини!
Вiд того скрекоту Даваня стрепенувся i чимдуж поспiшив до болота.
Допомогти заблукалому мандрiвнику було найпершим обов'язком лiсовика.
Чудернацький вовк
А Вiтько, мiж iншим, i гадки не мав, що заблудився. Просто вiн мрiяв забратися якомога подалi в лiс, аби нiкого не бачити i не чути. Вiн нiяк не мiг забути отой провалений спектакль.
В лiсовому санаторiї тiльки й розмов було, що про витiвки Бухтика. Пiдеш, наприклад, до їдальнi, — а там тебе разом з компотом пригощають всiлякими подробицями iз спектаклю. Втечеш вiд тих розмов на рiчку, — а на нiй добра половина пляжникiв корчить з себе водяникiв та бiсенят. А дехто i русалок. З досади забредеш на стадiон, — а там санаторнi силачi з сопiнням завдають один одного собi на плечi.
Навiть про шкапину — i ту говорили.
А от про Вiтю Капустiна, найкращого з акторiв, нiхто й словом не обмовився. Всiм нiби зацiпило… I Сергiйко теж добрий: замiсть того, щоб пiдтримати товариша, вiдволiкти його вiд похмурих думок, блукає невiдомо де з своїм Бухтиком чи Олею.
«Хiба це життя? — сумовито розмiрковував Вiтько Капустiн. — Та вiд такого життя краще вже лягти десь в лiсi й померти з горя…»
I найвидатнiший артист санаторiю озирнувся навколо, прикидаючи, де б це його зручнiше зробити. Щоб i сонечко не дуже пекло, i трава була м'якенька…
I лише тодi до нього дiйшло, що вiн заблукав.
Лiс навколо був зовсiм незнайомий. Рiдкi дерева, миршавi кущi… I трава якась не така — шорстка, гостра.
Вiтько повернув у iнший бiк, туди, де, на його думку, мав бути санаторiй. I одразу ледве не провалився в ковбаню, наповнену коричневою рiдотою.
За ковбанею починалися очерети.
Вiтько розгублено зупинився. Щось ранiше йому не траплялися бiля санаторiю такi очерети. Невже оце i є те болото, про яке вiн чув вiд дядька Костi стiльки жахливих розповiдей? Буцiмто навiть лосi не можуть вибратися звiдсiля…
— Агов! — закричав Вiтько.
«Бач, як загукав! — подумав Даваня, поспiхом продираючись крiзь шипшиновi кущi. — Еге, та це ж Вiтько, один iз добрих знайомих Бухтика! Та й мiй теж…»
Друзi Бухтика були i його друзями. А друга, як вiдомо не лише людям, в бiдi залишати не можна.