Бумеранг не повертається
Шрифт:
Коли Роггльс повернувся до Москви, був уже кінець робочого дня. Вокзальна площа і прилеглі до неї вулиці сповнились гомоном пожвавілих людей, що поспішно снували в різних напрямках. Приголомшений міським прибоєм, притиснутий людським потоком до газетного кіоска, Роггльс відчував себе самітним і глибоко ворожим цій масі людей.
Простягши руку, Роггльс взяв з прилавка кіоска книжку «Підмосков’я». Перегортаючи сторінки, він прочитав: «Істра. Архітектурні пам’ятники. Місця історичних боїв. Здравниці трудящих…»
Заклавши сторінку, він заплатив за книжку, засунув її
Вже сидячи в машині, він знову відкрив книжку на закладеній сторінці й заглибився у вивчення Істринського будинку відпочинку.
«Якщо Кенор правий, — думав він, — дівчисько стає небезпечним. Вона знає більше, ніж треба…»
Відпустивши таксі біля кінотеатру «Ударник», Роггльс перейшов на протилежний бік і зупинився біля входу у сквер. Підліток, що весь час стежив за ним збоку, перейшов через площу і наблизився до Роггльса. Це був меткий хлопчак, на вигляд років чотирнадцяти, у чоботях з низько спущеними халявами, у матроському тільнику і теплій тужурці, розхристаній на грудях. З під його хутряної шапки вибивалося кучеряве світле пасмо волосся, а з-під задертої верхньої губи блиснула золота коронка.
— Відійдемо вбік! «Кінь» кукси відморозив, чекаючи! — трохи заїкаючись, сказав підліток і пройшов уперед.
— «Кінь» тут? — спитав Роггльс.
Не відповідаючи на запитання, чубатий хлопчина зник за рогом скверу і незабаром виринув знову. Як за лоцманом, дрібною в’юнкою рибчиною, йде акула великий хижак, так і за ним показався «Кінь». Він ішов, широко розставивши ноги, дрібним кроком, наче на ключках. У льотній шкіряній тужурці на блискавці і ушанці, приземкуватий, він пройшов мимо, кинувши:
— «Фіксо», візьми фари в руки!
Чубатий хлопчина, виконуючи наказ, зупинився біля входу, спостерігаючи за вулицею, а Роггльс пішов слідом за «Конем» у глибину скверу.
27
ВТЕЧА
Користуючись ключем, залишеним, як завжди, в умовленому місці (Машенька точно вказала це місце), Нікітін з Гаєвим ретельно оглянули дачу і всю ділянку. На зовнішньому наличнику вікна, в купі сміття, мабуть, викинутого з кватирки невеликої кімнати, що виходила вікнами в ліс, вони знайшли кілька недокурків сигарет «Фатум». Роггльс не курив. Можна було припустити, що так званий Мехія Гонзалес деякий час жив у цій кімнатці, про існування якої Машенька навіть не підозрівала. У грубі в цій же кімнаті, серед вугілля й попелу, знайшли обгорілі гудзики, певно, від білизни Ладигіна. Мабуть, тут, на дачі, і переодягнувся Ладигін у теплу єгерську білизну.
В глибині садиби, в сараї, виявлено сліди «Олімпії», кілька плям автолу на підлозі і відбитки ніг двох чоловік, взутих у мисливські чоботи.
Склавши у присутності коменданта дачного селища протокол, Нікітін і Гаєв виїхали в Москву.
Полковника Каширіна вони застали роздратованим. Причиною було те, що спостерігач, простеживши зустріч у Томіліно, загубив Роггльса на вокзалі.
Черговий доповів Нікітіну: недавно дзвонили з домоуправління і повідомили про повернення з рейсу Анікіної. Тому, не затримуючись
Анікіна була повновида, ще молода, привітна жінка.
— Три тижні я не була вдома, безладдя в мене, ну, та ви вже мені вибачте… — сказала вона і запросила Нікітіна до кімнати. — У нас, знаєте, букса почала підводити, вагон у Чкалові одчепили. Ми на три дні в Москву запізнилися, — пояснила вона. — Сідайте.
Нікітін сів на запропонований йому стілець і оглядівся. В кутку стояв чемодан, від якого апетитно пахло яблуками (велика спокуса побувати в Середній Азії і не захопити фруктів). Анікіна зачинила двері і сіла навпроти Нікітіна.
— Знаєте, дорогий товаришу, — сказала вона, вислухавши майора, — допомогти вам я — всією душею, тільки сусід у мене мовчазний, тихий, мов бабусина скриня. Та й сама я по півроку на рік удома не буваю, все на колесах, усе в дорозі.
— Скажіть, вас Клавдією Петрівною звати?
— Просто — Клавдія!
— Так, Клавдіє Петрівно, може, ви знаєте, з ким Ладигін дружив. Хто бував у нього?
— Бував у нього один чоловік, собою інтересний, видний такий, словом, для нашої статі кавалер привабливий, — сказала Анікіна і розсміялася.
— Цей кавалер? — запитав Нікітін, показуючи фотографію Роггльса.
— Він! Га-арний! — не приховуючи своєї симпатії, сказала вона.
— Ви знаєте його ім’я, прізвище? Де він живе? Чим займається?
— Григорій Іванович казав, що він у газетах пише, а звуть його Петро Рогов.
— Крім цього журналіста, у Ладигіна ніхто не бував?
— Як же не бував, бував, тільки рідко, товариш його, Саша, прізвища його не знаю. Григорій Іванович учився з ним разом.
— А який він собою, цей Саша? — зацікавився Нікітін.
— Ну, як би сказати, який… молодий, випити мастак, веселий… високий такий, в окулярах…
— А чи не знаєте ви, Клавдіє Петрівно, де Ладигін з цим Роговим познайомився?
— Знаю. З ним, із сусідом моїм, одного разу конфуз вийшов. Затягнув його Саша в ресторан, свято було, а от яке — не пригадую, випили вони. Ну, знаєте, як чоловіки, їм завжди мало, замовили ще, а коли довелося розраховуватись, у них сотні, чи то й двох не вистачало. Пили, їли — веселились, а до грошей — засмутились! Офіціант міліціонера покликав, скандал. Тут підійшов до них цей товариш Рогов та й каже: «Не можу дивитись, як пристойних людей у міліцію ведуть. Нате, — каже, — вам гроші, потім розрахуємось». А Саша — той науковий працівник, йому й зовсім незручно в міліції ночувати. Ну, взяли вони гроші, розплатилися. Рогов за містом живе, так він ту ніч у Григорія Івановича ночував.
— А скажіть, Клавдіє Петрівно, у Ладигіна була на лівій руці татуїровка? «Таня» друкованими буквами…
— Аякже, була, — ствердила Анікіна.
— Він вам ніколи не розповідав про цю Таню? Де вона тепер? Чого він ім’я її на руці виколов?
— Що ви, товаришу Нікітін, він усе в собі тримав і мовчав. Бабусиною скринею я його прозвала.
— Ви можете описати мені обстановку його кімнати? Може, у нього на стіні висіли фотографії рідних чи знайомих?