Бурлачка

Нечуй-Левицький Іван Семенович

Прушинський, Хшановський, Мошицький й інші пани­чі не оступались од панни Броніслави. Ястшембському вона сподобалась, а її тисячі якраз підходили під його пла­ни, бо в його гроші сипались кудись, неначе в якусь торбу з дірками на дні.

Тітки Ястшембського увивались коло панни Бронісла­ви з усієї сили. Ястшембський, чудово убраний, з русяви­ми завитими кучерями, з вусами, позакручуваними в кі­льця, не оступався од панни Броніслави ні на ступінь.

– А що? Як тобі сподобалась наша волинянка?
– питали в Ястшембського тихенько тітки.

–

Диво, а не панна! У нас на всю околицю не знайдеш такої,- говорив Ястшембський.

– І таки справді не знайдеш. Вона вчилась у київському інституті, але московство до неї не прилипло. Вона жила у Варшаві,- говорили тітки,- ти тільки подивись, як вона ходить, як говорить, як держить стан. Це диво, а не пан­на. А карбованці! Кому їх тепер не треба! Хіба ж ти, серце Стасю, мало програв їх у карти.

Ястшембський важко-важко здихнув. Його кишені бу­ли неначе з дірками, що вкине туди, то воно зараз і ви­паде.

– Треба не випускати з рук цієї панни,- сказав він до ті­ток.

– Та вже ми вчепимось до неї... Вчепися й ти, серце Стасю,- говорили тітки.

Ястшембський ввійшов у залу. Панна Броніслава походжала по залі, як пава. При кожному ступіні вона вся трусилась, трусились на голові кільця локонів, трусились білі рожі в кучерях, трусилась вся голова, ніби була на пружинах, дрижав чудовий бант на талії з чорного круже­ва та білих шовкових стрічок. Тільки важкий шлейф чорної сукні не трусивсь і волочився за нею, як хвіст у гордого павича.

– Треба женитись!
– сказав собі Ястшембський.

Про Василину він навіть у той час й не подумав.

В пекарні, певно од тіток, вже пройшла чутка, що пан Ястшембський ожениться з кучерявою панною. Погонич Ястшембського привіз ту чутку і в Журавку й розпустив у пекарні.

– А що, Василино! Скидай золоті квітки, бо швидко з горничної станеш птичницею, а може, й куховаркою,- сказав до Василини погонич.- Наш панич вже має собі панну. Там така кучерява, а ходить уся в золоті.

Василина трохи не зомліла. Вона не догадувалась, що для неї наступить колись такий смутний час: її любов одняла од неї думки, засліпила її душу. Вона жила, яку раї, нічого не думаючи.

Тепер вона неначе прокинулась од сну.

Василина пішла прибрати в горницях. Гнів на Ястше­мбського ніби перейшов у її руки. Вона замітала горниці й кидала стільцями од злості.

– Чого ти так товчешся?
– сказав Ястшембський весело з другої кімнати.

Василина мовчала й з злістю совала стільцями по помості; вона почала витирати вікна, одна шибка дзеньк­нула й луснула під її руками.

– Що це з тобою сьогодні, Василино?
– крикнув Ястше­мбський, виглянувши у двері з - стаканом чаю у руках.

– Те, що було і вчора,- сказала сердито Василина.

– Здається, вчора цього не було. На тобі стакан чаю!
– сказав Ястшембський.

– Пийте самі, та ще й понесіть тій панні, до котрої ви вчора їздили.

Здогад блиснув у голові Ястшембського. Він глянув на чудове лице, на

пишні брови Василини, й жаль заворуши­вся у його в душі. «Але як вона грубо, по-мужицькому говорить за панну Броніславу!» - подумав Ястшембський, і в його заворушився шляхетський гонор.

«Чудові очі, чудові брови, та доведеться з вами розпро­щатись,- подумав Ястшембський, дивлячись Василині у ві­чі.- Але... не перша Василина, може, й не остання. Піде собі до батька у свою Комарівку, та й годі».

– Ну, не сердься, Василино,- сказав Ястшембський взя­вши її за щоки пальцями,- хіба мені не можна їздити в гості до паннів, чи що?

– Мабуть, недурно ви їздили вчора до тіток,- промови­ла Василина з злістю й одразу заридала, як мала дитина, заридала голосно, нервово, затуливши лице долонями. Сльози текли річками з-під її рук й сипались дощем на білу сорочку, на намисто, на керсет. Василина почала сто­гнати, піднявши вгору лице. На неї неначе звалився здоровий камінь, впав на груди й давив її до землі... В неї не ставало духу...

– Василино! Дурна дівчино! Чого це ти розревлась? Чи тобі не сором?
– сказав Ястшембський, взявши її за стан руками.

Василина крутнула станом та плечима й випручалась з рук Ястшембського.

– Не зачіпайте, мене!
– крикнула Василина не своїм го­лосом.

– Ну, не плач же! Я тобі справлю новий керсет, куплю нові червоні чоботи, намисто,- почав Ястшембський.

– Не хочу я вашого нічого. Ось на мені ваше намисто. Не буду я його носити,- крикнула Василина й рвонула рукою намисто. Два разки розірвались, і намисто по-роснуло на поміст.

Ястшембський оступився назад й тільки дивився на Василину. Він трошки злякався: боявся, щоб Василина ко­ли-небудь не наробила скандалу...

– Не треба мені ваших керсетів, ваших стрічок!
– крик­нула Василина якимсь сухим голосом, і з тими словами зі­рвала з голови стрічку й кинула її під ноги Ястше­мбському.

Ястшембський засміявся й перейшов на жарти.

– Ну, не плач! Мати привезе калач, медом помаже, тобі покаже, а мені оддасть,- почав жартувати Ястшембський, як з малою дитиною.

Василина не плакала, а стогнала, піднявши вгору лице й обпершись об стіну. Ястшембський дивився на неї, а далі пішов у кімнату й причинив двері.

У залі стало тихо. Василина стояла й хлипала. Вона трохи опам’яталась у тиші й почала розглядати горницю, мебіль, фортеп’ян, дзеркала. Все приймало перед нею якийсь фантастичний вид. Фортеп’ян здавався для неї якимсь звіром, на чотирьох коротких ногах, стільці здавались сухими людськими кістками; важка софа нена­че була схожа на домовину, а з здорових дзеркал неначе виглядали на неї якісь страшні упирі. Темний, хмарний зимній день насилу світив білим туманом. Страшні дива в здорових дзеркалах стали для неї ще страшнішими. Вона глянула на те дзеркало, де вперше побачила себе всю в квітках та стрічках, і для неї здалося, що вона бачить себе у тому дзеркалі блідою, жовтою на виду, старчихою.