Бурлачка

Нечуй-Левицький Іван Семенович

Постригальня була у нижньому поверсі фабрики. Марія одчинила двері в той відділ, де вона сама стояла ко­ло «вовка», й повела за собою Василину. Василина гляну­ла на машини і оторопіла. У неї закрутилась голова. Гук, свист од машин, шум води під помостом, свист од парови­ків - це все так заглушило її, що вона боялася йти далі. Над нею крутились колеса, кругом неї крутились, ледве повертаючись, гарячі, як огонь, парові барабани, неначе барила, а на тих барабанах накручувалось мокре сукно, парувало й зараз сохло. На других барабанах сукно хвата­ли довгі ряди ворсильних колючих шишок і наводили на йому блискучу ворсу. Довгі ремінні паси пронизували стелю й хапались внизу за машини. Машини

ревли, стугоніли, колеса махали зубцями, неначе хотіли вхопити чоловіка й потрощити його на шматочки, а під ногами ревла й шуміла вода, прориваючись через щілини помосту. Серед того шуму подекуди було чути голосну дівочу пісню.

– Василино! Стережись, щоб часом машина не вхопила тебе за одежу,- крикнула Марія до Василини, стаючи до роботи коло «вовка» й тикаючи йому в зуби між колючки та гачки вовну,- йди до тих дверей; там тобі покажуть у постригальні твоє місце.

Василина насилу добрела до других дверей і ввійшла в довгу здорову постригальню. Проти сонця заблищали здорові, широкі, як ворота, вікна. Проти вікон стояли ряд­ками п’яльця, на них було міцно напнуте біле, тонке, як шовк, сукно, а коло п’яльців стояли дівчата й молодиці..

Вони витягували гачками товсті або чорні нитки, зрізували ножицями вузлики та реп’яшки. Декотрі сиділи з п’яльцями й гаптували жовтими та червоними нитками береги на сукні та фабричні клейма. Постригач, молодий гарний німець, привів Василину до п’яльців і поставив її проти тонкого білого сукна. Сукно світилося проти вікна наскрізь, так що було видно кожну нитку. Постригач дав Василині крючечки, ножички й маленькі обценьки, показав роботу і пішов собі.

Василина оглянулась на обидва боки. Довгими ряд­ками через усю фабрику сиділи дівчата й молодиці в чи­стих білих сорочках. У всіх були білі руки, білі види, нена­че вони були панського роду й ніколи не робили чорної роботи. Всі глянули на Василину й почали шепотіти.

– Ця молодиця не стеблівська. Мабуть, бурлачка,-говорили стиха дівчата.

– Це та молодиця, що її знайшли без пам’яті над Россю; їй-богу, це та сама,- шепотіли дівчата, скоса поглядаючи на Василину.

Василина все те чула, висмикуючи товсті нитки та вузлики з сукна.

У постригальні стало тихо, тільки часом лущали нитки та бубоніло сукно, як бубон, під дівчачими руками. Пере­годя одна дівчина почала пісні, до неї пристали другі ді­вчата й молодиці, розважаючи свою нудьгу. Одна пісня лилася за другою, гучно розносячись по високій фабриці. Коли це одна дівчина почала пісню, а за нею почали другі дівчата:

– Ой у нашому Стеблеві стала новина: Породила Биківночка малеє дитя. Ой узяла мале дитя під білі боки Та вкинула мале дитя в Дунай глибокий. Ой закиньте, рибалочки, шовковую сіть, Та зловите щуку-рибу панам на обід! Не зловили щуки-риби, зловили риб’я: То ж тієї Биківночки малеє дитя. Ой узяли Биківночку під білі боки Та вкинули молодую в Дунай глибокий. Стала, стала Биківночка, стала потопать, Стала вона, молодая, матінки бажать. Ой маєш ти, моя мати, іще дочок три: Не пускай їх на вулицю, двері підопри.

Василина слухала кожне слово, й кожне слово капало на її серце, наче розтоплений віск. Їй

здалося, що дівчата співають за неї, що вони знають, як вона породила дити­ну і вкинула її в Рось. Вона глянула на дівчат, дівчата неначе поглядали на неї скоса, й по їхніх очах неначе бу­ло знать, що вони все знають, що вони бачили, як вона кинула дитину в воду.

У Василини затрусились руки. Вона випустила з рук ножиці. Ножиці дзенькнули об столик. Всі глянули на неї.

У Василини закидалось серце, а далі неначе вмерло. Вона охолола, сіла на ослін й сперлась на столик. В неї го­лова закрутилась, в вухах задзвеніло. Натягнуте біле сук­но перед її очима стало зеленим, а далі синім і затруси­лось, як лист на вітрі.

«Боже мій! Це ж ти мене караєш за мою провину! Це ж вони за мене склали пісню і співають навмисне проти мене! Боже мій! Чим же я спокутую свій великий гріх»?
– думала Василина, неначе через сон.

Василині здалось вже, що от-от справдяться слова тієї страшної пісні, що зараз одчиняться двері, ввійдуть люди, візьмуть її й вкинуть у воду. Її мука була така важка, що вона була ладна й сама кинутися в воду.

«Не переживу я цієї муки! Пошли мені, боже, кару, яку найважчу! Я все видержу, усім спокутую свій гріх»,- думала Василина.

А шум гув у її голові: то шумів, як вітер між соснами, то шелестів, як зелена діброва. Серце знов прокинулось і застукотіло в грудях, як пташка в клітці. Через стіну було чуть, як гули машини, шипіли десь далеко паровики, стугоніло важке залізо, глухо шуміла під помостом вода. Василині здалося, що то шумить вода в Росі під скелями. Вона виразно почула серед шуму страшний гук: бовть, бовть, бовть...

– Боже мій! За що я маю терпіти таку страшну кару!
– зашепотіла Василина.

Була хвилина, коли Василині прийшла думка схопити­ся з місця, впасти навколішки й розказати всім голосно за згубу своєї дитини. Але її тверда вдача перемогла ту стра­шну гадку. В неї десь узялася сила, й вона задушила в собі ту думку. Вона зціпила зуби, взяла в руки ножиці і почала ніби вистригати вузлики на сукні. Її очі втупились в прозоре сукно, між тонкі нитки, але вона нічого не бачи­ла і тільки водила по сукні ножицями.

– А чого ти, молодице, насилу соваєш руками?
– крик­нув на Василину постригач,- ти робиш, неначе три дні не їла.

На Василину неначе будлі-хто линув холодною водою. Вона опам’яталась і почала примічати товсті й тонкі ни­тки, вузлики, реп’яшки. Нудна робота прохолодила її га­ряче серце і притягла до себе всю її увагу.

Опівдні задзвонили в дзвоник на обід. Робітниці кину­ли роботу і пішли з фабрики. На двох дверях стояли деся­цькі і трусили дівчат і молодиць, щоб вони часом не набрали собі додому тонких ниток, вовни, лучки та шо­вку. Кожна робітниця розперезувалась перед десяцьким і витрушувала пазуху, сорочку й спідницю. Десяцькі, од­ставні москалі, дуже стидко трусили дівчат, оглядаючи їх кругом. Василина, розперезавши пояс, дуже засороми­лась, і на її блідому лиці виступив рум’янець.

– Нічого, молодичко, нічого! Видно, що вперше тебе трусимо,- сказав москаль, оглядаючи Василину кругом,- звикнеш, й червоніти перестанеш.

– А може, вже й звикла,- обізвався з других дверей москаль.- Та й гарні ж тобі, бра, достаються молодиці! А мені чорт надав усе старих бабів таких, як оця.

І москаль вхопив у руки якусь стару бабу і дуже стидко почав заглядати в пазуху та облапувати кругом. Баба ті­льки лаялась та плювала.

Василина вийшла з фабрики серед натовпу всякого народу. Всі придивлялись до неї. Парубки зачіпали її, а Василині все здавалось, що вони всі вже знають за її провину. В її голові гула й досі страшна пісня од слова до слова: