Бурлачка

Нечуй-Левицький Іван Семенович

Сказав він ці слова,- неначе застрелив мене, як голуб­ку. Ввесь світ закрутився передо мною. Мене так запекло коло серця, що я думала, вже не буду жива. І сліз не зна­йшлося плакать.

Марія глянула на Василину й злякалась. У Василини лилися сльози із очей й сипались горохом по щоках на скатерть. Вона сиділа бліда, як смерть. Круглі очі стали страшні. Вона неначе була ладна кинутись й згубити ко­го-небудь з світу.

– Чого це ти, серце Василино, так плачеш? Не плач, а то й мене жаль бере,- сказала Марія та й сама заплакала, у неї голос затрусивсь, як струна.

Василина мовчки втерла сльози рукавом.

– А тут, на моє лихо, прийшла в сахарню якась моло­диця. Він покинув мене та пристав до

неї: ходить за нею слідком, купує для неї горілку, справляє хустки. Коли б вона була гарна, то мені не так було б жаль, а то ж така тобі погана, що й глянути гидко: здорова та товста, як мур, щоки товсті та червоні, як буряки, брови, як підошви, губи, як постоли, а ніс кирпатий, як бараболя. Йде проз мене, задере свою кирпу, неначе хмари нюхає. Проміняв Петро мої тонкі брови на якісь підошви! А я ж тоді цвіла, як маківка! Якби мала силу, я б задушила її й його разом з нею. Шкода було мені його чудових очей. Ой очі, очі! Які то були очі! Якби він був зглянувся на мене, промовив до мене ласкаве слово, я б йому простила все, пішла б з ним на край світу. І тепер сняться мені ті гострі милі очі, але що було, те навіки минуло. А ти, Василино, забула свого милого чи й досі кохаєш?

– Забула, Маріє, забула - не хочу згадувати,- сказала смутно Василина.- Я була дуже нещаслива.

– Ото, Василино, впросилась я до однієї бідної вдови, перележала важку годину... Пішла я з дитиною на руках в сахарню, мене не приймають на роботу. Що ж мені тепер на світі божому робити? Йти додому до матері? Але що мені скаже мати! Що скажуть люди на селі? Вони ж мене осміють, заплюють. Яке їм діло до того, що я, молода, покохала так, що трохи не вмерла. Стрілась я з Петром та й кажу йому: «Порадь мене, моє серце, що мені робити, як на світі жити?» А він згорда одказує мені: «Як жила, так і житимеш».- «Де ж мені сина подіти?» - питаюсь в йо­го. А він каже: «Про мене, де хоч дінь, хоч на вулицю ви­кинь».

– Петре, Петре,- кажу я до його,- я ж тебе кохала, як свою душу. Ти ж цілував мої брови, мої очі! Ти ж божи­вся, ти присягався, що мене вірно любиш.

– Хіба трудно божитись та присягатись? Цього добра за гроші не купують,- каже він, та все смокче люльку, та блискає чорними очима.

– Коли так, то нехай мій гріх впаде на твою душу,- сказала я та й побігла од його сама не своя. А там коло сахарні лежала здорова, як гора, купа попелу. Я бачила, як раз вивозили ту купу й викинули з неї багато дитячих кісток. Як божевільна, побігла я до казарми. Йду коло сахарні, аж передо мною біліє здорова купа свіжого попелу. В мене потемніло в очах. Озирнулась я кругом се­бе - ніде нема й душі. Надворі вже смеркло. Я взяла та й кинула дитину в сухий попіл. Дитина навіть не писнула й пірнула у попіл, аж бовтнула, неначе у воду впала...

Василина схопилася з місця, крикнула страшним голо­сом і знов упала на місце, бліда, як смерть. Вона вхопи­лась рукою за серце й неначе хотіла вдержати його в гру­дях.

– Чого це ти, Василино, так злякалась? Та то ж не ти кинула дитину в попіл, а я,- сказала Марія.

Але й сама Марія злякалась. Горілка розв’язала їй язик, і її розмова, як річка весною, винесла все наверх, що було на душі.

Вона схаменулась.

– Ой боже мій! Не кажи ж, серденько, нікому, що я ко­лись вчинила такий гріх. Я нікому не признавалась, ті­льки призналася попові в одному селі, на дорозі. Не кажи ж, не кажи нікому, не губи мене, бо я й так набралась ли­ха на своєму віку,- просила Марія Василину, вхопивши її за руку.

– Борони боже, щоб я кому сказала. Хіба і я мало пере­терпіла горя на своєму молодому віку,- сказала Василина, трохи заспокоївшись.

– Я, бач, Василино, думала, що й з тобою була така пригода коло Росі в той день, як ми тебе знайшли коло річ­ки... Бо й ти така гарна, як і я, кругом тебе бурлаки роєм в’ються.

Василина

мовчала, зціпивши губи, і все дивилась на скатерть, закривши свої круглі очі.

– Ото, моє серденько, кинула я дитину та давай бігти, неначе хто гнався за мною. Вибігла я за Вільшану й пішла шляхом. Я нічого не бачила й не чула, неначе в мене оді­брало очі й вуха. Я не йшла, а бігла, й зайшла в якийсь ліс. Настала ніч. Я ввійшла в ліс. В лісі було поночі, як у темній хаті. Мені здалося, що я ввійшла десь глибоко в си­ру землю, й тільки тоді опам’яталась.

Боже мій! Де це я? Що це зо мною сталося? Дивлюся кругом себе, скрізь поночі й тихо, тільки над моєю голо­вою видно смужку неба, неначе маленьку стежечку поверх лісу. Чую я, в мене ноги трусяться; я вся охолола, тільки голова вогнем горить. Я сіла на землю й ледве од­дихала.

А в лісі темно, тихо та сумно, тільки чую в голові якийсь шум та шелест. «Чи йти далі, чи вернутись?»,- думаю я, сидячи над шляхом. Коли чую, щось гуде десь далеко, неначе млинове колесо, та все наближається до мене помаленьку. Ляснув батіг, і по лісі пішла гучна луна; заскрипіли колеса. Хтось крикнув на воли: «гей» і заспівав пісні. Я неначе прокинулась і почала прислухатись. Коле­са загуркотіли й зашелестіли по траві. Дорогою їхав якийсь чоловік. Я притаїлась і задержала дух. Чоловік проїхав коло мене та все співав пісні, неначе розважав се­бе серед страшної темряви. Він поминув мене, я встала й тихесенько, крадькома пішла слідом за возом. Мені стало не так страшно, йду я і боюсь, щоб чоловік не примітив шелесту од моїх ніг. Коли це стежка на небі над моєю го­ловою розступилась. Серед неба заблищали ясні зорі.

«Зорі мої ясні, як рідні сестри!
– подумала я.- Світіть мені, не ховайтесь у хмари, бо на моєму серці стала стра­шна ніч!» Глянула я на зорі, й моє серце трохи заспокої­лось. Я зійшла з гори, й на яру, над лісом, заблищало ши­роким плесом небо. Серед яру, під лісом, стояв хутір. У вік­нах світилося світло. Чоловік поїхав собі далі, а я думаю: «Зайду на хутір та, що бог дасть, попрошуся на ніч». Піді­йшла я під ворота. В дворі загавкали собаки. З хати ви­йшла молодиця й спитала, хто там такий за двором.

– Пустіть мене, тіточко, на ніч,- крикнула я з-за воріт.

– А хто ж ви такі?
– питає в мене молодиця.

– Та я йду на заробітки в сахарню, та оце опізнилась і боюсь сама йти через ліс. Пустіть, будьте ласкаві!
– про­шусь я в молодиці.

– Та коли опізнились, то йдіть до господи,- сказала мо­лодиця й вийшла до воріт, оборонила мене од собак і просила в хату. Я ввійшла в хату, сказала «добривечір». Чоловік з дітьми сидів за столом і вечеряв. Добрі люди, спасибі їм, попросили мене вечеряти. В мене боліло серце, боліла душа. Не до вечері було мені тоді.

Переночувала я на хуторі, а другого дня, на зорі, подякувала добрим людям і ввечері прийшла в Стеблів та й стала на роботу у фабриці. Отака-то пригода, серце моє, трапилась мені на віку. Лиха година вигнала мене з бать­кового двору й пустила по світу бурлачкою.

Василина сиділа, спершись на стіл ліктем, й спокійно слухала. Їй здалося, що Марія розказує не своє життя, не своє лихо, а її.

– Ти, Маріє, вийшла заміж вже у Стеблеві чи деінде?
– спитала Василина.

– В Стеблеві, серце моє миле, у Стеблеві. Як прийшла я сюди на завод, то передніше жила у казармі, так як оце тепер ти. Я передніше стала на роботу у сахарні, але там робота була дуже важка. Мене поставили на тьорці, а по­тім на пресах. Земля холодна і мокра. Кругом мене хлю­пала на землю вода. Я мусила на холоді витягати з холо­дної води буряки й кидати в зуби тьорці. Мені здавалось, що я все перу сорочки на льоду й ніколи не перестаю їх прати. Я собі ноги одстояла на тій сахарні, поодморожу­вала руки; а далі взяла та й перейшла у суконну фабрику. Тут робота легша, ніж у сахарні.