Цар і раб
Шрифт:
Коли Савмак підвівсь, євнух не впізнав його, так він змінився за сей короткий час їхньої розмови. На якусь мить у серці прокинувся жаль до колишнього учня, та лоґоґраф швидко зборов себе. Є речі, яких ніколи не переступиш, а жалощі лише розхитують людину й позбавляють упевненосте. Він не злякався, побачивши, як молодий царевий деспот знімає зі стіни між вікнами короткий скіфський меч у золотих піхвах. На таке Савмак був геть не здатний. У подібному стані, подумав євнух, людина дивиться в себе й нікого не бачить.
Золоті скіфи пасли коней і напинали тятиви луків, а двоє молодих воїв шили разом одну кожушинку. Сю поширену
— Скажи мені все, вчителю, — здрібнілим, аж несвоїм голосом озвався він, дивлячись на євнуха й не бачачи його.
Нещасний, прибитий вигляд Савмака збудив у євнухові чуття власної гідносте й переваги, він випростався, наскільки дозволяли в'язи та негнучкий карк:
— Нехай тобі твій ІІерісад каже!
Й повагом вийшов з чинної світлиці. Савмак ще постояв, притулившись чолом до бронзових ґрат вікна, тоді й собі вийшов. Служки та ґрамматисти, що юрмилися за дверима, лякливо шаснули досередини, а Савмак потяг ноги в бік екуса, де перед сим лишив царя.
Перісад міряв світлицю, риплячи суглобами в колінах, а біля порога стояв розгублений декарх махерофорів, «рябоголосий» цибань Клісфен.
— Що ро-ро-робита з отим Ті-тімокреоном, лоґофете? — прошепотів він, косуючи на басилевса. — Перісад ні-нічо-го не ка-каже.
Савмак зібгав чоло зморшками, тоді розтер його й насилу згадав, що маґістрат митної сторожі Тімокреон і досі сидить у в'язниці під мурами Старого акрополя.
— Випусти його, — байдуже сказав Савмак і, коли той пошкрьобав сандаліями до виходу, видихнув голосно й дзвінко, аж луна пішла в незахаращеній світлиці:
— Хто я?
Цар перестав рипіти суглобами й подивився на нього злими вічми, тоді підступив ближче й задер благеньку стару бороду, щоб ліпше бачити Савмака:
— Питаєш про себе, а я скоро й сам не знатиму: хто я!
Савмак умить наче прокинувся чи витверезів і тремко зітхнув. Було схоже на'те, що цар аж тепер усвідомив справжню ціну подій, які розвивалися й вирували невидимими хвилями десь поблизу, навколо сього хорому або навіть ближче. Савмак хотів уже виходити, та в дверях стояв Архелай. Цар тепер підійшов до декарха своєї особистої сторожі й так само задер борідку:
— А сей скаже! Сей мені зичить добра й скаже!.. — Архелай зиркав то на царя, то на нового лоґофета й не знав, як повестись. — Ти знаєш, хто я? — спитав у нього Перісад.
— Ти?.. Ти — басилевс Боспора: Пантікапея, Феодосії, Фанаґорії, Ґорґіппії й усіх інших городів нашого царства… — непевним голосом вимовив Архелай, і досі неспроможний отямитись.
— А його знаєш? — штрикнув цар борідкою в бік Савмака.
— Знаю…
— Ото й скажи йому, коли знаєш, — відповів Перісад і дрібненьким сердитим кроком вийшов, на ходу закидаючи верхній край гіматія через ліве плече.
Савмакові було неприємно стояти поруч із Архелаєм. Декарх махерофорів мовби змалів, зіщулився й зовсім не нагадував мармурову подобу Аполлона з аґори. Найдужче вразив Савмака голос Архелаїв і його сповнені робського схиляння слова. Тоді згадалося, що сей живий Феб і до нього почав ставитися геть інакше, й Савмакові аж занудило. Раніше він просто не любив сього красеня, гордовитого нащадка попередньої
— Як учинити з тим Тімокреоном, великий лоґофете? — поштиво звернувся до нього Архелай, і се вже здалось Савмакові надмірним.
— Я сказав Клісфенові, — буркнув він і вийшов.
До кінця дня Савмак ще кілька разів стикався з Архелаєм, і щоразу там, де бував ошалілий Перісад. Вродливий Археанактід так віддано заглядав у вічі цареві, що було гидко навіть дивитись.
Увечері, трохи заспокоївшись, Савмак зайшов до євнуха Полікрата, й господар дому, теж на диво спокійний, розповів гостеві все, що про нього знав і про що тільки здогадувався…
Розділ 14
Не зважаючи ні на які підозри, понтійського таксіарха з Пантікапея не вирядили: Діофант із цілою учтою мечоносців гостював у Дамона, великого колісничого, й дружба між головними воєводами обох сусідніх царств нікого не дивувала. Перісад кликав до себе на розмову великого колісничого й ділився з ним сумнівами, та Дамон заспокоїв старого й наляканого басилевса й навіть благодушно посміявся з його безпідставних підозр. І справді, сказав він, німфейський купець і всіма шанований евпатрид Евтихій не бачив у відкритому морі Діофантової діери, бо Діофант у сей час відсиджувався в заводях Корокондамітської коси на протилежнім азійському боці протоки, неподалік Пантікапея. Спалена ж митницьким маґістратом Тімокреоном діера ні понтійському цареві, ні його всіма шанованому таксіархові не належить і ніколи не належала.
— А гроші з Мітрідатовим ликом? — нагадав Савмак і подумав, що коли Дамон почне й зараз виправдовувати свого нового друга Діофанта, то двох думок уже не буде й навіть Перісад упевниться, й матиме слушність, що Дамон чинить супроти нього змову.
Вони стояли на басиліці, біля священної подоби Перісада-Кумира втрьох, і Дамон, поклавши руку на жертовник, без упевнености мовив:
— Сього ні я, ні мій гість Діофант не знаємо…
Перісад завагався, й Савмак теж почав хилитись до думки, що всі недавні події — химерний збіг у часі, як казав Арістотель, «метафізика хрононтон».
Діофант по приїзді лише раз навідався до Царського акрополя й, не заставши Перісада в хоромі, більше не приходив. Зате двоє з його чималої учти бували тут щодня. Одного Савмак знав іще з Херсонеса, то був чорнявий носатенький махерофор Евґеній. Другого бачив уперше, він ходив за Евґенієм невідступно, мов тінь, і звали його Дорілаєм. Важко довелося б шукати різніших людей за сих двох юнаків, хоч обидва мали не більше як по двадцять два або три роки. Якщо присадкуватий і чорний Евґеній дуже легко сходився з людьми й ще легше кидав їх, то здоровенний рудобородий Дорілай одбувався мовчанням, та й розмовляючи з кимось, ніяково пасся очима по підлозі, кирпатий «і негарний. Савмак одразу дав Евґенієві «чорного цапа», а його другові — «безрогого фінікійського барана».