Цар і раб

Білик Іван Іванович

— Тобі ж уже все відомо.

Архелай на часину замовк, але та згадка розворушила в ньому зовсім інші переживання, сі, теперішні, самі собою відсунулись убік, і він мовив:

— Я бачив той знак.

— Де бачив?

— У нього на грудях! — крикнув Архелай.

Сього разу вже замовкла Елена, й вони так і дійшли до круглої чаші Діонісового театру, тоді повернули назад, і тільки біля свого дому, дивлячись на пишний пілон Дамона, вона сказала:

— Мабуть, усе то дурниці…

Архелай

знав, що той Евґеній через кожні три дні на четвертий ковтає по півзернятка миш'яку, се вже не було вигадкою й здогадом, і він рішуче заперечив:

— Ні, не дурниці. Се він… Елена зітхнула:

— Ти закинув мені, що я тобі нічого не сказала про нього. Так, він залицявся до мене, й залицявся грубо й негарно, зовсім не так, як личило б нащадкові й спадкоємцеві Ахеменідів. — Елена ще раз зітхнула, але то вже не було примирливим зітханням людини, яка все сказала й не тримає в душі зла. — Кірія Галина ще не роздумала?

— Ні, — сказав Архелай. — Мати й досі кличе тебе в гості. — Й про себе відзначив оте дуже недоречне тепер і навіть грубе слово «досі», сповнене всіляких натяків.

Не наважившись поцілувати Елену після всього, що трапилося сього вечора й що не трапилось, він квапно махнув рукою й поринув у темряву, зиркнувши в бік мертвого дому свого вельміжного зятя.

Наступного дня він до самого вечора не вилазив із царських стаєнь, але вранці пішов до хорому басилевса, сподіваючись побачити Вероніку, та при вході здибався з Евґенієм і Дорілаєм.

— Ходімо з нами! — запропонував йому чорний понтієць. — Ми випросили в деспота-лоґофета барку, ловитимемо тунця.

— До нас тунець рідко заходить, — ховаючи радість і розгубу від несподіваної ласки, сказав Архелай.

Але Евґеній заперечив:

— То ви, боспорити, просто не вмієте вудити. Правда ж, Дорілаю?

Білявий здоровило на знак згоди лише кивнув, і молодий сотник, востаннє глянувши на широкі двері царського пілону, пішов з отроками вниз.

Тунця вони ловили на порожні золочені гачки з пір'їнкою, відпливши до Корокондамітської коси. Дорілай веслував управно, й широка рибальська барка з крутими насадами слухала кожного помаху його весел То було майже дивом: блакитний тунець ненажерливо хапав голі гачки, виголодавшись протягом нересту, й по годині-другій на ребристому дні барки лежало з півсотні добрих рибин.

Розпалившись узятком, Архелай і не помітив, коли зник пантікапейський берег і почались протоки Корокон-дамітської коси, вкритої негустим, але високим шелюгом. Він підозріливо глянув на білявого велета, який витяг дубове весло з кочетів і не знати для чого виважував його в м'язистих руках. Архелай озирнувсь на Евґенія; той тихо посміхався.

— Тепер ти знаєш, що я тобі нічого не зроблю, — сказав він, і Архелай почервонів од сорому, що дався так по-дурному

налякати себе.

Трохи стямившись, Архелай знову закинув самодур і, дрочачи коротким лозовим вудлищем, сказав:

— Ти так рідко ходиш до… до своїх сусідок…

— Боїшся? — прискалив око Евґеній.

— Чого? Ні! Я вже туди не ходжу, — сказав він не змигнувши.

— Відколи се? Давно?

Архелай перестав дрочити самодур і, дивлячись у бік Ахіллійської коси, що ледве мріла білястою смужкою на полунічному сході, якомога переконливіше запевнив:

— Одколи ти… почав ходити до неї.

— Й чому се так?

— Сам відаєш…

— Через мене?

— Задля тебе, — вточнив молодий сотник, виразно поглянувши на Евґенія через плече.

Евґеній теж перестав дрочити самодур, узявся рукою за насад і хитнув барку, щоб його слова краще дійшли до пантікапейського сотника:

— Слухай, гектарше! Хто зрадив одного, той зрадить і другого. Подивись на те весло. Бачиш? — Дорілай і досі грався важким дубовим веслом, — Людський череп крихкіший за вавілонську вазу…

— Те прислів'я, Мітрідате, складено для робів, а в моїх жилах тече кров царська.

Молодий понтійський цар, якого вперше назвали власним іменем, самовдоволено посміхнувся, й Архелай, і досі дивлячись через плече, був певен, що справив на нього належне враження.

— Ти се називаєш зрадою, — натхненно вигукнув він, — а я зву боротьбою! Коли вмирає котрийсь із роду Археанактідів, то заповідає синові разом із своїм робством люту зненависть до всіх, хто носить ім'я Спартокіда.

Відчувши в Архелаєвих словах і голосі надмір вогню, Мітрідат вирішив трохи його збити.

— Ми говорили з тобою не про Перісада, а про ту… жінку, — сказав він.

Архелай заціпенів од такого нагадування й не швидко здобувся на слові. Елена повчорашнього дня сама штовхнула його в обійми своєї невільниці й тим самим розв'язала йому руки. Я не хочу бути Едіпом, сказав він собі, й се означало, що загадки Сфінкса відтепер мусять розв'язувати інші.

— А чого ти сподіваєшся від мене, Археанактіде? — спитав Мітрідат Евпатор, і молодий гектарх відчув, що він не дарма назвав його не власним, а родовим ім'ям. — Діадеми своїх предків? А якщо я її тобі не пообіцяю?

Архелай із запалом проказав:

— Якщо я не поверну царську діадему своєму родові, то хоча б здеру її з голови ненависних Спартокідів, отих варварів скіфських! І я знаю, що ти допоможеш мені зробити хоча б се. — Потім тихо докинув: — Допоможеш за ту плату, що я тобі пропоную.

— Яку плату?

— Мій талант полководця.

Мітрідат весело й зневажливо зареготав:

— А звідки він у тебе? Ти його вспадкував од пращурів? Але ж їх Спартокіди передужили своїм талантом.