Цар і раб
Шрифт:
А Мітрідат, навчений гірким досвідом власної юности, вмів цінувати такий спокій.
Там, де кінчався рів і, трохи загнувшись досередини, кінчалися городські мури, починавсь обрив, стрімка кам'яна круча, що спадала в долину вузької річечки глибоко-глибоко внизу. Борис-Палак підняв з землі уламок дикого каменю, яких тут валялося доволі, кинув з гори, й каменюка довго стрибала, викрешуючи іскри з виступів обриву, доки гупнула в річку.
— П'ятеро воїв можуть стерегти сей обрив од тисячі нападників, — з погано прихованим самовдоволенням оголосив Борис-Палак.
У нього було досить гарне обличчя з вольовим підборіддям і коротким горбкуватим носом. Повні маленькі
Жін вельми полюбляє, неприязно подумав про скіфського володаря понтійський цар, і перед очима в нього виник інший образ, не по-земному гарний і неприступний. Довгу хвилину Мітрідат був глухий до розмови скіфського басилевса з Діофантом. Він, Мітрідат, по суті втік із Пантікапея, зганьблений у чужих і власних очах, і ся поїздка до скіфів, на яку примовив його Архелай, була тільки доброю ширмою. Тепер Мітрідат не шкодував. Ставши на слизьку царську дорогу, він мусив знати все про своїх ворогів і своїх друзів, бо той, хто сьогодні тяг руку за нього, завтра міг потягти проти, з сим же Палаком-Борисом, коли Небо й Сонце будуть схильні, він мусив схрестити мечі насамперед.
Діофант схвально кивав на кожне слово скіфського царя й чинив се не тільки з чемности, а й од поваги до города, який показував йому зараз цар. Сей Палак-Борис когось нагадував Мітрідатові, але кого саме — він ще сказати не міг. І се не багато важить, — заспокоїв себе Мітрідат. Значно більше важило те, що скіф так вихваляв перед гостями свою столицю.
З мурів усі п'ятеро злізли біля брами, яка замикала город з полудня й яку скіфи звали Сухою, бо виходила не на річку, а в степ, де починались перші відноги примхливих Таврійських гір. Від брами починалася пряма, мов стріла, вулиця, вливаючись посеред Новгорода-Неаполя в незвичайно велику п'ятикутну площу з хоромами кумирів та вельможів. Ся вулиця по той бік площі тяглась і далі, навдивовижу широка й струнка, оторочена високими, на кілька поверхів, здебільшого дерев'яними хатами.
— У кам'яницях у нас живуть люди, — сказав скіфський цар, вимовляючи грецькі слова не вельми вправно. — Евпатриди будують собі дерев'яні, але ліс дорогий — возять здалеку.
З кожного рогу п'ятикутної площі виходили промені вулиць, теж стрункі й гарно вимощені каменем, і гостиний будинок, де оселялись іноземні купці та чинні люди, стояв на розі першої вулиці з правої руки. В тому ж ряді, лише на сусідній вулиці, здіймався величезний царський хором, а між ними каплиці та святища скіфських кумирів.
Площа в сей пообідній час уже знелюдніла, й випадкові перехожі, забачивши володаря, здалеку обминали його. Нагадавши гостям не спізнюватись до пиру, Борис-Палак лишив Діофанта з мечоносцями коло гостиного двору, сам же, зустрінутий своїми чинцями, пішов у протилежний від свого хорому бік.
Кого він мені нагадує? — думав Мітрідат, поки Архелай із Діофантом сперечалися про відтинок Новгородського муру, де найвигідніше ставити катапульти. — Кого він мені нагадує?
Ся думка непокоїла й муляла Мітрідата й пізніше, коли вони в уречений час завітали до царського хорому. Велелюдного пиру, як сподівався понтійський володар, не було. За довгим столом, обтяженим вином та стравами в дорогому посуді, сидів лише Борис-Палак, і коли б Мітрідат не згадав, що він тут лише мечоносець, міг би навіть образитися такою зневагою.
Він ще не все знає, подумав Мітрідат, і се його заспокоїло. Але після першої ж здоровиці на честь понтійського таксіарха та його супутників Мітрідат прикусив язик. Скіфський влодар багато знав і, як на свої тридцять п'ять літ, непогано тримався.
Тоді
Коли зайшлося про Херсонес та підвладні йому землі, Борис-Палак сказав:
— Передай своєму цареві, Діофанте, що я вельми шаную його. Між нашими стольницями здавен був мир, ще за його вітця та мого вітця. Я не втручаюсь у Мітрідатові землі, хай він не втручається в мої.
— Мій цар Мітрідат Шостий Великий Евпатор Діоніс, царю, свято стереже закон, укладений його вітцем і дідом. Але ж і херсоніти нам не чужі, царю. З ними в нас теж укладені давні статті, а херсонітів ти почав утискати, навіть вельми дуже.
Борис-Палак із тією самою посмішкою на повних вустах завважив:
— У статтях між нашими царствами сказано: не трутися в один одного землі. Херсонес і всі городи, що йому колись належали, тепер уходять під мою волость, і не з моїх часів, а ще від мого батька Будимира. Херсонес, і Керкенітіда, й Красна Пристань, яку ви називаєте Калос-Лімен, платять нам дань.
— Але ти почав утискувати їх дужче, ніж було за твого великого батька Скілура, світлий царю. — Досі все йшло в межах передбаченого, однак тепер та невидима межа кінчалася, й Діофант, як і домовлялись перед сим ще за дня, звернувся спершу до Архелая, який кивнув, тоді до Дорілая, що вчинив те саме, тоді до Мітрідата-Евґенія: — Хай підтвердять мої радники, чи так я кажу.
Мітрідат теж кивнув на знак згоди, скромно зберігаючи устав і чин, та коли Діофант утретє, вже з тривогою покликався на своїх «помічників», Мітрідат, почекавши, поки висловиться мовчкуватий Дорілай, мовив:
— Мітрідат Шостий Великий Евпатор Діоніс має до скіфів чуття щирої дружби. Його зір спрямований не на полуніч, у твої землі, а на захід.
— До Риму? — спитав Борис-Палак, і було видно, що ся думка не нова для нього та разом з тим і вельми бажана. Мітрідат нічого не сказав понад сказане, скіфський цар поглянув на Діофанта й зрозумів, що той цілком згоден зі словами свого мечоносця. — Слова — полова, — сказав Діофантові, й се мало знакувати лиш одне: подібні розмови здобувають вагу тільки між царями.
Понтійський володар одкинувся на спинку м'якого стільця й заговорив швидко й пристрасно, й усі, й насамперед скіфський цар, аж роти пороззявляли, бо Мітрідат казав скіфською мовою, майже бездоганною полянською говіркою:
— Княже Борисе! Твій народ многий, і земля теж вельми многа, й коли ти би-с повідав мені, що всі царі, котрі пробували воювати вас, були биті, — я би-м повірив, бо відаю й про Дарія Персіянина, й про воєводу його Багабухшу, й про інчого воєводу, теж Дарієвого, Зопіра, бо все те я-м читав із писань грецьких лоґоґрафів. Усіх тих царів і воєвод ви-сте били на своїй землі, й коли… — Мітрідат повагався, тоді таки повів далі: — Й коли ваш кумир Юр Побідник не дав вам змоги над Філіппом, царем македонян, і над його сином Олександром, то се тому, що ви сте змагалися з ними на чужій землі. Так зумів передужити сильнішого за себе Антея Геракл, бо Антей одірвавсь од рідної землі, яка давала йому силу. — Понтійський цар передихнув і нарешті сказав те, задля чого витратив стільки слів і теплого духу з рота: — Понт не піде на ваші землі. Понтійському цареві треба інше, й вічі його звернені до Риму. Понтійському цареві потрібен друг, а не ворог у твоїй землі, бо немає в світі більшого ворога Римові за Мітрідата Шостого Великого Евпатора Діоніса.