Цар і раб
Шрифт:
У мене дуже важкий норов, зітхнув Савмак. Хотілося бодай поглядом утішити Вероніку, але по ній уже й кроки затихли. Він вийшов і почав спускатися клімаксом униз, на перший поверх. Ноги нечутно ступали по м'якому, ще вкритому рогожею червоному килимі. Савмак вирішив помститися собі за свій нестерпний норов і розмовляв із царем умисне лагідно, навіть двічі всміхнувся до нього. Перісад вимагав обставити весілля якнайбучніше, щоб декади гамеліона закарбувалися в пам'яті кожного громадянина довіку.
— Й се не заради
Примирливий голос і благенький, уже потойбічний вигляд могли б розчулити кого завгодно, лише не Савмака. Не слухаючи тихих міркувань старого, який намагався від чогось застерегти його, як кожен старий — молодшого, Савмак думав про те, на чому тримається примарна влада сього царя й усе його сміховинне царство, яке вже давно протрухло згори до споду.
То було майже невірогідно, але Савмак відповів собі на се запитання тільки влітку, в день Нового року. Відбувши врочисту требу над майже пересохлою Сухою річкою, він пішов і пішов берегом, а з містка повернув до моря, де двоє рибалок витягали з води стару барку: дід і малий отрок, схожий на нього, Савмака. Савмак знав старого лише з виду, проте взявся допомогти. Потім рибалка дістав з глибокого човна мушлю й простяг йому:
— Глянь, деспоте, як улаштували кумири!
До мушлі прикипіла тулубом зеленкувата актинія з кількома десятками мацаків, а з мушлі виглядали клішні величезного рака.
— Таких потвор багато на Кіпрі, я сам — кіпріот і знаю, а в пантікапейських водах ще ніхто не ловив подібного… — Він зробив широкий рух у бік царського чинця, який щойно допомагав йому витягти барку, мов останній роб: — Візьми собі, кіріє деспоте, коли маєш охоту.
Але Савмак уже побачив те, що було приступне небагатьом у сьому городі, й з огидою кинув облиплу слизьким тілом актинії мушлю. Держава — се ось ота мертва шкаралупина, до якої присмокталась актинія, хоча там уже сидить рак. Він тягає актинію, вона ж за те своїми отруйними мацаками відлякує од нього небезпечних для рака хижаків, і користь обом, ще й не абияка.
Котрим же визначили кумири бути мені? — подумав Савмак, слухаючи Перісада, який уже стомився й ледве переборював обважнілі повіки. Раком чи актинією?..
Великої різниці між ними не було, й пройнятому огидою до самого себе Савмакові сієї думки вистачило на два дні, коли з найвіддаленіших полісів царства почали з'їздитися весільні гості: намісники басилевса в Тірітаці, Мірмекії, Зеноновому Херсоніті, Тірітамбі, Феодосії, Гермонасі, Фанаґорії й навіть Баті на Пагрі. Лише з Ґорґіппії ніхто не приїхав, і Савмакові раптом стало шкода, що серед усіх пихатих евпатридів не буде Добривоя-Каллістрата, про якого в Савмака лишилися найкращі спогади.
А чи тільки його я хотів би побачити — спитав себе Савмак безжально,
Гостей день у день більшало. Вже в кожнім евпатридськім домі на Восьмій терасі Акрополя були приїжджі, а краю їм Савмак не бачив. Їхали кіньми й волами, верхи й на возах, ведучи по собі цілі зграї синів, доньок і невільників, але жоден ще не наважився прийти в хором із порожніми руками, й коштовні дари, часом навіть коштовніші, ніж можна було сподіватися від зубожілих евпатридів Боспорського царства, лежали окремо й купами по всьому хоромі.
Окремі дари привозили жони іногородніх евпатридів басилісі Вероніці, й вона раділа їм, наче дитина, й із кожною річчю бігала до Савмака:
— Зевсе, глянь!
То був дорогий ґердан, або фібула з величезним кривавцем чи смарагдом, або діадема, або золотий кілік.
Дев'ятий день перед декадами, ената, почався тим самим, що й усі попередні: набридливими відвідинами та обрядом уручення дарів. Сі люди, які зневажали й ненавиділи Савмака, так щиро всміхалися йому, що він міг би, не знаючи їх, навіть розчулитись. І від сього їхні дари здавалися ще гидкішими.
— Що ти хочеш? — спитав євнух, дивлячись на його кислий вид. — І від кого! Від отого Никона?
Феодосійський намісник привіз царевому зятеві величезний срібний кратер, карбований талановитим технітом і позолочений. Про Никона всі знали, що він підтримує з піратами Одноокого Дибоспорита найтісніші стосунки, а за виправдання їхніх злочинів бере хабарі, але він належав до давньої династії Археанактідів, тож Савмак лише скосував на євнуха:
— Дивно чути таке від тебе, Археанактіда, лоґоґрафе!
У свої сімдесят з гаком років Никон залишався красивим, чимось нагадуючи Савмакові Архелая.
— Кожна отара має свою шолудиву вівцю!.. — багатозначно відповів євнух, і Савмак здогадався, на що він натякає: замолоду Никон любив більше хлопчиків, ніж дівчат і жінок.
Дивний спокій і примирення, які оволоділи Савмаком із самого ранку, почали лякати його. На думку раз по раз спадали слова Геродота: «Кумири заздрісні!..» Савмак спробував одігнати те наслання, та воно раптом здалося йому чимось вагомішим, ніж здавалось досі, й він ледве долав себе вислуховувати евпатридів, аби дати бодай пристойну відповідь на їхні численні, здебільшого порожні, але часом і досить підступні, хитро замережені словами й посмішками запитання.