Цар і раб
Шрифт:
— Ще одна така перемога, — сказав уперто Діофант, — і наші діери підуть додому порожні.
— А ти дбай про рать, а не про втечу, — промовив Мітрідат. — Бо звелю відправити судна під Керкенітиду або й у Херсонес.
І його слова виявилися лихим знаком. Уранці скіфи почали приступ з усіх чотирьох валів одразу, їм пощастило швидко здертись на східний вал, що тягся рівнобіжно з берегом. Сього Діофант не сподівався, принаймні тепер, і серце йому заболіло. Під ударом опинилися ладді, в яких, крім веслярів, лишилося по десятку гоплітів. Таксіарх кинув на взбережний вал п'ять лав мечоносців, та густі лави скіфів було не так легко зіпхнути в рів.
Передчуття
Скіфські ж ладді, шастаючи понад берегом, палили ті судна, яким пощастило вихопитися з пекельного вировища диму, вогню й лементу. Лише п'ять вісімдесятичотирьохвесельних діер утекло в одверте море, й догоня, яка кинулася була вслід їм, незабаром повернулась. Уже вечоріло, й кілька воїв, певно, з особливих причин, зустріло невдатних переслідувачів переможними криками, та се був останній вияв радости. Хоч скіфи не змогли затриматись у понтійському стані, та ся перемога обійшлася Діофантові ще дорожче.
Мітрідат сидів у самому кутку, й сторонньому могло, здатися, ніби царя посіла зелена нудьга, роблені й несправжні й лемент, і гуркотнява, й вереск дорослих людей, які бавляться в дитячу гру, всмерть остогидли йому й викликають позіхи.
У протилежному кутку, мов ховрах у нірці, сидів Архелай, і в темряві світилися тільки його вічі. Він дуже скидавсь на божевільного, й Діофант із осторогою зиркав у той куток. А в самого на душі було ще моторошніше. Вчора за східним ровом у березі стояли ладді, півтори сотні ладь, на які можна було сісти. Сьогодні ж берег здавався чужим і ворожим, і ніщо вже не могло врятувати понтійської рати, від якої за два дні лишилося трохи більш як половина.
Сю ніч у стані мало хто спромігся заснути, хоч вої від утоми не могли ворухнути й пальцем. Намет понтійського таксіарха теж німував, і ні він, ні Мітрідат, ні Дорілай із Неоптолемом, не кажучи вже про несамовитого Архелая, навіть не лягали. Діофант нашорошено дослухався кожного його руху. Вони з Архелаєм були в сьому наметі єдиними справжніми греками, та від божевільного пантікапейця, винного в усіх їхніх бідах, він сподівався ще якогось, останнього підступу.
Коли по другій варті в Архелаєвому кутку зашаруділо, Діофант схопився й витяг з піхов меч, ладен боронити своє життя від божевільного, та той підповз до Мітрідата й почав йому щось квапно й збуджено доводити. В темряві почувся лункий ляпас, було схоже, що цар ударив Архелая по виді, та шепіт і після сього не перестав. Ляпас почувся вдруге, хтось у темряві заскиглив, мов побите цуценя, тонко й жаловито, й Діофант крикнув:
— Я вб'ю сього божевільного пантікапейця, він кинув біду на наші голови!
Та з царевого кутка почувся знудьгований голос Мітрідата:
— Сядь і стули пельку.
Вранці Мітрідат звелів Діофантові, не чекаючи приступу, вирядити до скіфського царя Палака слів, які спитали б: «Що хочеш од нас, царю?» Сли на чолі з Дорілаєм швидко повернулися назад, бо Палак вимагав негайно скласти мечі та сулиці. Тоді Дорілай пішов удруге й почав торги, й сі ходіння тривали до самого
У стані ж тим часом коїлося незрозуміле. Вої скіпали колоддя вцілілих катапульт і стругали з них довгі, по п'ять, по десять і по п'ятнадцять ліктів жердини. Й коли їх вивершили наконечниками, всім стало зрозуміло, що то сариси або «цариці» — списи, якими в давнину користувалися македонці, й вогник несміливої надії зігрів серця воїв. Хоча Діофант цілий день перемовлявсь із скіфським царем, але перемови сі могли скінчитися в найліпшому разі полоном і поголовним продажем у рабство, а то було не набагато краще, ніж смерть. Коли ж воїн рихтує списа, то збирається битись, і тоді вже останнє слово лишалось кумирам.
Уранці Мітрідат знову наказав розгубленому Діофантові виряджати Дорілая на той бік валів. Дорілай мав сказати: «Царю скіфів! Наш таксіарх не хоче без боротьби складати зброї. Він хоче вийти в поле й помірятися з тобою силою. Тільки дай нам вийти за вали та рови — а там як покажуть олімпійці».
Палак погодився. Відвівши свій полк на той бік озера, до самої затоки, він дозволив понтійцям вийти з укріпленого ровами стану, давши їм дві години часу. Й коли по тому його роксоланська кіннота підійшла впритул до лав супротивника, Палак не повірив власним очам. Понтійська рать стояла щільними мурами по сто воїв уширшки й по тридцять углиб, обернена списами на всі чотири боки. Попереду тримали римські, куті залізом та міддю, «двері» щільні лави важко озброєних і заборонених латників. Наступну лаву становили такі самі вої, тільки «двері» свої вони тримали не на землі, як передні, а на ліктях; а між тими неймовірно важкими й широкими щитами понастовбурчувалися назустріч скіфським комонникам копія та македонські «цариці», їх тримали вої третіх, четвертих і п'ятих лав, поклавши на плечі переднім.
То була славнозвісна, давно забута фаланга, якою Александр Македонянин завоював цілий світ і про яку позаминулої ночі згадав шаленуватий од розпачу поразок Архелай. Тепер він із середини щільного чотирикутника фаланги керував січчю, а Діофант, скрегочучи від люти зубами, заохотливо всміхався до нього, збагнувши, що єдиний порятунок для всіх них — у тій фаланзі.
Розгубившись од такого перетворення ще вчора нікчемного, а тепер небезпечного ворога, скіфи не знали, що робити. Десять тисяч, яких вони дали жертвою в двох попередніх січах, не вельми позначились на їхніх лавах, але всі стояли й здалеку дивилися на живий, настовбурчений щіттю копій город. Нарешті позаду почувся ріг, йому відповіло ще кілька, стрій розколовся на чотири лави й почалося зближення.
Палак ударив одразу в усі чотири чола фаланґи, вдарив люто й скажено, майже всією потугою в сорок три тисячі комонців, але високі й розлогі римські щити, прозвані «дверима», тільки заколивалися й стулились іще щільніш. Роксоланські тисячники розвернулися й ударили вдруге, тоді й утретє. Над фалангою, здавалося, гульнув дужий вітер. Скіфські сулиці, кинуті з розгону, пробивали щити навиліт, але за щитами стояв новий ряд таких самих «дверей», і фаланга швидко затягала свої рани та проломи. Дехто з-поміж роксоланців зближалися до рукопашного бою, та фаланга вистромляла вперед довгі, на десять і п'ятнадцять ліктів, «цариці», й одчайдухи падали чи кидалися геть. Тоді в скіфському полку знову загули в ріг, і настав короткий перепочинок. Діофант пожвавився й нарешті відчув, що може розмовляти з сими «дітьми» спокійно.