Царський курйоз
Шрифт:
Ібрагім навшпиньках, боячись, щоб його нне затримали, вийшов з кімнати в сіни, потім швидко вибіг на ганок. Ніздрі затріпотіли від свіжого прісного запаху снігу. Хлопчик доторкнувся рукою до цього білого покривала і відсмикнув її, наче вжалений змією: незнайоме відчуття пекучого холоду налякало його. Як все незвичайно у цій країні!
Трохи заспокоївшись, Ібрагім оглядівся. Будиночок, в якому він ночував, йому сподобався. Дім було збудовано з обтесаних з обох боків колод, покрито дощечками й пофарбовано під цеглу, в голландському стилі, його оточував невеликий сад.
Ібрагім вийшов з саду й нерішуче зупинився, не знаючи,
На річковому укріпленому палями березі стояли довгі хлібні амбари. Вантажники вивантажували з причалених до паль барок мішки з житом і носили їх в амбари. Тут же, чекаючи своєї черги на розвантаження, погойдувалися великі човни, від яких тхнуло нудотним смородом. Це пригнали з Ладозького озера солону рибу. В усьому цьому не було нічого цікавого. Ібрагім вирішив уже повернутись у дім, як побачив зграйку дітлахів, що гралися в сніжки. Голоси їх дзвінко й весело лунали в ламкому морозяному повітрі.
Знову спалахнуло в Ібрагімі бажання дружби, ігор, забав. Він рушив до дітей, спочатку нерішуче, потім сміливіше і, нарешті, не стримавши нетерпіння, побіг.
Діти помітили Ібрагіма і перестали вовтузитись. Спочатку вони роздивлялися його незвичайне, багате вбрання. А тоді, глянувши на Ібрагімове обличчя, мимоволі подалися назад. Та цікавість була сильнішою за страх. Діти не втекли.
Ібрагім підійшов до них впритул і зупинився, виблискуючи в усмішці сліпучо-білими зубами. Цією усмішкою він просив, благав про дружбу, товаришування. А діти довго дивились на нього, затамувавши подих. Нарешті, один з них боязко торкнувся пальцем щоки Ібрагіма і одразу ж злякано відскочив.
— Ні, не бруднить, — глянувши на палець, пошепки повідомив він товаришів.
А Ібрагім, не зрозумівши слів, вирішив, що з нього глузують. Лють приниження перехопила йому горло, лишивши в роті гостре й сухе відчуття спраги. Тепер хлопець не думав більше про дружбу, він жадав помсти. Стиснувши кулаки, Ібрагім кинувся на дітлахів.
Дорогу йому заступив кремезний хлопчисько, на цілу голову вищий за Ібрагіма і ширший від нього в плечах. Хлопчисько плюнув у кулак і вигукнув баском, наслідуючи дорослих:
— Ану, дай бою!
Ібрагім зрозумів, що це виклик. Він ударив, але не кулаком, а головою у низ живота противника, водночас оповивши правою ногою ліву ворожу ногу і рвонувши хлопця на себе. Цьому удару, який у негрів сомалі називається «капоейра», Ібрагіма навчив старий Малькарафа. Такий удар рівносильний удару в живіт людини, що стоїть біля стіни.
Хлопець упав, залементував і почав качатись по снігу, схопившись за живіт. Інші діти спершу засміялися з його зойків, а потім переглянулись і дружно, вовчою зграйкою рушили на Ібрагіма. Тепер йому доводилось битися одному проти десятьох. Але хіба ефіоп боїться удесятеро сильнішого ворога? Ібрагім присів навпочіпки, зробив страшну міну на лиці і заревів, майстерно наслідуючи ревіння верблюдів. Діти заверещали від страху й кинулися врозтіч. Ібрагім лишився сам. Він стояв, сумно похиливши голову. Тоскні його думи обірвав гучний регіт, що пролунав за спиною. Ібрагім хутко обернувся.
На ганку будинку стояв цар і весело
— Справжнісінький Ганнібал карфагенський! — реготав цар. — Самим тільки виглядом своїм примусив тікати удесятеро сильнішого ворога.
Цар спустився з ганку і попрямував до Ібрагіма. Сава, нагнувшись уперед, ніби кланяючись, вистрибом рушив за ним. Цар з ходу схопив Ібрагіма під пахви й підняв над головою. Ібрагім злякано скрикнув. Та злякався він тільки висоти. Дуже вже високий був цар.
— О, як високо піднесла ваша величність цього чорного сина Африки! — улесливо зауважив Сава.
— І піднесемо! — сказав Петро. — На чорну морду не подивимось. Аби був достойний.
Ібрагім глянув у близькі й веселі очі Петра і раптом міцно обняв царя за шию. Ось де знайде він ласку, дружбу і співчуття.
ДЗВІН-МОГИЛА
Бувальщина
Пам’ятай старовину, пом’януть і тебе.
1
Ранній короткочасний снігопад-передзимок побілив стежку та схили гір, коли ми дісталися, нарешті, до зимівлі. За півгодини край великого яру палахкотіло багаття.
Старий лісник Стратон, покректуючи, чистив шомполом свій ветхий бердан, Я сидів на пні й дивився бездумно на сині верховини далекої Зігальги, на оголені ліси, що шаруділи опалим листям, і на ріку Білу, яка крутила в нас під ногами, у вузькому міжгір’ї, оскаженілими коловоротами.
— Стратоне Єрмолайовичу, як ці місця називаються? — спитав я.
— Які місця? — відізвався лісник. Кинувши в багаття знятий з шомпола, почорнілий від порохового кіптю віхоть, він підвівся. — Тут, дорогий товаришу, місць багато. Ото, бач, Чир’єва гора, — показав він на сідлувату вершину, через яку перекинувся стародавній катерининський тракт. — Ліс, що під Чир’євою, Рябиновим Кілком зветься, падь, он там, лівіше, — та без назви. Падь, та й годі. А про Білу теж казати?
— Говоріть, Стратоне Єрмолайовичу.
— Ну от, приміром, це місце на річці Дзвонним виром звуть.
Я встав і глянув туди, куди показував Стратонів палець. З правого високого берега Чир’єва гора обривалась до ріки вапняною синювато-білою прямовисною стіною, «іконостасом», як звуть їх на Білій. З нашого низького берега в ріку висунулась лудь, кам’яна мілина. Ріка в цьому місці крутила могутнім, злим виром.
— А чому цей вир звуть Дзвонним? — спитав я знову. — Дзвони, чи що, на дні дзвонять? Чув я такі легенди.
— Ні, дзвони у вирі не дзвонять, — похитав головою Стратон. — І ніяка тут не легенда, а істинна старовина-бувальщина. Тутешній народ її розповідає. Хочете, і вам розповім?