Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
— У неї кристал з Мерлінової веселки, — зачудовано мовив Катберт. — У старої падлюки те, про що розповідав твій тато. Тепер я розумію, звідки вона так багато знає!
— Нам ще щось треба дізнатися? — спитав Алан. — Руки в неї стали такі холодні. Вона дуже заглибилася, і мені це не подобається. Поки нічого страшного, але…
— Гадаю, ми вже все почули.
— Наказати їй все забути?
На це Роланд одразу відповів, хитаючи головою. Вони були ка-тетом, на краще це чи на гірше. Він узяв її за руку. Пальці були крижані.
— Сюзен?
— Так, любий.
— Зараз я
Вона всміхнулася і знову заплющила очі.
— Ведмедики і пташки, рибки й зайченятка…
— Здійснять коханої мрію спочатку, — всміхаючись, закінчив Роланд.
Вона розплющила очі. Сяйнула усмішкою.
— Моя мрія — це ти, — як і першого разу, сказала вона і поцілувала його. — Ти, Роланде. Ти, коханий мій.
Неспроможний стримуватися, Роланд пригорнув її до себе.
Катберт відвів погляд. Алан подивився на свої чоботи і прокашлявся.
— Ви заберете в неї кулю? — спитала вона, обіймаючи Роланда ззаду за пояс, коли вони поверталися до Будинку-на-набережній.
— Краще нехай поки що залишається там. Кристал їй передав на зберігання Джонас, від Фарсона, я в цьому не сумніваюся. Його відправлять на захід разом з усім награбованим добром — це теж поза сумнівом. До нього дійде черга, коли ми розбиратимемося з цистернами і Фарсоновими вояками.
— Ми заберемо кулю з собою?
— Заберемо чи розіб’ємо. Мабуть, варто було б відвезти її батькові. Але це ризиковано. Нам слід бути обережними. Ця штукенція дуже могутня.
— А якщо відьма побачить, що ми замислили? І попередить Джонаса чи Кімбу Раймера?
— Якщо вона не побачить, як ми їдемо забирати її скарб, то сумніваюся, що вона знатиме про наші плани. Ми добряче її налякали. А якщо кристал справді оволодів нею, то вона нічого не робить, лише весь час у нього вирячується.
— І не випускає з рук. Вона його так просто не віддасть.
— Еге ж.
Вітер крокував стежкою в прибережному лісі. Крізь негусті зарості вони бачили порослий плющем сірий мур, що оточував будинок мера, і чули ритмічне ревіння хвиль, які накочували на рінь.
— Зможеш без проблем зайти всередину, Сюзен?
— Не бійся, зможу.
— Ти зрозуміла, що ви з Шимі маєте робити?
— Еге ж. Я вже давно не почувалася так добре. Неначе мій розум нарешті прояснився, його більше не затьмарює давня тінь.
— Подякуй за це Аланові. Сам би я не впорався.
— Він володіє магією.
— Так. — Вони вже були біля дверей для слуг. Сюзен легко зіскочила з коня. Роланд теж спустився і став коло неї, обійнявши за талію. Дівчина підвела погляд догори, на місяць.
— Дивися, на ньому вже видно лише Демона. Бачиш?
Гострий, мов лезо, ніс, вишкірена в посмішці щелепа. Очей поки що не було, але він бачив і так.
— Змалечку я дуже боялася, — шепотіла Сюзен, щоб її не почули за муром. — Коли Демон був у повні, я затуляла фіранки. Боялася, що він мене помітить, простягне руку вниз, забере до себе і з’їсть, — її губи тремтіли. — Діти такі дурні, правда?
— Буває, — сам він у дитинстві не боявся Місяця-Демона, але тут,
— Я знаю. Я теж тебе кохаю, — вона поцілувала його в губи. На мить приклала його руку до своєї груді, потім поцілувала теплу долоню. Він тримав її в обіймах, а вона дивилася повз нього на місяць, що ріс у небі.
— Тиждень до жнив, — сказала вона. — Fin de а о— так його називають пастухи і селяни. А в твоїх краях теж так його називають?
— Десь так, — відповів Роланд. — Його називають завершенням року. Жінки роздають подаруночки й поцілуночки.
Вона тихо розсміялася, притулившись до його плеча.
— Отже, я почуватимусь там не такою вже й чужою.
— Всі свої найміцніші поцілунки ти маєш притримати для мене.
— Обіцяю.
— Хай там що станеться, ми будемо разом, — сказав він. Але Місяць-Демон над їхніми головами глузливо посміхався у зоряній темряві над Чистим морем, наче знаючи, що на них чекає інше майбутнє.
Розділ VI
ЗАВЕРШЕННЯ РОКУ
Тож у Меджисі настає fin de а о, що його ближче до центру Серединного світу називають завершенням року. Настає, як і тисячу років тому… або навіть десять чи сто тисяч років тому. Ніхто не може сказати напевне. Світ зрушив з місця, і час став дивним. У Меджисі кажуть: «Час — це обличчя на воді».
На полях докопують останню картоплю чоловіки й жінки в рукавичках і своїх найщільніших плащах (адже вітер змінив напрям, тепер він дме зі сходу на захід, налітає шквалами, а в повітрі завжди стоїть запах солі — так пахнуть сльози). Los саmpesinosрадісно докопують останні рядки, теревенячи про те, що робитимуть і як розважатимуться на Ярмарку Жнив, але й вони відчувають старечий смуток осені в повітрі — прощання з роком. Рік тікає від них, біжить, як вода в струмку, і хоча ніхто про це не говорить уголос, всі це відчувають.
Молоді хлопці (цими мало-не-штормовими днями в садах неподільно порядкують лише вони), сміючись, зривають останні яблука в садах. Вони моторно лазять по деревах, наче шукаючи воронячих гнізд, а в небі над ними, яскраво-синьому, безхмарному небі летять у теплі краї ключі гусей, хрипко викрякуючи своє «прощавайте».
З води витягають маленькі рибальські човники. Роздягнені до пояса, попри прохолодну погоду, господарі вишаровують їхні боки й фарбують наново, співаючи старих пісень…
Синє море — це мій дім, Це мій дім, це мій дім, Родом я з баронії, Все кругом моє! Синя бухта — це мій дім, Це мій дім, це мій дім, Все, що бачу, — те моє, Все моє, і крапка!