Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
— Як ви можете? — спитав Роланд, звертаючись до Ленґіла. — Меджис — ваша батьківщина. Я бачив могили ваших предків на міському цвинтарі. Як ви можете так чинити з батьківщиною, сей Ленґіл?
— Не маю жодного наміру правити тут з тобою теревені, — відрубав Ленґіл і кинув погляд через Роландове плече. — Альварезе! Приведи його коня! Такі треновані хлопці не випадуть із сідел навіть у наручниках…
— Ні, скажіть мені, — втрутився Роланд. — Не крийтеся, сей Ленґіл, люди, з якими ви приїхали, — ваші друзі, тут нема жодного чужака. Як ви мажете
У Ленґіла засмикався рот — не від сорому чи збентеження, а від святенницької огиди. Старий господар ранчо зиркнув на Ейвері.
— То он як їх учать балакати в Ґілеаді, га?
Тримаючи в руках рушницю прикладом догори, Ейвері виступив уперед, до закутого в наручники стрільця. — Я навчу його, як треба розмовляти з паном! Всі зуби повибиваю, якщо накажеш, Френе!
Ленґіл роздратовано його стримав.
— Не клей дурня. Я хочу везти його перекинутим через сідло лише в тому разі, якщо він буде мертвий, і ніяк інакше.
Ейвері опустив зброю. Ленґіл повернувся до Роланда.
— Звісно, житимеш ти недовго, тож користі від поради тобі не буде ніякої, Деаборне. Але я все одно її тобі дам. У цьому світі треба завжди бути на боці переможця. І знати, куди віє вітер і коли він змінює напрям.
— Ти забув лице свого батька, жалюгідний хробаче, — чітко вимовив Катберт.
Ці слова вразили Ленґіла так само, як і Роландова шпилька щодо його матері. На його обвітрених щоках зненацька з’явився рум’янець гніву.
— На коней їх! — наказав він. — Щоб за годину вже сиділи в камері!
Роланда так рвучко закинули в сідло, що він мало не впав з другого боку. І впав би, якби Дейв Голліс не притримав його і не запхав його ногу в стремено. Дейв нервово й спантеличено посміхнувся стрільцеві.
— Мені шкода бачити тебе тут, — серйозно сказав Роланд.
— А мені шкода тут бути, — відповів помічник шерифа. — Якщо ви приїхали, щоб убити, шкода, що ви так зволікали. І твій друг не повинен був так нахабно лишати свою візитну картку. — Він кивнув у бік Катберта.
Роланд гадки не мав, що має на увазі помічник Дейв, але це й не мало значення. То була лише частина плану, і ніхто з озброєних чоловіків у це не вірив. Включаючи помічника Дейва. Хоча, подумав Роланд, з роками вони й самі в це повірять і переказуватимуть цю історію онукам і правнукам, видаючи її за правду. Історію про той славетний день, коли вони впіймали зрадників.
Стрілець коліньми повернув Вітра… і біля хвіртки, яка відділяла подвір’я Смуги К од доріжки, що вливалася у Великий Шлях, побачив Джонаса власною персоною. Вбраний у зелений фетровий капелюх загонича і старий сірий пильник, той сидів на широкогрудому коні. Біля правого коліна в нього погойдувалася рушниця в чохлі. Ліва пола плаща була трохи відгорнута вбік і відкривала руків’я його револьвера. Розпущене біле волосся лежало на плечах.
Він зняв капелюха і ввічливо
— Гарна гра. Ти непогано зіграв як для малого, на чиїх губах ще не обсохло молоко.
— Старий, — сказав Роланд, — ти надто затримався на цьому світі.
Джонас посміхнувся.
— Ти б виправив цю прикру помилку, якби зміг, ге? — він зиркнув на Ленґіла. — Забери в них іграшки, Френе. Особливо ретельно шукай ножі. Зброя в них є, але не з собою. Я знаю трохи більше про їхні пукалки, ніж вони здогадуються. А в сміхотуна заберіть рогатку. Не забудьте. Не так давно він хотів відстрелити нею голову Рою.
— Ти про ту ходячу моркву? — спитав Катберт. Кінь під ним танцював, і Берт щосили намагався втриматися на ньому, як цирковий вершник. — Голови він би не втратив, бо як можна втратити те, чого в тебе нема? За яйцями він би сумував, а от за головою ні.
— Мабуть, так, — погодився Джонас, спостерігаючи, яку них забирають списи, а в Роланда — лук. Рогатка кріпилася в Катберта на поясі ззаду, в чохлі, який він зробив власноруч. Роєві Діпейпу просто пощастило, що Берт у нього не вистрелив — Роланд знав, що Берт міг збити птаха в польоті на висоті шістдесяти ярдів. Сумочка зі сталевим шротом висіла біля лівого боку хлопця. Бріджер забрав і її.
Поки все це відбувалося, Джонас не зводив з Роланда очей, приязно всміхаючись.
— Як тебе звати насправді, хлопче? Зізнавайся, тепер тобі вже все одно. Ти ж знаєш, що довго тобі не жити.
Роланд не відповів. Ленґіл, звівши брови, глянув на Джонаса. Джонас знизав плечима і смикнув головою в бік містечка. Ленґіл кивнув і боляче тицьнув Роланда в бік потрісканим пальцем.
— Вперед, хлопче. Поїхали.
Роланд стис ногами Вітрові боки, і кінь рушив у бік Джонаса. І раптом Роланда наче осяяло. Інтуїція завжди захоплювала його зненацька — всі найкращі істинні здогади вигулькували нізвідки.
— Хто відправив тебе на захід, хробаче? — спитав він, проминаючи Джонаса. — Навряд чи Корт, бо ти застарий. То був його батько?
Вираз знудженої цікавості зник — злетів — з обличчя Джонаса, наче йому дали ляпаса. На якусь дивовижну мить сивий чоловік перетворився на маленького хлопчика: шокованого, присоромленого, ображеного.
— Так, Кортів батько, я прочитав це по твоїх очах. А тепер ти тут, на Чистому морі… ти й справді на заході. Душа такого, як ти, ніколи не зможе залишити захід.
Джонас так блискавично витяг револьвер, що лише гострий зір Роланда спромігся розгледіти рух. За їхніми спинами загомоніли чоловіки, від шоку і благоговіння.
— Джонасе, не дурій! — прогарчав Ленґіл. — Ти ж не прикінчиш їх після того, як ми стільки промучилися, щоб їх пов’язати?
Але Джонас не звернув на ці слова жодної уваги. Його очі були широко розплющені, кутики вуст тремтіли.
— Тримай язика на припоні, Вілле Деаборне, — низьким хрипким голосом промовив він. — Стеж за тим, що кажеш. Мій палець на гачку, і йому кортить натиснути сильніше.