Чарівник Країни Оз

Баум Лаймен Фрэнк

– А що це таке? – запитала До роті.

– Цирковий повітроплавець – це чоловік, який піднімається на кулі під час ярмарків, щоби привабити натовп цікавих і заохотити їх придбати квитки до цирку.

– А! – зрозуміла Дороті. – Знаю!

– Якось я піднявся на повітряній кулі, але мотузки порвалися, і ніяк не вдавалося спуститися. Кулю піднесло вище за хмари, а потім її підхопив потужний потік повітря й потягнув далеко-далеко.

Мандрівка тривала день і ніч, а коли я прокинувся зранку другого дня, то побачив, що куля летить прекрасною невідомою країною. Незабаром мій летючий засіб почав повільно знижуватися і зрештою приземлився. Я зовсім не забився.

Та навколо мене зібрався натовп дивних людей, які вирішили: якщо я спустився з небес, то мушу бути великим чарівником і мудрецем. Зрозуміло, я не став їх переконувати у протилежному, бо вони дуже мене боялися і були готові беззаперечно слухатися.

Щоб чимось розважити себе і зайняти цих симпатичних людей ділом, я звелів їм побудувати місто. Вони працювали охоче і дуже вправно. Країна була дуже гарна і зелена, і я вирішив назвати місто Смарагдовим. А щоб назва прижилася, я звелів його мешканцям носити зелені окуляри: так вони все бачили в зеленому світлі.

– А хіба тут не все зелене? – здивувалася Дороті.

– Ні, тут усе, як і в інших містах, – відповів Оз, – але якщо носити зелені окуляри, тоді, звісно, все здасться зеленим. Смарагдове Місто побудували багато років тому – я потрапив сюди зовсім молодим хлопчиною, а тепер я вже старий. Та мої піддані носять зелені окуляри так давно, що більшість із них направду вважає це місто смарагдовим. До речі, місто і справді красиве – для нього використали чимало і коштовних каменів, і благородних металів, й інших оздоб. Не місто, а картинка!

Я завжди добре ставився до своїх підданих, і вони люблять мене, але з того часу, як побудували цей палац, я зачинився в ньому і ніколи нікого не приймаю.

Більше за все я боявся чарівниць, адже вони, на відміну від мене, вміли творити дива. їх було чотири, і кожна мала свої володіння. Одна правила на Сході, друга – на Заході, третя – на Півдні і четверта – на Півночі. На щастя, на Півдні та Півночі оселилися добрі чарівниці, і я знав, що від них не доводиться чекати капостей, але чаклунки Заходу й Сходу були злющими й підступними, і, якби вони мене самого не вважали могутнім чаклуном, сильнішим, ніж вони самі, мені вже давно було б непереливки. Протягом багатьох років я жив у великому страху, тож ви можете собі уявити мою радість, коли я дізнався, що будиночок Дороті розчавив Злу Чаклунку Сходу. Коли Дороті прийшла до мене, я був готовий наплести сім мішків гречаної вовни, якби тільки вона впоралася і з другою відьмою. Але тепер, коли це сталося, я мушу із соромом зізнатися, що не здатен виконати своїх обіцянок.

– По-моєму, ви дуже погана людина, – сказала Дороті.

– Ні, моя дорогенька. Я дуже хороша людина, але дуже поганий чарівник, це точно.

– Отже, ви не зможете дати мені мозок? – запитав Страшило.

– Навіщо він вам? Ви щодня дізнаєтеся щось новеньке. Мізки є навіть у немовляти, але хіба воно розумне? Головне – це життєвий досвід, він приносить справжню мудрість, і що довше ми живемо, то розумнішими стаємо.

– Усе це, певно, так, – зітхнув Страшило, – але, якщо я не отримаю мозку, то буду дуже-дуже нещасний.

Чарівник пильно подивився на нього.

– Що ж, – зітхнув він, – з мене, звісно, не дуже путній маг і чарівник, але, якщо ви прийдете до мене завтра зранку, я наб'ю вашу голову мозком. Правда, я не зможу вас навчити ним користуватися, тут вам доведеться діяти на власний розсуд.

– Дякую, дякую! – радісно вигукнув Страшило. – Був би мозок, а користуватися ним я навчуся, не турбуйтеся!

– А як щодо моєї хоробрості? – занепокоївся Лев.

– У вас її стільки,

що на кількох вистачить, я в цьому не сумніваюся ні на мить, – сказав Оз. – Потрібна лише впевненість у собі. Усі живі істоти відчувають страх у хвилини небезпеки.

Хоробрість – це вміння долати свій страх, а таке вміння у вас є.

– Так-то воно так, – промовив Лев, – але я буду дуже нещасний, якщо не отримаю від вас таку хоробрість, яка вб'є страх.

– Добре, буде для вас завтра така хоробрість, – відповів Оз.

– А як щодо мого серця? – несміливо поцікавився Залізний Лісоруб.

– Не знаю, не знаю, – промовив Оз. – По-моєму, ви даремно так хочете серце. Якби ви знали, як страждає від цього більшість людей! Повірте мені, вам дуже пощастило, що у вас немає серця.

– Ну, це з якого боку подивитися, – не погодився Залізний Лісоруб. – Особисто я не проти витримувати нещастя, щоб тільки в мене було серце.

– Добре, – сумирно погодився Оз. – Буде у вас серце. Приходьте завтра зранку. Я так довго вдаю із себе чарівника, що готовий побавитися в нього ще трошки.

– А я? – почувся голос Дороті. – Як мені потрапити додому в Канзас?

– Тут мені треба добряче пометикувати, – відповів старенький. – Дай мені, дівчинко, два-три дні на роздуми, і я спробую вигадати, як переправити тебе через пустелю. А поки що ви мої гості, й мій палац до ваших послуг. Усі ваші бажання миттю виконуватимуться. Натомість маю лише одне прохання: тримайте в таємниці, що я не чарівник, а пройдисвіт.

Друзі обіцяли зберегти цей секрет, після чого розійшлися по своїх кімнатах у гарному гуморі. Навіть Дороті сподівалася, що великий і могутній Пройдисвіт, як вона тепер про себе називала Оза, вигадає спосіб повернути її додому, а якщо це станеться, вона була готова пробачити йому все на світі.

16. Магічна майстерність великого пройдисвіта

Зранку Страшило сказав друзям: – Привітайте мене. Я йду до Оза отримати мізки. Нарешті я стану як усі люди!

– Ти мені подобався і таким, – зізналася Дороті.

– Ти добра дівчинка. Та що ти скажеш, коли почуєш чудові ідеї, народжені моїм новим мозком?

Страшило весело попрощався із друзями і, пританцьовуючи від нетерплячки, подався до тронної зали. Він постукав у двері, й Оз гукнув:

– Заходьте!

Коли Страшило зайшов, то побачив, що старигань сидить біля вікна, замислившись.

– Я прийшов по мозок, – невпевнено нагадав Страшило.

– А, сідайте, будь ласка, – запросив Оз. – Перепрошую, але мені доведеться зняти з вас голову, щоб добряче напхати її мозком.

– Давайте, давайте, – сказав Страшило. – Я не маю нічого проти, заради мозку я готовий трошки пожити і зовсім без голови.

Оз зняв зі Страшила голову й висипав із неї солому. Потім він попрямував до задньої кімнати, звідки повернувся з міркою висівок і величенькою торбою голок і шпильок. Він усе це добре перемішав, тоді набив новою сумішшю голову Страшила та додав ще соломи, щоб мозок був там, де йому належить бути. Потім приладнав голову на місце.

– Ви будете не просто розумною людиною, але навіть людиною з гострим розумом, – пообіцяв він Страшилу, – бо голова у вас напхана гострими предметами.