Чарівник Країни Оз

Баум Лаймен Фрэнк

Ватажок поклонився їй.

– Ти викликаєш нас вдруге. Чого ти хочеш?

– Я хочу, щоб ви перенесли мене в Канзас, – попрохала Дороті.

Проте Ватажок летючих мавп похитав головою:

– Це неможливо. Ми живемо в одній країні й не можемо полишати її межі. У Канзасі не було жоднісінької летючої мавпи, і, я думаю, ніколи й не буде, бо нам там не місце. Ми раді виконати все, що ти захочеш, але не маємо права перелітати через пустелю. До побачення!

Ватажок знову вклонився, розпростав крила й вилетів у вікно, а за ним уся його зграя.

Дороті

готова була розплакатися від прикрості.

– Я даремно витратила друге бажання, – поскаржилася вона. – Мавпи не змогли мені допомогти!

– Дуже шкода, – поспівчував щиросердий Залізний Лісоруб.

Страшило знову замислився, і його голова так надулася, що Дороті злякалася, чи не лусне вона.

– Треба покликати солдата із зеленими бакенбардами, – нарешті вирішила вона, – і попрохати в нього поради.

Послали по солдата. Незабаром він боязко ступив до зали й зупинився, переминаючись із ноги на ногу. До цього він ніколи тут не бував.

– Ця маленька дівчинка, – сказав солдату Страшило, – хоче перетнути Безкрайню Пустелю. Як це зробити?

– Не знаю, – відповів солдат. – Ніхто з мешканців цієї країни ніколи не перетинав пустелю, крім великого Оза.

– Невже ніхто не може мені допомогти? – засмутилася Дороті.

– Хіба що Глінда, – була відповідь.

– Хто така Глінда? – запитав Страшило.

– Чарівниця Півдня. Це наймогутніша з усіх чарівниць, і править вона Краєм Ковтачів. Крім того, її замок стоїть неподалік від краю пустелі. Можливо, вона знає спосіб перетнути її.

– Отже, Глінда – добра чарівниця? – перепитала дівчинка.

– Ковтачі стверджують, що добра, – сказав солдат. – І ще я чув, що це дуже вродлива жінка, вона знає секрет вічної молодості.

– Як потрапити до її замку? – поцікавилася Дороті.

– Дорога до нього йде просто на південь, – відповів солдат, – але, кажуть, на мандрівників там чигає чимало небезпек. У лісах водяться хижі звірі, і ще путь пролягає через місця, де живуть дуже дивні істоти, які не люблять пропускати через свої землі чужоземців. Саме тому ковтачі ніколи не з'являються в Смарагдовому Місті.

Коли солдат пішов, Страшило сказав:

– Судячи з усього, Дороті доведеться помандрувати на південь до Глінди й попрохати про допомогу, хоча дорога туди, як сказав солдат, сповнена небезпек. Адже якщо Дороті лишиться в Смарагдовому Місті, вона ніколи не повернеться до Канзаса.

– Ти, очевидно, довго думав, щоби сказати таку розумну штуку, – висловив припущення Лісоруб.

– Звісно, – підтвердив Страшило.

– Я піду разом із Дороті, – заявив Лев. – Мені вже трохи набридло жити в місті й хочеться назад у ліс, на природу. Я ж звір. Крім того, треба, щоб її хтось оберігав у дорозі.

– Правильно, – погодився Залізний Лісоруб. – Моя сокира може дуже знадобитися. Я теж піду з вами на південь.

– Коли виходимо? – запитав Страшило.

– А ти також ідеш із нами? – здивувалися всі.

– Хіба я можу інакше? Якби не Дороті, в мене не було би мозку. Вона зняла мене з тичини на кукурудзяному полі й узяла з собою в Смарагдове Місто. Я

їй дуже зобов'язаний і тому всюди буду її супроводжувати, доки вона не дістанеться до себе додому, в Канзас.

– Дякую! – розчулено вигукнула Дороті. – Ви такі хороші! Але я би хотіла вирушити в дорогу якомога швидше.

– Ми підемо завтра, – вирішив Страшило. – Поквапмося з приготуваннями. Мандрівка буде довгою.

19. Войовничі дерева

Наступного ранку Дороті розцілувалася із Зеленою Служницею і обмінялася рукостисканнями з солдатом із зеленими бакенбардами, який провів їх до міської брами. Коли вартовий міської брами побачив друзів і дізнався, що вони знову затіяли мандрівку, він дуже здивувався, бо ніяк не міг добрати пуття, навіщо самим шукати неприємностей. Проте відімкнув ключем замочки на окулярах, склав їх до зеленої скриньки, а натомість висловив мандрівникам чимало напутніх порад і добрих побажань.

– Тепер ви наш володар, – нагадав він Страшилу, – тому повертайтеся чимшвидше.

– Повернуся, щойно буде така можливість, – пообіцяв Страшило. – Та спочатку я повинен допомогти Дороті повернутися до себе додому в Канзас.

На прощання Дороті сказала щиросердому вартовому:

– Мене чудово приймали у вашому прекрасному місті, і всі були дуже добрі до мене. Я просто не можу висловити, наскільки я вам усім вдячна.

– І не намагайся, моя дорогенька, – сказав вартовий. – Ми були би раді, якби ти залишилася з нами назавжди, але якщо вже тобі так кортить до Канзасу, то бажаю тобі якомога швидше туди потрапити. – На цих словах він відчинив зовнішні ворота, і друзі опинилися за міськими стінами.

Мандрівники вирушили на південь, і сонце світило їм в обличчя. Вони були в чудовому гуморі й багато сміялися. Дороті мріяла, як повернеться додому, а Страшило й Лісоруб були готові на все, аби її мрія збулася. Лев насолоджувався чистим повітрям і весело махав хвостом. Тото, радісно гавкаючи, метався довкола й ганявся за метеликами та бабками.

– Міське життя не для мене, – міркував Лев дорогою. – З того часу, як я полишив ліс, я дуже схуд, а ще мені кортить показати іншим звірям, який я став хоробрий.

Друзі озирнулися, щоб кинути прощальний погляд на Смарагдове Місто. Звідси вони бачили тільки верхівки будинків за зеленими стінами, а також купол і шпиль палацу Оза.

– Зрештою, Оз – не такий уже й поганий чарівник, – зауважив Залізний Лісоруб, задоволено відчуваючи, як б'ється в нього в грудях нове серце.

– Він спромігся дати мені мізки, та ще й нічогенькі, – підтвердив Страшило.

– Якби Оз прийняв порцію хоробрості, яку дав мені, він став би неймовірно хоробрий, – додав Лев.