Чарівник Країни Оз
Шрифт:
– Чудово! – вигукнув Страшило. – Мерщій веди його сюди.
Солдат поспішив виконати доручення. Незабаром долинуло цокотіння дерев'яних копит, і Кінь постав перед ним.
Його величність критично оглянув скакуна.
– Не можу сказати, що красень, – зауважив він задумливо, – але бігає, очевидно, незле.
– Відмінно бігає! – підтвердив Тіп, поглядаючи на Коня із захватом.
– Отже, ми зможемо прорватися на ньому крізь ворожі лави й дістатися до мого доброго друга Залізного Лісоруба, – заявив Страшило.
– Навряд
– Але трьох витримає безперечно, – вирішив його величність. – Доведеться не брати із собою королівське військо. Тим більше, остання війна довела, що сподіватися на нього не варто.
– Але бігає воно також непогано, – розсміявся Тіп.
– Ну що ж, я чекав на це, – похмуро буркнув солдат, – і стійко витримаю удар. Доведеться, звісно, змінити зовнішній вигляд – зголити мої улюблені бакенбарди. А загалом, ще невідомо, що небезпечніше: лишитися тут поруч із цими розгнузданими панянками чи скакати невідомо-куди на необ'їждженому дерев'яному коні.
– Тут ти маєш рацію, – погодився його величність. – Але я не солдат і надаю перевагу не розрахунку, а ризику. Сідай на Коня, мій хлопчику, і, певно, ближче до шиї.
Тіп прудко скочив на Коня, потім солдат і Страшило із неабиякими зусиллями посадили на нього Гарбузову Голову. Для короля залишилося так мало місця, що він мусив неминуче впасти, тільки-но Кінь рушить.
– Принеси мотузку для білизни, – наказав король своєму війську, – і зв'яжи нас один із одним. Якщо вже падати, то всім разом. – Доки солдат виконував доручення, Страшило міркував далі: – Мені треба бути ДУЖЕ обережним, бо моє життя в небезпеці.
– А хіба мені треба бути обережним не ДУЖЕ? – образився Джек.
– Не настільки ДУЖЕ, як мені, – повчальним тоном промовив Страшило. – Якщо зі мною щось трапиться, то вже нічого не вдієш. А якщо так буде з тобою, то принаймні можна з голови виколупати насіння.
Тут повернувся солдат із довгою мотузкою і надійно зв'язав усіх трьох, ще й прив'язав їх до тулуба Коня: тепер можна було не боятися падіння.
– А тепер біжи відчини ворота, – скомандував Страшило. – Ми мчимо назустріч свободі або смерті.
У внутрішній дворик палацу можна було потрапити через невеликі ворота, які солдат нещодавно замкнув за наказом його величності. Він підвів до них Коня, відсунув засув, і стулки зі скрипом хитнулися в різні боки.
– Тепер твоя черга, – прошепотів Тіп Коневі, – ми на тебе сподіваємося! Ти мусиш нас врятувати.
Мчи, скільки стане сили, до міських воріт, не зупиняйся ані на мить!
– Добре вже, – грубувато відповів Кінь і рушив уперед, ще й так несподівано, що в Тіпа забило дух і він обома руками вчепився в кілок, так завбачливо встромлений у шию дерев'яного скакуна.
Кілька дівчат, які стояли на варті біля зовнішньої стіни палацу, були знесені бравою кавалерійською атакою. Інші з вереском кинулися врозтіч, і тільки одна чи дві хоробріші встигли наосліп
Кінь проскакав вулицями, перекинув візок із фруктами, збив із ніг кількох поважних громадян і з розгону перестрибнув через метушливу пухкеньку панночку, призначену за наказом генерала Джинджер новим вартовим міської брами.
Однак і тут запальний Кінь не спинився. Вирвавшись зі стін Смарагдового Міста, він помчав дорогою на захід так стрімко і рвучко, що Тіп майже перестав дихати, а Страшило від подиву занімів.
Джекові ця шалена скачка вже була знайома, неймовірну тряску він переносив дуже спокійно, єдине, чим він переймався – чи не зіскочить голова-гарбуз зі свого дерев'яного стрижня.
– Притримайте його! Притримайте! – простогнав Страшило, коли до нього повернулася мова. – З мене так уся солома витруситься.
На жаль, Тіп не міг навіть зітхнути, не те щоб слово промовити, тому Кінь і далі скакав, не стишуючи кроку, – складалося враження, ніби він геть забув про своїх вершників.
Коли скакун опинився на березі широкої річки, він і не подумав зупинятися: відштовхнувся, скільки було сили, від землі й високо-високо підстрибнув у повітря. За якусь мить вони вже крутилися й бовталися, підхоплені стрімкою течією. Кінь, судячи з усього, досі не збагнув, куди потрапив, тому так само нестримно молотив ногами, а вершники, спочатку з головою поринувши в потік, одразу ж спливли й стирчали з води, схожі на поплавці.
10. До Залізного Лісоруба
Тіп, зрозуміло, змок до останнього рубчика, вода цебеніла з нього, але він оговтався і здогадався нахилитися вперед, щоб гаркнути Коневі в самісіньке вухо: «Вгамуйся, ти, дурню! Вгамуйся!».
Кінь одразу ж перестав бовтатися і спокійно поплив за течією, як невеликий, але надійний пліт.
– Що означає «дурень»? – поцікавився він.
– Це дуже неприємне слово, – відповів Тіп. Хлопцеві було соромно за свою грубість. – Я вживаю його, лише коли дуже розізлюся.
– Тоді і я, зі свого боку, міг би назвати тебе дурнем, – зауважив Кінь. – Хіба ж я придумав, щоб у цьому місці протікала річка? І хіба годиться злитися на мене за те, в чому я зовсім не винен?
– Ти маєш рацію, – погодився Тіп, – а я винен, тому прошу пробачення. – Потім він звернувся до Гарбузової Голови. – Як ти почуваєшся, Джеку?