Чарівний бумеранг
Шрифт:
Хто стане заперечувати, що Платон (або точніше — єгипетський жрець) у цьому разі виявився матеріалістом? Справді ж бо, дослідженням старовини можна займатися лише тоді, коли «хоч деякі з людей» можуть не думати про щоденну боротьбу за власне існування.
Як бачите, друзі, раніше велетенських падінь було значно більше, ніж у пізніші епохи. Можливо, останнє падіння сталося дванадцять тисяч років тому, і саме воно спричинилось до загибелі Атлантиди.
Загибель прабатьківщини майя (а їхні літописи свідчать, що це був материк в Атлантичному океані) у старовинній книзі «Чилам Балам» описується так: «Земля почала здригатись. І впав вогненний дощ, і впала зола, і впали скелі та дерева. І ось одним
Ми вже з'ясували, що гігантські космічні падіння поєднувалися з величезною вулканічною активністю.
Отже, й тут ми маємо досить вірогідну картину катастрофи…
Голос. Я познайомився з цікавою гіпотезою про загибель Атлантиди. Її автор гадає, що дванадцять тисяч років тому відбулося зближення Місяця з Землею. Це викликало світовий потоп і посилення вулканічної діяльності.
Микола. Тут цікаво лише те, що автор шукає пояснень катастрофи у космосі. Раніше всі причини земних катаклізмів шукали тільки на Землі. Ніби Земля здатна існувати незалежно від Всесвіту!.. Але винуватцем загибелі Атлантиди був не Місяць. Ця планетка виконує дуже тяжку роботу — створює на Землі припливи і відливи. Між світовим океаном і земною корою утворюється величезне тертя. Тертя змушує Місяць відходити все далі й далі від Землі. Підраховано, що цей процес триває вже багато мільйонів років. Отже, про таке зближення не може бути й мови… Але звернімо увагу на величезну океанську впадину Монако. Земна кора тут в кілька разів тонша, ніж в інших місцях. Впадина міститься приблизно там, де, за свідченням Платона і літописів майя, мала перебувати Атлантида… Правда, таких впадин в океанах багато, і не всім треба приписувати астероїдне походження. Та хіба ж не зрозуміло, що більшість уламків Фаетона випала в океани? Адже площа океанів значно перевершує площу земної суші…
Я дуже прошу не забувати цього свідчення сивої давнини: Фаетон загинув сам і завдав багато лиха Землі. Так оповідають про його загибель жерці із міста Саїс…
Ми чомусь не довіряємо старовинним переказам. А які ж є підстави для цієї недовіри?..
Звичайна логіка підказує, що астероїдна речовина протягом сотень тисячоліть повинна була поступово розпорошуватись і таких нищівних падінь ставало дедалі менше й менше. Це пояснює, чому земна людина, яка кілька мільйонів років тому була вже людиною, а не мавпою, дістала змогу розвинути свою цивілізацію лише в останні тисячоліття. Як тільки припинилось винищення людства, розвиток цивілізації почав набирати величезних прискорень…
Раніше, коли вчені гадали, що людство з'явилося на Землі кілька десятків тисячоліть тому, можна було нехтувати старовинними свідченнями про катастрофи. Бо й без них усе складалося дуже добре: на оволодіння засобами праці людина витратила десятки тисячоліть, а цивілізація почала розвиватися п'ять-шість тисяч років тому. Отже, шлях від людиноподібної мавпи до цивілізованої людини нібито весь час ішов по висхідній лінії, не зазнаючи помітних провалів. В такій історичній схемі не лишалося місця не тільки для багатьох попередніх катастроф, а навіть для останньої, яка знищила могутню цивілізацію Атлантиди.
Сьогодні нам відомо, що вже кілька мільйонів років тому в розпорядженні людини перебували засоби мисливства і вогонь. Незважаючи на ці відкриття, історична схема за останні піввіку майже не зазнала уточнень. Чомусь вважається нормальним, що ми, розтягуючи дитинство людського розуму майже до безмежності, ніяк цього не обґрунтовуємо і не пояснюємо. А вже навіть на початку нашого століття така історична схема викликала заперечення. Можна згадати хоча б того ж таки В. Брюсова: він був великий знавець різних культур і розумів, що їхня спільність не може бути
Хіба ж оця інерція не є мимовільне узаконення недовіри до людського розуму? Хіба розумній істоті потрібно кілька мільйонів років, щоб пройти шлях від кам'яної до бронзової сокири? Де ж тут логіка? Піввіку тому ми погоджувалися, що для цього досить десятка тисячоліть. Сьогодні ж, пересвідчившись, що це були не тисячі, а мільйони років, з легкістю погодились: потрібні були мільйони… Невже між тисячами і мільйонами немає істотної різниці?
Ні, друзії Людина не повинна принижувати власний розум. А це означає, що ми не маємо жодного права відкидати старовинні свідчення про катастрофи, бо лише вони здатні пояснити неймовірно складний шлях людства до його сучасних здобутків…
Голос. Скажи, Миколо, чи зараз може повторитись подібна катастрофа?..
Микола. Зараз уламки Фаетона не становлять помітної загрози. По-перше, великих уламків лишилося дуже мало. Їх можна полічити на пальцях. Усі вони здобули стійкі орбіти. По-друге, наша космонавтика вже сьогодні здатна відвернути небезпеку. Досить послати назустріч одну-дві ракети з потужними водневими бомбами — і велетень розлетиться на дрібну порохню.
Але повернімось до спроби виліпити модель Фаетона. Нам здається, що той, хто бере за основу для цієї моделі сучасну масу астероїдної та пилової речовини, робить велику помилку. Хіба ж не ясно, що могутній сусіда Фаетона Юпітер досить помітно «збагатився» за рахунок планети-самовбивці? Якщо й досі на Землю щодоби випадає 100 тисяч тонн фаетонської речовини, то скільки ж її випало протягом сотень тисячоліть на Юпітер? Адже ж він більший від Землі у 1340 разіві Цілком зрозуміло, що його гравітаційні можливості теж незрівнянно більші.
Падали уламки Фаетона також на інші планети. Немало їх зникло і в розпечених надрах Сонця…
Коли врахувати всі ці аргументи, то стане ясно, що Фаетон був не менший від Землі, а може, навіть значно більший. Це вже само собою вирішує питання про атмосферу і воду. І води, і атмосфери там було цілком досить, щоб могло зародитись органічне життя. А чи досить було сонячного тепла?..
Є переконлива теорія Джона Дарвіна (син Ч. Дарвіна) про еволюцію систем небесних тіл. На підставі цієї математичної теорії планети протягом мільярдів років поволі відходять од Сонця… Джон Дарвін, обґрунтовуючи свою теорію, ще не знав, що вона колись допоможе внести деякі уточнення у вчення його батька. Але про це згодом…
Голос. Чому ж у метеоритах не знаходять слідів органічного життя?
Микола. Правильно… Не знаходили аж до останнього часу. Так само, як не знаходили води. А зараз вода знайдена у великій кількості.
Зрозуміло, ми ніколи не матимемо в руках крижаного метеорита: він просто не долетить до земної поверхні. Але в деяких метеоритах виявлена вода, що входить до складу мінералів. Вона становить близько 9 процентів ваги цих метеоритів. Досить розжарити мінерал — і він віддасть нам космічну воду. Отже, якби Сіхоте-Алінський метеорит, що важив 100 тонн, був такою мінеральною губкою, ми б мали у своєму розпорядженні близько 9 тонн космічної води. Цілком досить для невеликого плавального басейну!..
Голос. Хіба всі метеорити — залишки Фаетона?.. Хіба вони не прилітають з інших куточків галактики?..
Микола. Ні, не прилітають… Ось що каже академік В. Г. Фесенков, висловлюючи думку більшості астрономів світу: «Метеорити належать до Сонячної системи. Вони ніколи не могли бути захоплені із міжзоряного простору, а виникли від розпаду планети, яка створилася раніше між орбітами Марса і Юпітера».
Те ж саме можна сказати про космічний пил, який ми бачимо у смузі астероїдів.